– Не бійся. Ми тут не кусаємося, ми тут усі свої. Ото – Панас Дмитрович, він історію преподавав у школі, а зара на пенсії вже, то він зараз отвічає за небо, щоб хмари по ньому як нужно ходили... А це..."
"Ходять вони і без мене, – перебив Панас Дмитрович, сердито посіпуючи бровами і соваючи ногами по підлозі. – Хай їй луччє Енкі розкаже, шо і до чого. Ти мовчи луччє".
Енкі доїв яєчню, запив її чимось із кружки й відсунув сковорідку.
"Ми з тобою не будемо, як із маленькою, – сказав мені. – Я потім дам тобі книжечки, почитаєш, зрозумієш більше. А поки слухай, що тут робиться і хто ми всі такі. Була, бачиш, така країна колись, багато тисяч років тому, називалася Шумер. Чула, правда? І над тим народом, над королями, над усім, були боги, страшні боги і всемогутні. Але ж бачиш, часи змінювалися, і боги втрачали свою владу над стихією, над людьми і царями. Могли вони вселятись і в людей. Ти чула про таке, правда ж? І коли сталося так, що влада їхня зовсім зійшла на ніц, коли вже перестали в них вірити (а боги живуть доти, доки в них вірять) – тоді порятувалися вони від забуття і смерті тим, що вселялися в людей. От грецькі боги того не вміли, і вимерли всі, нема зараз жодного. А ми – лишились. І світ наш зберігся, в світі, що ти бачиш, є дірочки, є щілинки, є тоненькі місця, як плівочка, і через ті щілинки видно те, що було раніше, до нас, давно дохлі динозаври... Ти розумієш?"
Я не розуміла.
Я бачила звичайних людей, звичайну хату, звичайну бабу, дивакуватих трохи дідів, і не могла заставити себе повірити, що вони насправді – не вони, а щось інше, старе, страшне, непотрібне, чуже і потворне. Легше було повірити, ніби в них не всі дома, що це якийсь культ чи новопридумана релігія, що вони вербують мене в свої ряди, задурюють мені голову всяким дурним, щоб витягнути гроші, чи що їм там від мене треба. А часом мені здавалося, що це все не насправді, це все мені тільки мариться. Варто добре потрусити головою, і нічого не буде – знов опинюсь у своїй кімнаті, де неприбрано і холодно, а по кутках звалені старі іграшки, які шкода викинути.
"Вона тебе не слухає! – сердито пробурчав тимчасом один із дідів і почовгав ногами. – Казав вам ще тоді – взяли б луччє мою онуку, а не її. Вона тупа якась".
"Ти мовчи! – обірвав Володя, – Онука твоя! Згадав. А тоді шо казав? Усе. Тепер ця дівка вже готова. Вона тепер вже богиня Інанна, і нічого не зробиш. Так шо..."
Тут я розплакалася.
"Ото ти подивись на неї... – забідкалася баба. – Така здорова голля, а плаче, як маленька! І не стидно?"
Мені стало стидно. Але я все одно плакала.
"Нічо-нічо, – сказав Шамаш, – хай поплаче. Ти говори далі, Енкі. Хай чує".
"Не треба, – просила в них баба. – Ти помниш, шо було з тою, шо раньш була Інанною, коли ми їй розказали? А помниш, шо дальш було? І яка з неї була польза? Товклася там собі в Дермані, в своєму монастирі, до самої смерті. І нила ото там, нила. Я, помню, до неї ходила – сяде, і хлипа, і хлипа, соплі пусте в рукав, і хлипа... Все ой сю-сю, яка ж я бідненька, і прощення мені ні тут, ні на том світі, ой сю-сю, замолю свої гріхи, монашкою, і плаче, і хлипа... Гидко глянуть. Так і вмерла десь там, хлипаючи – нічого не зробила. А все, бо ти отак, як зараз: хай терпе. А хіба то можна витерпіть?"
Вона знову погладила мене по голові.
Всі замовкли і ніби не знали, що далі робити.
Темніло на вулиці.
"А де... де ті дохлі динозаври?" – спитала я, хлипаючи.
Баба і діди, що сиділи на лавці, розреготались.
"А я вам казав, що буде наша?! – закричав Енкі і встав. – Побачите, справжня Інанна, нарешті, і буде вона йти, куди треба, і побачите, ще буду я її звідти рятувать, убивати того, хто тоді буде її коханцем..."
"Таке сказав при дитині! – забідкалася баба. – Шо з літ, то з розуму! Зовсім здурів!"
Після того мені ще пару разів натякали на якийсь, заборонений для мене, міф. А що я читала всі пісні і міфи тільки з оригінальних глиняних табличок – тобто фотографій їхніх, а переклад читати мені було заборонено, бо ще занапащу душу перекладача, то й досі не знаю, про що мова, бо тої таблички мені Енкі не дав. Щоправда, я читала пару шматочків із тих записів, які залишав мені Кирило Мефодійович (хто він такий і що йому від мене треба?).
З того вечора я їх часто бачила – нещасних, обідраних, злиденних, тинялися то там то сям, жили по різних хатах і квартирах, а іноді – і просто так, де доведеться. Якби не Енкі, який їх беріг і добував для них нові документи і гроші, то були б на вокзалах, по електричках, як цигани, як бомжі... Боги давнього Шумера.
І так би й не знала нічого про їхню силу, про їхній світ, думала б: усе то казочки, щоб себе потішити, якби не... Якби не те, чого опинилася тут. Якби не була тут... Якби...
А бульки вже пішли дрібненькі, ковзали по мокрому плащі і не лускалися... Години, коли я буду стара? Але я дуже довго буду жити, якщо матиму дітей і вони матимуть дітей, житиму, поки не помре останній із моїх нащадків...
Дрібненькі бульки пахли по-різному тепер, вони вже ковзали навіть по обличчю і мали запах то трав, то парфумів, то чогось їстівного...
Я замислилась, і тут помітила, що вже йду по камінню, а не по дошці.
Спинилась і озирнулася – бульки летіли, світились і падали в прірву, над якою – ота тоненька дошка, чи що воно було, по чому я пройшла. Їх багато, летять і летять туди, в прірву, і світяться звідти переливчастими вогниками.
"Наташка!!! – закричала. – Чого ти мені не сказала?!"
"А шо, я мала тебе прєдупрєдить: тут пропасть, дарагая, упадеш – костей не зберемо? То ти б і мертва не пройшла б, єслі б знала, а так всьо нормально, йшла собі спокійненько, думала, шо нічо страшного. Ну чо ти стала? Пашлі, – і ми пішли. – А вобщє, ти маладєц. Жаль, шо вмреш".
"Не збираюсь".
"Ну, це ніхто не збирається..."
"Ха! Пішла б я сюди, якби мала вмерти! Ні, я не вмру!"
"Дура ти, хоч Інанна. Ніхто звідси назад не вертається. Тебе ж прєдупрєждали!"
"Наташ, ти не розумієш..."
"Да це ти не шариш! Ладно, не моє діло. Іди он – пора, а то спізнимося!"
Я стрибнула з каменюки вниз і опинилася перед старою фортецею, за воротами миготіли стовпи і дерева, ніби швидко їхали, я придивилась і зрозуміла, що це не вони, а я їду – бо сиджу в електричці, і скоро вже буде Красне.
У Красному я тинялася вокзалом, як неприкаяна. Чекала електричку з Тернополя до Львова. Був ясний день, Артура вже, напевне, поховали.
Як там Юля?
І не подзвониш, бо немає з чого. Я раптом здивувалася, що думаю про те, що мені робити у Львові, куди піти, де ночувати, в кого попросити мобілку... Я взагалі доїду до Львова? Я там буду?
Інанна має сім знаків сили – число сім магічне, отже, і воріт має бути сім, отже, це будуть уже останні.
Дочекатись електрички з Тернополя, і будуть ті ворота, буде Наташка знов, знову мене поведе...
Тут поруч задзвенів мобільний – а я сиділа на фонтані з рибами, там є такий, у Красному. Тут дивлюся – валяється мобільний, напевне, хтось загубив.
Я його взяла, глянула, хто дзвонить.
На екранчику було написано: "Кирило Мефодійович" – хм, дивно... і натиснула кнопочку зелену.
"Перепрошую, – сказав Кирило Мефодійович, – якщо ви уже не такі вперті, то я можу зараз під’їхати і вас забрати".
"Хто ви такий?"
"Кирило Мефодійович, лікар".
"Ви з наших?"
"Тобто?"
"З шумерських?"
"Ні".
"Чого ви чіпляєтесь?"
"Я хочу вас урятувати від смерті".
"Навіщо?"
"Я лікар".
"І що буде далі?"
"Я вас заберу, і ви не підете в останні ворота".
"І що?"
"Ви не помрете".
"Я й так не помру", – сказала сама собі і кинула чужу мобілку у фонтан, у воду. Вона потонула. Дурна я... можна було би свою картку вставити і подзвонити Юлі, що там вона... як там Артура ховали...
Хоча – що мені тепер Юля? Я скоро Артура побачу, і не так, як вона – німого і мертвого, а такого, що може говорити.
На мене напала лінь.
І дрімота.
Я сіла на лавці під стіною, щоб бачити, коли приїде електричка, а коли вона прибула – спокійно пішла, тицьнувши по дорозі трупу Крадію свій рюкзак, пиво з нього він витяг і навіщось віддав мені. Я помахала руками – не треба, він здивувався:
"Ти ж несеш поминальне пиво?"
Довелося взяти назад порожній рюкзак (він усе звідти забрав собі) і покласти в нього пляшку пива.
Поминальне пиво... Його кудись лили, Енкі казав... я вже забула...
КРАСНЕ –ЛЬВІВ
СЬОМА БРАМА
Там, напевне, багато квітів: сірих, прозорих, усі ті квіти, що приносять мерцям, що опускають із мерцями в труну.... Там, напевне, багато озер, а вода у озерах припала пилом, нерухома, як скалки дзеркала під старою шафою.... Там, напевне, багато пташиного пір'я... воно замість листя, замість трави встеляє там землю... Там, напевне, не видно неба, тільки скелі ховаються кудись у темні, вологі хмари...
"Сюди-сюди. Бистенько!" – сказала мені Наташка.
Вона була стривожена.
Я ступила "сюди", послизнулась і булькнула у воду. Відпльовуючись, мокра, протирала очі – над нами загорілось синє світло, як від лампи. І при світлі побачила – низьке приміщення, вода, сходини, оброслі водоростями.... Наташка стоїть на мості.
Вилізла до неї, на міст, вона пішла вперед, я – услід. Було жарко, не мерзла, тільки одяг мокрий, неприємно поприлипав, крапає. То виявився не міст, а довга пристань на палях.
"Всьо. Хай луччє мене покрасять, чім я тебе ше раз поведу!" – сердилась Наташка. – "Ти не могла скоріше? Ти мене доконаєш!"
"Ясно".
"Добре, що ясно. Стань і стій. Будем ждать".
"Кого?"
"Попутку. Аби ж хоч її скоро зловить, шоб устигнути того діда догнати! А то не виберемся від цих риб до третього півня. Нє, ну маладєц! І явно ж сам поплив, нікого не повіз. Ну знаю, що сам поїхав, і нічого йому не докажеш, як воно старе!"
Ми чекали. Нічого не пливло. Лампа на стовпі тенькала і потріскувала.
"Вони нас побачать?"
"Хто?"
"Ну ті... в човні. Попутка".
"Якому човні, падруга?! На корабель спізнились, по твоїй, кстаті, вині – тепер будемо ловить попутну рибу!"
Рибу?
Добре, рибу.
Риб не пливло.
Вода під пристанню схожа на морську: плескалась хвилями і пінилась. У воді не розбереш, не роздивишся нічого – дуже темно. Я швидко висохла.
Наташка нервувала, ходила туди-сюди і курила.
Під пристанню щось бурчало, ніби говорило, чула тільки окремі слова. Присіла – дошки такі, як оксамитові, вимиті водою, висушені, ворсисті, дерево старе – і почула, як хтось під пристанню безнадійно бурмоче:
"...це просто втілення зла.