А про Кушні-ряку, знай, хоч би слово. Отакий, кажу, світ настав.
Кушніриха й на те усміхнулась, вірити чи не вірити. В хаті наче й не було про це мови.
— Я йому вже сама казала, що нащо тобі ця робота, але ж ні, їздить.
— Га, Кушніряка не покине, робитиме, доки не здохне, і ти йому не кажи і не проси, бо не поможе, я його знаю.
— Та я вже мовчу, жили вік мирно, то не треба, щоб і той
лад вигорів, як же ж так.
— От і мовчи. Хай їздить на роботу, заробляє, тепереньки роботи багацько, вже он і жнива. На цю неділю, кажуть, перший секретар приїде і буде тут цілу ніч, змагання зроблять, хто краще вкосить.
— Ну да, дощі такі, то що вже зробиш.
— Я вже піду,— сказала Галандзовська, завдаючи собі мішка на спину.— А там як зобачу Кушніряку, то часником закидаю, що проїхав і пилюкою надихав на мене.
— Ідіть здоровенькі,— попрощалась з нею Кушніриха. Жінка як вийшла насеред дороги, то зупинилась, щоб
мішечка підкинути, аби зручніше лежав, і тихенько проказала не до когось, та й не до себе:
— Він мені, правду сказати, й шифером хату вкрив.
Кушнір, надвечір придиркотівши, потягнув мотоцикла за хлів — на старому місці вже стояла зятева машина.
— Піду корові вкошу трохи,— сказав Кушнірисі, а самому думка хитренька: "Воно й завтра можна було б. Але нехай..."
— То ти, Миколо, скоріше вправляйся, та будемо вечеряти,— обізвалася жінка.— І Віктор скоро встане.
Старому аж потепліло у грудях від тих слів, але не хотів показувати.
— Ти диви-н, а те ледащо знов косить,— знайшов-таки причину посердитись.— Я йому рано що казав, а він по-своєму, а він по-своєму.
Кушніриха ні словом на те — його, голодного, не займай, бо буде всім.
Після вечері Кушнір із зятем поставали біля воріт, закурили. Тихо на селі, тільки трактори співають у різних кутках або машина проїде перед очима, гепкаючи на вибитій кам'янистій дорозі.
— А це вчора косив собі на канаві траву,— розказував Кушнір,— аж бачу, комбайн отако пройшов: як вилягло від дощу, то він зверху проїхав, тільки постриг і не підібрав.
— Просили вчора, щоб солдатів прислали, бо ще такого року, як цей, не було.
— Та чого, всяко бувало.
— І горох лежить, паси лопають один за одним, тільки й роботи, що по колгоспах гасаю та випрошую.
— Машину треба глядіти, візьми в колгоспі якусь лайбу, бо цю за рік угробиш.
Щоб не мовчати, закурили ще по одній: Кушнір, перехилившись через браму, перший побачив череду, що верталась у село.
— А боргу буде в цьому році? — запитав Кушнір.— Чи викрутитесь?
— Ще з минулого року тисяча є,— відповів зять, розминаючи біля рота запалену сигарету — мабуть, погано тяглась.
Кушнір провів долонею по теплому боці корови, вона поволі ступала крізь хвіртку на подвір'я.
— Та нічого, я так думаю, що в цьому році діло буде, якось затягнеться.— Кушнір торкнув тією рукою, якою чіпав корову, попід очима, мовби витирав непомітну вологу.— Я кажу, що як Перший цю ніч на поле виїде, то вже закрутиться все ой як!
— Ви б поставили сюди якусь поперечку,— вказав зять на низенький примурівок між брамою і хлівом.— І діти цілий день товчуться, пооббивали, та й грязюка летить аж на стіну.
— О,— Кушнір аж крутнув головою,— не розбереш, чи його зло взяло, чи так собі, нехотя,— це вона мені вже другий рік галамандить, щоб прибив та прибив, а це ще й ти.
Кушнір подався від воріт, щоб укинути корові зеленого, а зять зосереджено опустив під ноги докурену до фільтра сигарету і теж зібрався заходити в хату.
— Це он ту табличку зірвати б, а то який я вже голова вуличного комітету,— гукігув Кушнір з того кутка подвір'я,— але все забуваю. Таке...
— Та нехай, воно вам треба?
Кушніриха лягла ще засвіта, попоравши, і лежала мовчеч-ки, хоч крутили ноги й руки і в голову віддавало важким болем. Вона засипала поволі, тому й чула, як чоловіки потихеньку ввійшли до хати.
Кушнір присів скраєчку на ліжку, де ліг спочивати зять, і збирався ще щось сказати, але одразу так не надумав.
— Цс ж, чуєш, якби знаття, та все до ладу зробить, то взяти й поставити людей, де найдужче треба, от.— Кушнір, як і перше, втерся рукою на лобі, на підборідді, з притиском, щоб прогнати втому від цього дня.
— Та вже ж якось придумаємо,— відповів зять.
— А так людей порозкидали — той там, а той зовсім хтозна-де, і роботи нема.
— Ось солдатів з косами поставимо, як у сусідньому колгоспі, тоді й буде видно.
— Ну да, це таке діло.
— А там щось придумаємо,— сказав зять.
— Ти б привіз на вихідні Вітька, бо баба аж плакала сьогодні.
— Привезу, ось тільки впораємося на полі.
— Ну, спи, а то завтра Перший не дасть ніч спати. Голосно ляпаючи босими ногами, почалапав у ту хатину,
де важко крізь сон зітхала жінка, але біля вікна став: подивився, як там на подвір'ї.
— Я йому кажу, на п'ятку бери, на п'ятку, а він хоч би що,— мовби намовляв когось тихенько.
Постоявши трохи, старий прокрався на веранду, подивився, чи защіпнуті двері, і в темряві хитігувся, зачепив порожнє відро.
— А добра б же ж тобі не було,— розізлився,— понаставляє на ніч усякого.
Але згадав, що сплять у хаті, і вгомонився.
То вже на ліжку, обтираючи підошви одна об одну, тихіше, одними губами, звівши до стелі заморені втомою і вечерею очі, казав комусь:
— Ото вже косить— дубця просить. Аби одчіпного зробити...
XII
Тітка Параска така жінка, що як, бувало, піде в неї кров з носа, то вона її не спиняє, а зігнеться калачиком над землею і жде, поки вона зрине, а потім сміється, що це дурна кров і не тра її в тілі держати.
Петро не дивується з цього, як інші родичі й сусіди,— бо він любить тітку, бігає щодень на роботу до неї, в майстерню, й помагає. Це як вернеться зі школи, а вдома ще ж нікого немає, бо на роботах усі, то він кидає портфеля на купу вишневого хмизу біля хлівчика і біжком до тітки. Дорога тут недалека.— трохи стежкою проз аптеку, відтак через соше — от тобі вже й прийшов.
Це свято Петрові потрапити у майстерню, де все стукотить, скрегоче, пахне мазутом, соляркою. Як сам прийдеш або з хлопцями, то не дуже й надивишся, бо котрийсь із дядьків попре або й сторож, дід Андрій.
Але Петра ніхто не чіпає і не кричить навіть, коли під ногами плутається, знають, що в нього тут тітка працює, тітка Параска.
А хлопцям як стане заздрісно, що їх не пускають у майстерню, то аж сміються з Петра і про тітку йому говорять, що вона ж там підмітає, прибирає, то яка ж це робота? А як хочете знати, казав їм Петро, то це найкраща робота, я знаю. Це йому ще того клопоту, щоб слухати, як хлопці неправду кажуть!
Тітці Парасці найбільше випадає роботи ввечері, як по-вмовкають верстати, позатихають різаки, ланцюг попід стелею звисає й хоч би ворухнувся. До того ланцюга найдужче тягне Петра. Тітка йому й дозволить погратись. Там така коробочка на тросі звисає і в ній кнопки. Натиснеш одну — трос опускається вниз, другу — трос угору тягнеться, а до третьої кнопки торкнешся, то трос усіма коліщатками сунеться по рейці аж у другий кінець майстерні.
Ще як тітка Параска, батькова сестра, не жила з ними, то Петрові, як і всім хлопцям, не таке добро було, як тепер. Тоді в майстерню було хоч і не потикайся. Все вони або біля кузні, або за тою ж майстернею на купі залізяк, де стоїть бочка з соляркою. Воно, правда, на тій купі не було й чого перебирати, бо все вже давно до школи на металобрухт поодтаскували, так, стружка перепалена позоставалась, прокладки картонні в мазуті — такі затверділі, як залізо, не ламаються.
А це Петрові, як тому царю, куди захотів, туди й став, поторкати, що закортіло,— поторкає, руками навмисне все чіпає, перемацує, щоб вони були в мазуті. А потім тітка Параска неодмінно, як вже поприбирає, веде й Петра за собою до бочки з соляркою мити руки.
Соляркою не те що водою з милом. Геть увесь мазут тобі позмиває, але шкіра така жовтувата робиться, і кожна рисочка чітко видніється темним, ну тобі, як у трактористів, коли вони після роботи миють тутечки руки і клоччям витирають.
Петрові й тоді ще добро, коли в тітки Параски зарплата настає. Не було ще такого, щоб він копійку коли попросив, але тітка в такий день, як закон, виймає племіннику з хусточки цілого карбованця, і він знає, що це його гроші. Бо якось мати навіть розтулила його долоню, від якої густо пахло соляркою, і, забачивши там гроші, строго запитала, де він їх узяв, і Петро відказав: "Це мені тітка Параска дала, що я їй помагав прибирати".
Отак вони й вертають додому, вже як смеркне. Тітка Параска одну руку тримає в кишені свого колишнього, ще повоєнного, піджака, а другою несе погнуте чорне відро. Петрові ніяк не спаде на думку спитати, нащо їй те відро додому перти, як можна в майстерні покинути?
Але вже без того відра і ніяк. Бо хто не йтиме, хто не гляне, то скаже: з роботи люди йдуть. Іншого разу то й повне відро несуть, на дві руки. Це коли голову мити вдома, то Петро з тіткою в кочегарці набирають води, річкової, кип'яченої.
Петро скільки б не ходив отак з тіткою, а все йому наче перший раз. Зиркне на неї збоку, нишком, і сам усміхається: його тітка в майстерні працює, не як собі, і вже Петро сам собі мовчки признавався, що він тітку Параску любить, хоч іншого разу то й не до любові. Як з отим банячком сталося, що в йому картопля поросяті варилась,— ізняв Петро повного банячка з вогню, а тітка прийшла та й знов його до плити, а воно, переварене, взяло собі й пригоріло.
З тою любов'ю таке, а це ж крутиться у Петровій голові одне, що він тримає в страшній таємниці од усіх, та й від
тітки Параски, і від неї найдужче.
Не в один такий вечір, коли вони разом ідуть з майстерні,— бо й сьогодні, напевно,— поглядаючи збоку на тітку, щоб вона не помічала, згадує Петро про свою таємницю, і юна йому здається найкращою в світі.
Механік майстерні дядько Володька був малесенький чоловік, як порівняти з дядьками, але добрий дуже, хоч ніколи не розбереш, що він там говорить: дивиться під ноги і швидко розповідає. Але кожне слово Петро розібрав той раз, коли дядько прийшов до них у гості, і ще були люди, і всі сиділи до пізнього вечора, а на вулиці літо стояло і все дуже пахло. А потім Петро не знати чого вийшов у двір, покрутився, постояв тихенько біля тину, аж це почув, мовби двоє людей гомонять скрадаючись. Скоро в жіночому голосі Петро упізнав тітку Параску, чужий такий, аж хрипкуватий,— а чоловічий, ясно було, механіка, дядька Володьки.