Де ж тут рівність і братерство? А головне — не Причепу, а Іова Борецького обрано за пивецького старосту
Ну, хіба ж це личить вченій людині мирити п'яних або керувати кануном? Кому, як не Причепі, було б воно до лиця? Чи не хазяїн він тут, старший братчик? А тепер навіть медовари і винокури удають, ніби не бачать його.
Хвилі злості клекотіли у цехмістра в грудях. Ні, вже іншим разом він і пальцем не ворухне для загального блага і не подумає займатися громадськими справами. Хай їм трясця! Прийде і сяде за перший стіл, а не тут, мало не разом із старечим цехом.
І, хрумкаючи смажену індичку, Причепа червоніє відобрази і обурення.
І раптом погляд його падає на діда Омелька і старого Лейзера. Обидва діди спізнилися і саме сідали за стіл навпроти нього. Темна лють скипіла йому в грудях. Йому здавалося, що Лейзера навмисне запросили і посадили за той же стіл, щоб принизити і образити його, Причепу. Хмеліючи від люті, підвівся Хома, стиснув пудові гирі-кулаки, але голос Созона Балики спинив його рух.
— Хто тебе сюди пустив, стара смердючко? — рушив Балика від магістратського стола до затремтілого Лейзєра. — Геть звідси, собако!
Братчики озирнулися на оклик, урвали на півслові розмови. Навіть жувати перестали невтомні щелепи. А дід Омелько підвівся на тремтячі ноги і сміливо виступив наперед.
— Я привів, — несподівано лунко забринів його надтріснутий голос. — Він мій земляк, львов'янин, такий же майстер, як і ми! Разом працювали, разом і побенкетуємо.
Созон зиркнув на нього наллятими кров'ю очима.
— А ти звідки такий розумний узявся? Захопили вони шинки, ціни на горілку познижували, аби хліб нам відбити. А ми на них дивитимемося?! Досить нам лиха від братських дурнів, що задумали весь Київ понапувати братською горілкою нам на збиток.
— Вірно! — з п'яною щирістю гримнуло кілька голосів. — Женіть Лейзера в шию!
— І братського дурня разом з ним!
— Ще й ладаном покуріть, щоб не смерділо!
JIейзер став біліший від рушників на стіні.
— Ой, та хіба я сам прийшов!.. Я ж казав, — белькотів він розгублено. — І нащо було запрошувати бідного єврея?! Тільки я ще ані в кого скибочки хліба не відбивав.
І в цю мить проміж JIейзером і Созоном виріс Хома. — Стій, бісів діду! Куди тікаєш? Чого?! — Схопив він JIейзера за лацкан. — Сиди, де сидів. А тобі, — ступнув він до Созона, — краще б мовчати.
— А ти хто такий, щоб мені вказувати? Ший свої чоботи і вище чобота носа не задирай.
Бенкет урвався. Братчики схопилися на ноги, з'юрбилися навкруги, а вузьким проходом проміж столами ішов до Созона Причепа; стискаючи пудові кулаки. Созонів вигук розкрив йому все, і темна лють образи і обурення впала на Созона бурхливим весняним кригоплавом.
— Держіть його! Він заб'є пана бурмистра! — заверещав хтось із радців.
— Нема чого держати, — зиркнув на нього Причепа. — Тільки мені ніхто язик не підв'яже. Так ось чого від мене морди відвертаються?! Бо братство стало на дорозі їх жадібності! Тому й чесні братчики в дурні потрапили, — підвищив голос Причепа, вловивши шепіт здивування і легкий сміх. — Це ви, пани магістратські, підстроїли, щоб геть у всьому Києві не знайшлося солоду на наше пиво. І довелося мені гнати по солод аж у Мотовилівку, до Аксака. Зрозуміло: кожен боїться за свій прибуток. Бо братство пива наварить і пустить його дешевше, ніж по бурмистерських шинках. І чому ти на Лейзера накинувся? Та лише тому, що Борух з Ароном відкрили навпроти твого свій шинок, ось ти й лютуєш, бо від жадібності тебе аж свербить, наче в тебе короста.
— Вони Христа розп'яли! – несамовито вигукнув Созон.
— Брешеш собако! — гримнув Причепа, здіймаючи кулак. — Такі, як ти, певно, розп'яли б, а твого брата, крамаря, Христос батогом з храму вигнав.
— Що-о?! — трахнув кулаком Созон. — Ах ти, шевська гнидо! Братство для православних! І паршивій тварині, як Лейзер, нема чого тут робити.
— "Для православних", — презирливо перекривив Причепа. — А чому ж за вашим магістратським столом сидить лихвар Аврумка Шмойлович і ти не женеш його геть і ручкаєшся з ним, як із рівним, ще й шляхетним паном кличеш? Ось тобі й православний! А чому поруч із паном війтом сидить католик пан Себастьян Браччі?! А далі Готліб Шульц лютеранської віри з Арабаджізаде, татарським купчиною? Чи ти вже їх в барилі пива перехрестив на православних?!
— Го-го-го-го! — залунало по залі. — Вірно каже пан цехмістер!
— Слухайте дурня, — сперечалися інші. — Він отак посадить вас з кожним собакою з однієї миски тріскати. — Інший собака чесніший від вашого брата, — огризнувся швець Грицько.
Сварка розпалювалася. Одні стояли за Созона Балику, а інші за Хому. Зала гула, як море в бурю. Вигуки злітали над юрбою і танули у буйному гаморі, як піна в бурунах прибою. Мигтіли у повітрі кулаки. Розпалені, спітнілі, лізли братчики один на одного, дихаючи сивухою і масною їжею, реготали і лаялись. Лейзер тремтів усім тілом і, притулюючи руки до кістлявих грудей, непомітно відступав до дверей. Братство глянуло йому в вічі тисячоликим п'яним звіром, моторошним і жахливим, як смерть. Коли ось чиясь важка, але дружня рука лягла йому на плече.
— Чого ти, братіку? Ніхто тебе не займе! Руки короткі! Їж, пий! — зарокотів йому на вухо хрипкуватий голос Остапів.
— Ой, пане Остапе!.. Пустіть мене краще додому! Ой, краще б я не приходив! Бог із ним, з оцим частуванням, — тихо заговорив Лейзер, і голос його уривався й тремтів від ледве стримуваних сліз.
— Нічого! Нічого, братіку! Бува й гірше, — ласкаво гув Оcтап, — Хай горло деруть! Знаєш, як кажуть литвини: "Чи бог слухає, що свиня хукає?". Плюнь та розітри!
А братчики ніяк не могли заспокоїтися. П'яний чинбар вдарив бурмистра Онисима Ходкевича кухлем пива. Пивні старости кинулися на допомогу. Кілька братчиків тримали чинбаря, а той виривався з їх рук, хрипко вигукуючи:
— Заб'ю! Знатимеш, як з нас двічі вимагати податки! Хабарнику! Злодію!
— Віррно!!! — ревли п'яні голоси.
Гамір не вщухав. Пригадували старі забуті образи, справи, бійки, несправедливості. Руки тяглися до ножів.
А радці і лавники оточили Созона і умовляли його. — Та що ти, братіку, здурів?! Найшов, коли чіплятися до цехових. Забув нашу згоду?
— І Причепу не займай. Якщо обрано його на старшого братчика, тра скоритися.
— Дурні були, що обрали. Я ж казав, що він за цяця, — трохи збавив тону Созон. — Але щоб у нас в братстві жидом смерділо...
І раптом прикусив язика, побачивши просто перед собою Аврума Шмойловича. Шмойлович чув усе, але витримано і спокійно виповнив келех венгржином і рушив до бурмистра:
— Пан бурмистер має рацію. Через оцих пархатих нема чим дихати шляхетним євреям. Женіть у шию цих халамидників, бо вони вам на голову сядуть із своїми бебехами.
І, гордовито всміхаючись власним словам, цокнувся з Созоном Баликою.
А козацька старшина і цехові оточили Причепу.
— Плюнь, братіку! Чи варт козакові огризатися на кожну п'яну брехню? Ми ж тобі по гроб вдячні. Ти в нас справжнє золото. Інший би ще потилицю чухав, а ти й солод здобув, і три ночі не спав у броварні.
— Та як же він тоді сміє носом крутити?! — бундючився Причепа. — Та що він є проти мене!.. Та я в кількох походах був. Та я такі чоботи шию... хоч самому королевичу Владиславу носити.
Причепа п'янів, наливався кров'ю і стукав по столу кухлем так люто, що кухоль раптом розколовся надвоє.
— Ну-ну, — братіку, заспокойся. Кухлі ні в чому не винні... А кулаки ще тобі десь згодяться, — жартівливо штовхали його під боки.
Лейзер не міг отямитися. Він увесь тремтів і, як зацькований, позирав на двері.
— Ой, пустіть мене краще додому, — благав він Павла та Остапа. — Бо коли пани радці нап'ються, вони, певно, заб'ють старого Лейзера. Ой панове, як погано бути євреєм! Ой, скільки сліз набралося он тут, — бив він себе у груди.
— Всім погано, братіку, — вмовляли його майстри. — А пригадай, як діда Омелька і нас обох із Львова вигнали? У Остапа дитина ще й досі заїкається, так налякали її бісові ляхи.
— А поспільству, гадаєш, краще? — вкинув підмайстер, збираючи порожній посуд. — Ось кому мука пекельна. Вас принаймні на панщину не женуть та канчуками м'ясо з кісток не здирають.
Лейзер сумно похитав головою.
— Ой, вірно, панове! Тільки чуєте що? Інша образа гірша від канчуків. Їй-бо! Бо від канчуків поболить та й минеться, а образу двадцять років не забути... Я ночами не сплю... Лежу, пригадую... І болить... Ой, як болить!.. А хіба людина винна, що їй болить? Біль не виженеш, як собаку. Правда, дідусю? — звернувся він до діда Омелька. — Але ні в кого нема в грудях стільки болю, як у старого бідного єврея.
— А ти розкажи. Полегшає. Горе, як пухир: розріж — і минеться, — тепло відгукнувся Омелько, запалюючи люльку.
Лейзер вдячно зиркнув на нього і відповів тихо, сором'язливо:
— Спасибі вам, дідусю, що ви такий добрий. Тільки нащо мені псувати вам свято...
Бенкет бучнішав. Забувши хвилинну сварку, братчики знов допалися до їжі. Почалися гучні розмови. Регіт вкривав брязкіт чарок і посуду розгонистим громом. Дим стояв під стелею хмарою. Братчики пересідали, хто до кого бажав, розбивалися на тісні гуртки. За гамором не було чути окремих розмов, і кожен почував себе затишно, приємно. Рудий Кузьменко підсів до підмайстрів і умовляв їх влаштувати рибальську артіль.
— Замість сидіти по майстернях без роботи, наловимо рибки, насолимо, накуримо, а що залишиться — продамо.
— Воно б непогано, — невиразно підтакували вони.
М'яка хмільна втома виповнювала їх лінивою теплотою. Вони невиразно відчували, що від Кузьменка не буде добра, але сперечатися не хотілось.
— А на Дніпрі тепер яка просторінь! Сонечко. Вільний вітер, — удавано захоплювався іконописний дідок.
— Тільки як же воно буде? — спитав один з підмайстрів, як уві сні. — Адже ж нема у нас ані човнів, ані невода, ані рибальського струменту.
— Це вже не ваша турбота! Шевцюєте ж на готовому. Так і рибачити можна, — посміхається Кузьменко і наливає їм повні чарки. Підмайстри п'яні від гамору, горілки і меду, від незвичних вражень і ситої їжі. І, слухаючи солодкі Кузьменкові розмови, вони не замислюються і занурюють молоді чорні вуса в іскристу піну, пухку і білу, як горностай.
А парафіяльні попи, радці [89] і лавники [90] розсілися проміж цехових і заводять розмови про застій у торгівлі, про те, що нема де кинутися міщанам — крамарям і майстрам цехів.
— Коли біда підступає пожежею, не треба чвар, панове майстри.