Сергій розкинувся горілиць і раз по раз пробував хропіти, Ніна торсала його, але спроби поновлювались, і вона тихенько вислизнула з ліжка. У темряві кімнати вона побачила проти вікна силует букета троянд, подарованих Гардеманом, згадала його погляд, спрямований до неї, коли Олег співав за столом "Місяць на небі…".
Спати Ніні не хотілося, тинятися кімнатою чи сидіти у задушливій темряві, відшукавши крісло у кутку, — теж, і вона, як була, голісінька, намацала на спинці стільця недбало кинутий вночі халатик і вийшла з будинку під темне небо, всипане рясними розсипами зір.
Їй схотілося скупатися, і Ніна вийшла за ворітця садибки. Річка — точніше, малий потічок — метрів п'ять завширшки, не дуже глибока, схована за шерегами верболозу, була відгалуженням основного річища Псла; здавалося, якісь велетні свого часу, можливо, ще до народження Христа, взяли й спрямували води річки в улоговинку поряд, аби мати їх якнайближче до своїх тодішніх осель. І справді, якби поглянути на цю місцину згори, не можна було б не помітити величезний камінь, що невідь звідки з'явився тут, у рівному степу. Від цього каменя, мініатюрної скельки, води Псла ділилися на основне річище і вузький потічок, що огинав довжелезний, схожий на веретено острів, аби кілометрів за чотири знову з'єднатися з матірними водами.
Потічок можна було перейти бродом, аби через острів вийти до швидкої в цих місцях течії Псла, а можна, якщо ліньки, і тут купатися вволю: дно потічка то йшло вглиб метрів до трьох — так, що сміливо можна було пірнати з берега, то піднімалося перекатом, де води було по коліна.
Ніна пішла до кущів, загорнувшись у халатик, абсолютно певна, що вона одна-єдина на цьому клаптику землі під банею чорного неба, всипаного зорями, ніби над нею збільшений у мільярди разів купол планетарія, що його вона бачила у дитинстві, коли тітка вперше повезла школярку до Києва.
Щось зупинило її перед купинами кущів. Здалося на мить, що за ними хтось або щось є, відчуття затишку і безпеки зникло, Ніна ладна була піти назад, так і не торкнувшись води, але постояла трохи, послухала тишу і розвела руками гілки верболозу.
— Не лякайся, — сказала темінь голосом Олега. — Це я. Я знав, що ти прийдеш. Не бійся, Ніно, я сам боюся. І себе, і тебе, і нас обох укупі.
— Чого ти тут? — спитала Ніна, розуміючи всю безглуздість своїх слів.
— Не знаю. Не спалося.
— Відкіля ти знав, що прийду?
Олег нічого не відповів — привид в офіцерському плащі-наметі з капюшоном на голові.
— Ти купатися? — нарешті вимовив він. — Я теж. Плаща мені твій чоловік на ліжко поклав для тепла.
Слова, буденні дріб'язкові слова, вилітали в нічну тишу і розчинялися в ній.
Нарешті Олег ступив крок до Ніни і торкнувся її плечей, відчувши, що під халатиком нічого немає, окрім жіночої плоті.
— Ходімо у воду, — сказав він ледь чутно. — Не бійся мене, — повторив Олег, скидаючи на траву цупкий плащ, під яким теж не було нічого.
— Що ти робиш, — шепотіла Ніна, знаючи, що Олег її не чує, — ти збожеволів…
Там, у темряві води, а потім на бережку, на старому командирському плащі, вони віддалися одне одному, як оті доісторичні примітивні люди, котрі колись відвели каменем-скелею води ріки сюди — може, й для того, аби так само, як оце тепер вони, любитися під мовчазним темним небом, забувши про все на світі.
Їхній роман тривав рік — то спалахував, і обоє не могли ніяк погасити жадання, то ледь жеврів, аж до відчуження, коли обставини були виші за них.
Саме в таку пору згасання й ревнивого відчуження чуттів і Олег, і Ніна приїхали з відпусток, він з Карпат, вона з Криму, де цілий місяць разом з чоловіком ніжилася у морських хвилях, під гарячим південним сонцем, і повернулася засмагла і ніби молодша.
На перший спектакль сезону на запрошення Петриченка-Чорного, про що він неоднораз нагадував секретареві (Ємченко звільнив секретарку після того, як молода швидкоока красуня забула сказати шефу про терміновий дзвінок прем'єр-міністра), прийшов Василь Ємченко.
Після вистави — режисер дуже просив про таку ласку — Олександр Іванович повів хазяїна області знайомитися з трупою. Якби він знав, чому Ємченко погодився прийти на спектакль, неодмінно доважив би до своїх прохань ще кілька. І вистава, і п'єса Ємченкові сподобались, спілкувався він з демократичною акторською братією на рівних, щік не надимав, сміявся з дотепів Салунського, разом з усіма вийшов з кабінету Петриченка до службового входу і на тротуар, під дрібний дощ вересневої ночі, і так віртуозно, легко, ненав'язливо попросив у Ніни Пальченко дозволу підвезти її додому, аби не промокла, ніби щодня мав справу з акторським народом і щовечора висмикував з гурту жінку, яка йому подобалась.
Як тільки його "лексус" рушив, залишивши під навісом службового входу спантеличеного Олега Гардемана і братію, що відкривала парасолі і піднімала коміри піджаків і плащів, Василь Єгорович сказав:
— Я не вперше милуюся вами, Ніно Андріївно. Ви окраса нашого театра. Дивуюся, що керівництво й досі тримає вас у чорному тілі.
— Ви помиляєтесь, я граю то щодня, то через день. Я в репертуарі.
— Я не про те, Ніно Андріївно. Скільки років ви на сцені?
— Сьомий сезон. А що?
— Люблю цифру сім. Хоча знаю, що нумерологія — річ підступна, якщо не шкідлива, бо плекає в людей даремні сподівання, та все одно сімка для мене щасливе число. Хочете, буде й для вас?
— Ви про що?
— А про те, що такий талант, як у вас, має бути визнаний і відзначений відповідно. Про звання заслуженої артистки не думали?
"Що це з ним? — подумала Ніна. — Здається, так просто все це не закінчиться…"
А вголос сказала:
— Актори — люди залежні і марнославні. Але званням безталання не прикриєш. Така професія.
Вона придивлялася до Василя Єгоровича, майже фізично відчуваючи впевненість у собі господаря авта, хвилі спокійної сили, що йшли від нього. Сила та була зовсім не агресивна, Ємченко не дозволив собі жодного недвозначного слова, провокативного жесту.
— А я не вважаю марнославство гріхом. Ми, все суспільство, дуже скупі на вияви визнання і поваги, і дуже часто програємо через нашу неувагу до людей. Багато хто цілком заслуговує на суспільну шану, роками й десятиліттями, часто позасвідомо сподівається, що його працю, та й його самого, помітять і належно відзначать, але частенько — намарно. Це несправедливо.
— Знаєте, Василю Єгоровичу, якщо це про мене чи мок колег, то, на відміну від інших професій, ми майже щовечора одержуємо порцію шани — аплодисменти, квіти. І знаєте, буваємо щасливі.
— Це прекрасно, Ніно Андріївно, і все ж я сподіваюсь, що керівництво театру не сліпе.
Він сказав це так, що Ніні стало ясно: впливовий і владний мужчина вже зробив кроки, які давали йому впевненість у подібного роду заявах.
— Навіть не знаю, що вам сказати.
— І не кажіть. Знаєте, Ніно Андріївно, я був би вам дуже-дуже вдячний, аби ви знайшли хоча б кілька годин вільних для мене — поза театром. Якось…
І, випереджаючи можливу негативну реакцію з боку вродливої жінки, Василь Єгорович додав:
— Боже борони вас подумати про щось… що виходить за рамки здорового глузду. Ви заміжня жінка, я знаю, я теж одружений. То як, мені сподіватися?
Ємченко витягнув портмоне, дістав прямокутничок цупкого паперу.
— Це мої телефони, плюс мобільний, найзручніший. Друзям нічого було робити, віддрукували візитки, всього тридцять штук — для конспірації. Тут просто прізвище, ім'я і телефони. Мені сподіватися?
"Будеш остання дурепа, якщо не всміхнешся і чогось туманного не пообіцяєш. Язик тобі всохне, чи що, теж мені моралістка чортова", — пронеслися в голові Ніни не вельми благородні думки і слова — акторська професія жорстока, інколи назовні вилітають і непарламентарські вислови.
"Кар'єру в білих рукавичках жінки не роблять, — згадалася їй фраза, сказана мимохідь Михайлом Кононовичем Салунським (він і гадки не мав, що почує хтось сторонній, бо розводився на предмет дружини режисера Третьякової зі своїм дружком Шликом), — швидкість, з якою актриса скидає трусики перед начальством, запорука її успіху в театрі". Тоді вона почервоніла й ладна була затопити в пику народному артисту, а тепер, сидячи на зручному сидінні шикарного авта, маючи тривалий досвід в дотриманні суворої жіночої таємниці, вирішила не бути інженю.
Взяла візитку, поклала її до сумочки.
— Відмовити вам, Василю Єгоровичу, те саме, що відмовити собі. Тільки не кажіть, якщо потелефоную, що не знаєте, хто відриває вас від державних справ.
— Ваш дзвінок дорівнюватиме президентському.
Ніна засміялася.
— Таких грандіозних перебільшень я ще не чула.
9
Щаслива й тривожна пора, поки Ніна робила перші кроки на сцені, нехай і провінційного, але справжнього професійного театру, згадувалися їй подеколи як радісно-безпредметний сон юної дівчини, котра від кожного дня, та що там — від кожної години — чекає справдження романтичних сподівань.
Ця по-своєму приваблива смуга її життя відійшла достатньо далеко — і в часі, і в розумінні нею того, що в театрі, на цьому олтарі Мельпомени, як і скрізь у житті, достатньо тіньових сторін, і тут вистачає потаємних і явних змагань за першість, за успіх будь-якою ціною, навіть за копійчані матеріальні вигоди, і олтар будь-якої миті може стати не святим, а лобним місцем.
Досі, особливо після заміжжя, Ніні Пальченко вдавалося обходити дрібні й більші колізії в трупі; вона не працювала ліктями, аби напроситися на роль, не ставала на той чи той бік, коли виникали раптові, часто безглузді протистояння, не брала на себе роль третейського судді, коли їй хотіли це накинути — одне слово, намагалася бути лише актрисою, сподіваючись, що врешті-решт за другорядними прийдуть полі перші.
Коли Петриченко-Чорний віддав їй головну роль, що впродовж двох сезонів була за його дружиною. Ніні здалося: нарешті з-за хмар проглянуло сонце, прийшов її жаданий час, віднині обрії ширші, небо вище, повітря чистіше. Та стан ейфорії тривав недовго: вперше вона відчула холодок у взаєминах з колежанками, які ще вчора мало не нав'язувалися в подруги, та й завжди далека від будь-яких змін температури у трупі, така собі небожителька місцевого масштабу народна артистка Тамара Третьякова тільки робила вигляд, що байдужа до успіхів молодої актриси і розподілу ролей її чоловіком.
Знайомство з Ємченком і його прозорі натяки на мажорний перебіг її кар'єри навряд чи були збігом обставин або ж виявом щирого, простецького захоплення її акторськими здібностями.