Тепер він бачив те, що хотів.
Біле місто Чайка. Його видно із кінця в кінець і так само наскрізь пронизується воно степовими вітрами, які тут, на Слобожанщині, завжди просякнуті солодким пах-тінням луків і терпкістю лісів — чебрецем і очеретами, хвоєю й дубом, і духом масної чорної землі.
Біле місто Чайка від світання до сутінків тримає на гранях своїх будинків сонце; вздовж його вулиць стоять шереги кленів і лип, і осокорова алея пов'язує місто із електростанцією; а парк у степу, на околиці, росте повільно, зате цілу добу лунко лопоче листям.
Мені теж випадало повертатися сюди і ходити цими рівними асфальтами у трудну свою пору — де зустрічалися й любилися дорогі мені люди Федір Дем'янко і Надія Вірська, найжіночніша жінка, яку я лиш бачив у світі. Тут лютував Мар'ян — лицар чесної роботи, святив робітник, велике і вразливе серце, він і зараз тут із своєю сім'єю і вже більше нікуди не збирається, бо за життя таки натомився переїжджати з місця на місце.
А он у тому котеджі жив мій друг парторг Стась Кар-пенко із своєю буркітливою Ольгою, з дочкою Євгенією і хлопчиком Козаком, а отут колись журилася Леся, тендітна і добра, ясна, як літній ранок. Тепер вони з Федором живуть у Харкові.
А отут... А отам... А онде-о... А ось тут-о... Отут ми всі разом зібралися та й збудували біле місто Чайку і поряд із ним — електростанцію, диво енергетики. В цьому суть.
Я ходив цими вулицями, мене, як і Чайку, наскрізь проймали степові вітри; як і вони, я помалу виповнювався духом чебреця і хвої, очеретів і дубів, і масної чорної землі, і куди б не завернув, я чув, як лунко лопотить листям молодий парк на околиці.
Здіймалося хвилювання, і воно якось непомітно поглинуло мій тодішній клопіт, прикрощі і сумніви, бо ж то був не самий тільки спогад — То було почуття осягнення і причетності і щемливе хвилювання про завтра.
Прийти сюди, на Чайку, знову — все одно що торкнутися джерел життя, збагнути ще раз глибоку чайківську істину: смисл існування нашого — у діянні, у творінні краси і сили, у любові.
Сонце всілося на обрії і там на хвилинку затрималося. Олесь Погорілець охопив поглядом усю Чайку разом з електростанцією. Три димарі були заввишки по чверть кілометра кожен, а той, що стояв скраю, найперший,— Сто вісімдесят метрів. Це й був "Костів димар".
Ніщо не скінчилося. Він тепер знав, яка це поверхова думка, ніби з часом усе минає і ніби час усе гоїть. Толик удома колись продекламував:
Чорт з випадком — хитрі змії! — Завжди подолають нас. І що б ти собі не діяв —-Гріха неминучий час!
— Це що за дурниця? — запитав Погорілець. Толик відказав:
— Батю, не ганьбися. Це Максим Горький. Ти чув коли-небудь "Баладу про графиню Елен де Курсі"?
Погорілець бував на' Чайці, бачився з Костем. Поглядав здалека: он там вона живе, а працює — он де!
Одної зими він повертався з відрядження з Донбасу; був пізній вечір, вікна вагона заліплював сніг; Погорілець заздалегідь вийшов з купе у коридор, щоб не проґавити, як їхній швидкий промчить повз Чайку: може, крізь вікна прозирнуть світляки селища... І раптом поїзд почав гальмувати. Повз нього пройшов провідник. Перехопивши німе запитання в очах Погорільця, буркнув: "Червоний світлофор, чи що..." Поїзд спинився. Це була Чайка. Погорілець настромив на голову шапку, схопив пальто і чемодан і вискочив з вагона. "Куди?! — закричав провідник.— Вже їдемо!.." Погорілець поставив чемодан під ноги і, спиною до поїзда, одягнув пальто, намотав на шию шарф. Чув, як позад нього гудуть колеса — поїзд набирав швидкість...
"Оце тобі, дурню, випадок, якого ти так виглядав,— сказав собі Погорілець.— Що ж ти з ним робитимеш?"
Віхола була байдужа до людей і до цілого світу, вона жила своїм власним нервовим життям: гойдалася, шарпалася, рантом підкидала вгору свої розшарпані сувої, і тоді Погорільцеві здавалося, ніби з глибини цієї
зимової ночі каламутним жовтим вогнем прозирає Чайка, та чорно-біла лихоманкова імла знову припадала до землі, і все зникало.
Він ішов на Чайку, бо більше не мав куди йти: вже не було о цій порі ні електричок, ні автобусів. Музики жили через дорогу від приземкуватого двоповерхового готелю, і в них світилося одне вікно.
Погорілець підійшов до вікна. Воно було затулене зсередини прозорою жовтавою завісою, "А ти постукай!.."— сказав собі Погорілець. Він відступив на крок — у цю мить фіранка розсунулася і за склом з'явилося обличчя Тетяни. Вона дивилася просто на Погорільця. Потім протерла очі і подивилася на нього ще раз. Відсахнулася, Наблизилася. І н£ блимнула посмішка на її обличчі, і не було в ньому радості — але не було і здивування, скоріше — тривога.
Вона махнула рукою і зникла. Він відступив від вікна і зробив до під'їзду кілька кроків.
Вона вискочила у короткому халатику, у капцях на босу ногу, тільки голову встигла накрити білою хусткоіб і обома руками стуляла її кінці на грудях.
— Олесю!.. Боже мій, та ти ж... ти ж червоний, як дід Мороз... Заходь!.. Скоренько!..
Він кинувся до неї. Він був ладен схопити її на руки і разом бігти у дім, бо ж вона була зовсім роздягнена на такому пронизуючому сніговії. Але вона побігла перша, і він ледве встигав за нею і ось, зітхнувши, зачинилися двері за його спиною.
Тепер вони стояли у передпокої, задихані і обоє вкрай розгублені. Погорілець якось видихнув із себе:
— Добрий вечір...
— Добрий...
* — Кость... удома?
— Ні.
— Нічна зміна?
— Ні.
Стояли і мовчали. Він механічно розстебнув ґудзики пальта, зняв шапку — з неї на підлогу упали клапті снігу— і прихилився спиною до одвірка. Вона стягнула з голови хустку, але тримала в руці — хустка звісилася на підлогу. Почуття було таке дуже і всеохоплююче, що Погорільцеві хотілося заплющити очі, щоб відчути й перечути його усім собою, щоб усвідомити його і осягнути. Але він не міг не дивитися на Тетяну.
Кожна рисочка цього облитая сприймалася як уловлена поглядом неосяжність: світла мрія про неможливе, сумна благодать... і його істоту проймали відданість і палка жага захистити, огорнути ніжністю і знайти, знайти врешті таке слово, яке перекаже все-все, чого переказати зроду не можна. З блідої і зляканої Тетяна зробилася яскраво рум'яною і від хвилювання притнсла долоню до грудей. Мовила якимось неживим тоном:
— Немає. Костя немає. Вони з Іриною у зимовому санаторії у Трускавці.— І далі трохи жвавіше: — А я підійшла до вікна, бо крізь завісу задувало... І мені здалося, що хтось підійшов з того боку, і я подумала, що це ти.
Обоє усвідомили, що вони вперше перейшли на "тв".
— Чому тн так подумала?
— Не знаю. #
— А я їхав... А поїзд раптом спинився на Чайці. Швидкий. Так ніколи не буває, а от сьогодні... спинився. Я вийшов, а він поїхав далі.
*— Чому... вийшов? Справи?
— Ні. Немає справ. Вони мовчали.
л — Таню, а що ж робити, коли я тебе полюбив...
— Я знаю...— сказала вона.
Вони мовчали. Він відступив від одвірка і зробив до неї крок. Вона опустила голову і заплющила очі. Він зробив ще один крок — обережно, ніби ступав по крихкому склу. Вона прошепотіла:
— Олесю... Ти не заходь...
— Ні?..— він ступив ще раз.
— Не заходь, Олесю.
— Ні?
Вона була зовсім близько. Волосся завісою впало на її лоба і очі, він чув, що воно пахне горіхом,— вона не підіймала голови. Він випростав шию з гарячого, як піч, коміра пальта і, покрутивши головою, розпачливо озирнувся по передпокою. Поруч із ним — дістати рукою — окремо від вішалки, на цвяшку, висіла синя запрана роба Костя Музики. Погорілець бачив її сто разів на самому Костеві.
— Добре...— прошепотіла Тетяна.—Роздягайся. Заходь. Олесь ледве перевів подих:
— Пробач. Я поїду.
Повернувся і тихо вийшов. І щільно зачинив за собоїр двері. Дорогу перейшов, не озирнувшись. У готелі йому
?"
здивувались, але впізнали і дали койку в кімнаті, де багатоголосо хропли ще троє командированих. Оце вже був кінець.
(Костева роба була із грубої джинсової тканини, ру* кава й холоші на колінах були побиті віспою пропалин —• слідів електрозварки; та ще на ній було декілька дебелих джинсових латок різних кольорів),
А потім — чиста випадковість.
Він брав участь в обласному профспілковому активі, сидів у президії; оголосили чергового промовця: вчитель* ку Чайківської середньої школи Музику Тетяну Данилівну. І Тетяна вийшла на трибуну. Першу хвилину її цромови він дивився за вікно, на башту житлового будинку з цілою сім'єю шпилів на верхівці і верховним батьком-шпилем, втіленням ідеї архітектурних надмірностей, ковзав поглядом по дашках і дугах трамваїв, ловив зіницями фіалкові іскри електрики, іржаве листя на верхівках лип,— а тоді облишив усе це і звернув погляд на неї і вже не відірвався до кінця.
Соромно сказати, він зовсім не чув, про що вона говорила з трибуни. Він тільки бачив її щоку — золотаво-ніжну, вона світилася вечірнім сонечком крізь попелясте пасмо м'якого волосся. Він чув її голос — низький, співучий, як ручай, і він бачив її постать — коли вона виходила на трибуну, стояла на ній і поверталася в зал.
Ледве оголосили кінець активу, як усі підхопилися, і вже годі було шукати знайомих, натовп скипів і розтікся на всі боки, збурюючись на виходах, а Погорілець швиденько вислизнув через кімнату президії і за хвилину вже був на площі.
Біля магазину "Молоко" з кіоска продавали молочні пакети. Погорілець купив п'ять штук. І тут вийшла вона. Він заступив їй дорогу. Вона привіталася. Він запитав, чи не потрібні їй молочні пакети, а вона відказала, що їх на Чайці — бери не хочу. Він спитав, куди вона збирається, а вона відповіла, що додому і що до електрички лишилося сорок хвилин.
— На метро? — спитав він.
— Так...— мовила Таня.— Це найшвидше.
^ Атож,— сказав Погорілець.— Всього одна зупинка, Таня підтримала:
— Так! Тепер стало дуже зручно — метро! Помовчали, вона сказала:
— Я піду пішки. Там була така задуха.
— Я тебе проведу до Левади.
Пішли униз вздовж Палацу праці, перейшли площу Рози Люксембург. Вона сказала?
— Ми поводимося, як діти. Як твій синок? Вже, мабуть, такий великий!..
І від цих слів почалася між ними жвава розмова — про справи і турботи родинні й побутові, шкільні і заводські, і про швидкоплинний час, і така ця розмова була сяЬкійна і некваплива, така рівна і безхмарна, наче розмовляли дуже давні приятелі, котрі майже забули своє приятельство і зберегли саму лише доброзичливість.
Розмова вичерпалася аж на пероні Левади.