Її не скасувала навіть офщіяльно і contre coeur прийнята майже всіма партіями самостійницька ідея; ця ідея мирно уживалася, як побачимо, зі старою гадкою про "братерство цілої людськости", з цілим рядом "взнеслих" ідей – "автономії", "федерації", "союзу" і т. і. Держава (згідно з існуючим парафіяльним світоглядом) була щось, від чого треба увільнитися, а не щось, до чого треба було прямувати. Ми бачили, що пересаджений лібералізм, демократизм і соціялізм робили наших націоналістів байдужими до ідеї державництва. Але культ інтелектуалізму, соціяльних "законів" і "спільної", "загальнолюдської правди" – робив цю ідею просто непотрібною. Коли існувала інтернаціональна, "спільна правда", то одинокою дійсністю була її підстава – "людськість", ширше або вужче схоплена, яка й була конкретною реалізацією цієї універсальної ідеї: часом цю "людськість" заступав вужчий колектив – "союз слов'ян", як у методіївців, то "ліґа народів", то "совєтський союз", то "європейський схід" (для "хліборобів"), одним словом – та чи інша форма політичної симбіози.
Воля без її виявлення назовні – є нісенітниця. Так само й національна воля, яка прагне зберегти лише залишену їй діянням ворожих сил область впливу, зрікаючись і духової, і матеріяльної експансії. Такі нації в Европі є, деякі з них навіть із блискучим минулим, та вони стоять на узбіччі світовополітичного життя, вони – провінції Европи. Провінціями ж є й нації, позбавлені державної самостійности, які не вміють або не хочуть завоювати її, здобутися на шукання власної великої ідеї, власних шляхів. Не можучи жити власною ідеєю, стають такі народи сателітами більших, яких воля до експансії не вмерла. Такі нації все живуть симбіозою, в тій чи іншій формі, спільної зовнішньополітичної мети. Український провансалізм добровільно став на цю плятформу, ідентифікуючи свої зовнішньополітичні завдання з завданнями Росії або "слов'янства", з "людськістю" або частиною, що її "заступала" в даний момент. На місце боротьби за існування став тут принцип з'єднання всіх. На місце державної, наддержавна організація, як ідеал. Я не говорю тут про змагання народу до самостійности: хаотично, імпульсивно Україна все стреміла до цього ідеалу; я говорю про нашу національну ідеологію, про ідеологію провідників, а вона ніколи, навіть у момент, коли хвилі національної революції били найвище, – не здобулася на ясне зформулювання самостійницького ідеалу, і завжди переполовинювала чисте вино націоналізму водою "вселюдських", засадничо угодових, концепцій. Називати ці свої концепції могли вони як хотіли (вони, переважно, звалися самостійницькими і державницькими), але всі вони, навіть в інтерпретації своїх авторів, були ідеологіями, опертими засадничо на ідеї симбіози, себто, протинезалежницькими.
Початок, звичайно, зробили наші методіївці. І ніщо може не є таке характеристичне для духової імпотенції українського сучасного провансальства, його нездібности створити щось нове, як оцінка, яку знайшло в нього Методіївство. Я вже цитував одного есерівського провансальця, який бачив в болоховцях традицію української державности тому, що вони з татарами боролися проти власних князів. Тепер бачимо перед собою "буржуазного" болоховця; від методіївців (каже він) починаємо ми "історію українського політичного розвитку" бо – головна їх заслуга полягає на тім, що вони багато спричинилися до "слов'янського порозуміння!"[83-1].
Для нього "програма (братчиків) була логічним і неминучим завершенням того розвитку, що початками своїми сягає у сиву давнину"... Українська політична думка остільки не бачила світу ніде, окрім симбіози, що свій, вихований довгим рабством, провінціялізм важилася накидати нашій блискучій давнині, сильній, войовничій і свавільній. Ідея симбіози з чужою нацією була для них зовсім природною. "Костомарів... об'явив діло унії України з Московщиною органічним і віковічним", а в "Комітеті, котрий виробляв плян помника (Б. Хмельницькому в Києві), в тім числі і надпис на ньому: – "Б.Хмельницкому, єдиная, неделимая Россія", – були звісні українські вчені патріоти: Максимович, В.Антонович і К.Козловський"[84-1]... Як бачимо, патріот, що хоче стерти із себе ганьбу століть неволі, як ті студенти, що в 1918 p. збивали цей напис у Києві, – мусить нищити не лише діло Росії на Україні, а й діло її адептів.
За методіївцями пішли інші. Драгоманів відмовляв Україні самостійних, відмінних від інших, зовнішніх політичних стремлінь, і тим самим, потреби власної державности. Для нього Україна не була окремим політичним організмом з власними завданнями. Між "національними задачами" України і паразита (Росії), що сидів на ній, не було (гадав він) жодної різниці. Тут був не паразитизм, а була симбіоза, бо "московське царство все таки (sic!) виповнювало елементарні географічні завдання України". Призначенням України було стати знаряддям державної волі іншої нації (Росії). В 1878 p. царський уряд прямував лиш до того, "до чого стремів сотки літ російський нарід..., в лиці козаків українських, а потім донських"[85-1]. Отже, "в лиці" російських царів український нарід виповнював свої завдання, а "в лиці" українських козаків – російський нарід свої, точнісінько так, як "в лиці" татарів українська "чернь", а "в лиці" об'єднаних слов'ян – український "нарід", – виповнювали свою історичну місію, і клали підвалини під українські державницькі традиції... Повна ідилія, мішанина така туманна, що кращої не знайти для "об'єктивного" розуму провансальця.
Власні державноправні ідеали для України були "тепер річчю остагочно пережитою всіма освіченими українцями"[86-1]. Не тільки що здійсняти, а навіть просто пропаґувати незалежництво, як ідею, було непотрібно. Що означав національний афект, безмотивний гін до життя і його найвищих форм в порівнянні з тим, що "вирішив" розум "освіченого українця"? Коли край не мав жодних самостійних політичних аспірацій, – то одиноким його завданням була, очевидно, лиш маленька направа існуючого, зрештою, цілком догідного стану симбіози. Коли б Драгоманів виходив в оцінці російськоукраїнських відносин з факту паразитства, а не симбіози, – (як він це робив у відношеннях австрослов'янських і турецькослов'янських), – він ніколи не міг би прийти до ідентифікації інтересів паразита і "господаря". Але він вірив що "тепер вже люди переросли державні спілки і прямують до якихсь інших", він вірив в ідею симбіози, а вона вимагала іншого погляду. Так прийшов Драгоманів, а за ним всі його колишні й теперішні прихильники, до думки, що збільшення великодержавної потуги держави паразита на українськім тілі (Росії) є в найживотнійших інтересах нації"господаря", ідея, яка й досі покутує в головах наших соціялістів та монархістів і яка не знає мабуть аналогії у визвольницькій ідеології жодної іншої нації.
Завзятим пропаґатором ідеї симбіози став по Драгоманові чоловік, якого ім'я було від початку ц. в. аж до 1918 p., символом українства, М.Грушевський. Для нього також ідентичність зовнішніх інтересів України й держави паразита, незалежно від форми правління в ній, була аксіомою. "Співжиття" обох організмів національних ні в якому разі не треба було розривати, лише в найвищім разі, трохи змодифікувати; сам стан симбіози лишався і повинен був лишитися, протиставляючи себе іншому світові, ворожому як нації "господарю", так і паразитові. Називався цей стосунок між обома національними організмами різно, – раз "автономія", то знов "федерація", то навіть "союз" двох зовсім "самостійних" членів, – але все ж це лишалися члени одного цілого, зв'язаного почуттям взаємної любови й солідарности, а інший світ мислився лише як протиставлення до них обидвох. Інтереси цих "самостійних" членів ніяк не суперечать один одному. Твердити протилежне можуть хіба "люди нетямущі... або вороги свободи". Те, що кожний з народів чи країв, членів цього союзу має своє державне право, сам являється державою, зовсім не послаблює їх потягу до спільного державного зв'язку. Росіяни повинні зрозуміти, що не гальмувати організаційної енергії українського народу їм треба, не обмежувати її, а власне дати всяку змогу розвиватися їй вповні[87-1]. Так навіть наймудріші українські провансальці органічно не були спроможні вийти поза межі "симбіотичного" погляду на світ. Для них навіть самостійність виключає всякий сепаратизм. Поняття, що відбігають від зачарованого кола понять зв'язаних з ідеєю симбіози, – є поняття трансцендентні для українського провансальства; воно не те що їх рішати, а навіть і ставити не в силі. Воно органічно не в силі зрозуміти, що кожна, в тім числі національна, species має власну волю; що поняттю незалежної нації іманентне стремління до окремого зовнішнього політичного ідеалу. Для провансальців самостійність краю здійснюється ніколи contra, лише cum, лише з поміччю ворожих сил, ніколи vi, а завжди consilio.
І навіть в ті рідкі моменти духового просвітку, коли провансальці пробували вийти поза тісні межі свого світогляду, коли додумувалися до закону експансії нації, до суті поняття держави, як до чогось "загального", що стоїть над усім "поодиноким", що стремить до активности на зовні, навіть і тоді вони інакше собі цю експансію не уявляли, як тільки щось несамостійне в методах і напрямку. Українська нація мас розширитися (признають вони часом), але конче в тім самім напрямку, що й націяпаразит: маю на увазі нудні й наївні розмови про Зелений Клин, Сибір і т.д., які ніби не дозволяють Україні ніяким способом рахувати в своїм розвою лише на свої сили.
Не зійшли з цієї точки погляду й наші українські напрямки, як праві, так і ліві. Своєю реакцією проти анархістичного "демократизму" права течія, як Кулішівщина і хліборобське "державництво", безперечно мала певне значення в розвитку нашої національної ідеології, але й ця течія не піднеслася над ідеологію симбіози. Для "Хліборобської України" тісний союз з Москвою був необхідним ще за Б.Хмельницького; за цим же ж союзом ніби промовляють поважні тактичні причини міжнародного характеру і в наш час. Для правих течій справа самостійности чи "федерації" була питанням не засадничим, а тактичним[88-1]. Хлібороби-державники уважали випадковий, ним самим пізніше жалуваний, крок Хмельницького (унію з Росією), за "необхідний для України".