Йванка дам вам у науку".
"Його в науку, та він і так мудряк! Забіг до мене на русальну п’ятничку. Кажу, намалюй щось. Хоча б жабу. А він ізловив ропуху, намастив її фарбою і притулив до полотна. Готово! Добре, кажу, а як будеш людську твар зображати? Накину, каже, тоненьку пеленку на лице і промалюю на ній очі, ніс, губи... Що хитрий, а що спритний. Не твої то дріжджі, Федоре. Той світом покрутить, гой!"
"Нічого. Світ прийме, світ і обтеше. А око в нього добре. Сказав, що ваш страж-пес сміється".
Жига погладив своє глиняне ліплення: "А й правда!" — і сам усміхнувся. Він рідко сміявся голосом. Більше барвами. Ми сиділи з ним на березі й мовчали кожен про своє. Щось шепотіла вода, промиваючи зелені коси щириці. Мине час, думав я, і ця вода обніме міст, який я зараз обнімаю тривожними думками. З намитої вирви тягнуло сирим запахом коріння й паростків. Так, либонь, пахне безсмертя. М’яка гуня ночі бережно лягла нам на плечі. З-за Павлової гори виплив дозрілий місяць і кинув через Латорицю срібне коромисло. Мені, як не раз у дітвацтві, закортіло перебігти цим мерехтливим містком. Притлумлені дзвіночки з-під того берега кликали мене. Дзвіночки німої дівчини, що вдавала з себе змію. Щось здавило мені груди, аж сльоза сікнулася.
"Відпусти гризоти за водою, — озвався несподівано Жига. — Висип зерно сумнівів у Господні жорна. Там вони перемелються, як треба".
Я поклав долоню на його зморщену пташину руку: "Дякую, няню".
"За що?" — спитав він спокійно, бо ніколи нічому не дивувався.
"За те, що відкрили мені золоту нитку".
"Золоту нитку ріки?"
"Ні, життя".
В сутіні довколишні горби підковами стягують Мукачево. Ніч, глуху й тяжку, я перебув тут, аби першим стріти робників. Аби вони знали наперед, що тінь від моєї постаті буде повсякчасною на цьому березі. Десятники збивали прибулих у робочі гурти, роздавали струмент. Майстровий бухнув ціпком об залізну штабу, і зуск голосів урвався, робота потекла як ріка.
Є квітки, від яких не доб’єшся запаху, доки не розімнеш, не розігрієш їх у руці. Та є й такі, що пахнуть лише на корені, і їх запаморочливо-знадливий пах згадуєш, коли принесеш віхтик домів, аби покласти в головах постелі. Як добре мені було коло Жиги, я доп’яв лише тоді, коли втратив його. Горничарі прийняли мене без розпитів і прицінок, як дарованого коня. Ремісний люд неперебірливий у слугах. Привезли на своє обшаря і показали місце на соломі коло псів. Пси пригріли мене й тут як свого. їх того вечора нагодували, а мене ні, бо ще не було за що. Розпорядок тут складався так, що ти мав безнастанно звиватися в роботі, аби заробити щось до рота. Та й то роти кметів ґазди ладні були заліпити глиною.
Глина правила всім. З глини були збиті хижі й хлівчата, в глині викопано пивниці, з глини ліпили горшки й корчаги, глиною милися й замащували рани, глина вчувалася в хлібі і нею відгонила вода. Ачей лише гроші не ліпили з неї, як до цього колись додумкувався я. Зате в гроші легко оберталися горничарські поробки. Майстри Галаси займалися цим справіку. Брати з родинами посіли тут цілий горб, підгризаючи його з усіх боків, як слимаки падалицю. Я боявся, що вони робитимуть, коли сточать поплішину гори й зійдуться на голій толоці. Дивуюся й донині, як мав час забиватися такими дурницями.
З рана-раннього ("рання пташка росу оббиває!"), коли ще й козопас не трубів, найстарший Галас уже будив свій просторий посілок. Порохнявий дідо, а чутний — як камінець у глухому пивняку, що залишався там на чищення денця. До кого не доходив покрик, той хапався на ноги під палицею. До білого дня ми мали накопати двадцять корит глини і волоком притягти їх на заміси. Наносити води і втоптати глину, аби стигла. Лише тоді нас кликали до першого щла —товченого бурака з мукою і квасним молоком. Затим ноги в руки й місити глинище доти, доки не "нап’ється" й загусне, як тісто. Дідо Галас брав пробу, мастив собі руку і довго щось висліпував. Тоді метав грудку в стіну. Коржик липнув, не хотів від диратися. Людня стояла мовчки, чекала присуду.
"Приморена землиця, на пищалки не годна. Не дасть звуку". Чи іншим разом: "Водиця тверда, несіть з яворового кадоба. Не поможе — м’якшіть сечею". І ми м’якшили, з великою полегкістю м’якшили, раді бодай якійсь хвилині перепочинку. Бо й на це не давалося часу. Вичахали печі вчорашнього запалу, треба вигрібати випічку, а сирець саджати.
Трудилися ми до сьомого поту. Сідали кури на жердя, і сідало сонце, та не сідали ми. Ще треба продзвонити нігтем кожну посудинку, чи не тріснута, не перепечена. Пси вже сплять, ми ще ні. Розкласти під шопою готове, перекласти соломою. То вже й не робота, а дрібний відробок задах над головою, за устил під ребрами. Звізда падає в бездонне плесо ночі, і я нарешті падаю на свою тверду постелю і встигаю одним видихом сказати молитву: "Дякую тобі, Господи, за ніч, за цю єдину цінність, що належить мені". І вмираю сном до рана, до нового дзявкотливого погуку Галаса: "Жебраки вже на третьому селі, а ви ще хирієте! Так і Царство Небесне можна проспати!"
Я тяжко йшов до того царства через глевку глиняну трясовину, розмочуючи її потом і кров’ю збитих ніг і стертих рук. І коли судиться мені врешті прийти під священні ворота, я простягну святому Петрові глиняний свищик, зліплений у подобі жайворонка. Цю пусту й милу поробку. Бо нічого дорожчого в мене за душею немає. Я зліпив його крадькома вночі, бо нас, темноту прислужну, до круга не пускали. Хотів показати його Жигові, коли визволюся з цього пекла, та не судилося...
Я б не звався учнем Гречина, якби нарікнув бодай одним кривим словом на сутужність свого побиту чи на якогось лиходія, що зламав мені дорогу, сокрушив судьбу. Все чинне навчало мене чомусь, всі перепутні, чи приязні, чи лукаві, —були вчителями. Та йЖигова наука хіба далася мені пусто, аби забувати, що біле не є білим, чорне не є чорним. Не вір баченому, вір серцю. Та й серцю не вір беззастережно, вір часові. Час перелицьовує барви й обертає монету життя то на один, то на другий бік.
Одного дня я зрозумів, що старий Галас не камінець, що дратівливо цоркає в корчажці; він — горн, котрий не гасне, котрий гучить рівним палом і держить, гріє цілий Галасівський берег. І земля, яку інші топчуть, переходить через цю піч і спікається в хліб щоденного пожитку, аби лягти в людські руки тарелем, пугаром, виваркою, свічником, веретеном чи кумедною бавкою. Чи це не чудно: робити з нічого щось! Приденно служити собі й людям! Яз іншою мірою тепер підступив до газди. Не як раб, не як затурканий служник, а як допомагай. По-іншому ставав до роботи, не з принуки, а з охоти. І робити стало легше, навіть веселіше. Бо втомлює нас більше не фізична важкість, а тягар несвободи, безпросвітності і марнота заробку.
"Яка праца — така плаца! — вергав нам у очі Галас, виказуючи мізерію нашої користі. — Ровта лінюхів! Як відчиню двері й віконниці, то всіх вас протягом винесе. Сплять у теплі, їдять гарячі крупи... а я, коли на діда робив, то спав у глиняній ямі і гриз сиру ріпу. Увиділи б ви тоді Христочка живого..."
Якщо не платять грішми, думав я, треба взяти чим іншим. Життя не влегшилось, зате набуло смислу. Вода, котру ми тягали в дерев’яних відрах з-під хащі, забирала немало часу й сили. Мені прийшла гадка привести воду сюди без наших рук. Колоду в два ступні я товсто обмастив черленою залізною глиною і розрізав застиглу кірку повздовж. Вийшли два жолобки, дав їм висохнути. А тоді попросив горничара притулити їх у піч. Той згодився, але дав знати газді. Увечері Галас цюкав по гарячому жолобу прутиком і діймав мене: "Чому марнуєш ділову глину, дар Божий, на пустоту?"
"Бо це для діла, пане газдо. Наліпимо цівок, переполовинимо, покладемо жолоб у жолоб і цим ярочком прийде з берега вода. І для нас, і для худоби".
"А ти що будеш тим часом робити?"
"Викопаю ставище для вашої птиці. Вода і його наповнить. А можна й рибу запустити".
Коли вода кринична задзумкотіла глиняними лотоками, збіглися на дивницю всі бережани й низяни. Майстер ходив когутом, поважно відмовчувався. По глоті підступив до мене: "А ти, байстрюче, не з болота ліплений". Узгірок цвів шапками й хустками, гудів голосами. Лишень Данило, старший брат Галасів, переломлений, як ключка, відрізано сидів на ковбиці. Його смішкуваті очі притягнули мене наче мотузком. Гадав я, що почую похвалу від дідка, а той розтулив маленький, як у ягняти, ротик і прошамкав: "Не велика хитрість — збити воду з путі. А от знайти її в суходолі, вчути під землею й видурити д’горі — для цього треба мати лій у голові". Ті кволі слова впали тоді в свіжий струмець і стекли в ярок. Якось не при часі було їх обмірковувати. Та слова — не вода, вони часто вертаються до нас своїми потаємними руслами.
Першого празникового дня покликали мене до хазяйського столу з печеною качкою і підбитими стручками квасолі. Розм’яклий від штемпелика слив’янки Галас жваво просторікував: "Де мудре око і совість руки — там і майстер. Він видить одне, а робить інше, своє. Так, як не робить ніхто. Бо однакового й листа неє на цілім дереві. Треба так уважати, аби робота лишалася жити по тобі. За совість робити. Аби зроблене веселило око й гріло чужу руку. Тоді ти — майстер!"
Я мовчав, зломлений його простою правдою.
Бувало, старий Галас скидав вовняний сіряк, розправляв вутлі плечі і сідав сам коло круга, найтугішого, грабового. Починав з денця, скручував тонкий калачик і витягував стінки. Робилося це так споро, що видавалося — глек вислизнув з його рукава. Ниткою підрізав його і тягнув уже другий калачик. Пальцями защипував шийку, нігтем виводив хвильки, креслив смерічки, видзьобував дірочки. Все лягало мудро, в лад, гейби там вродилося. Часом посягав за гострим пісочком і підсипав у глиняний м’якуш, додавав попелу чи сажі. Горничарство його рук було вигадливішим, тоншим і дзвінко співало після печі. Не треба було й тавро своє класти
— хрест у колі, аби здогадатися, що то його робота.
За круг сідав він рідко, виссані глиною груди хрипіли, як старий ковальський міх. Геть ізсохся на тілі, зате горшки
його мали плечі високі й тучні, на що інші горничарі не важилися, боялися, що сирець упаде. Одного торку пальця йому було доста, аби поправити чужу роботу, порятувати її, а якщо ні, то безжально розквасити на м’якину, рознести на череп’я.