Лісове Озеро

Та багато й таких, що наче й зовсім не минають, лишаються в пам'яті назав­жди. Запам'ятався Варі один звичайний жовтневий день...

Ще по дорозі на ферму наздогнала подруг-доярок. За­йшла до корівника не одна. Молодиці щось щебетали, вона слухала. А потім і сама щось казала...

Все, що сталося далі, бувало вже не раз і не двічі. Див­но, чому ж вона раніше не звертала на це уваги? А сталося таке: поки вона мовчала, поки говорили інші, її, Варині, корови і голів не підводили. Та й інші всі теж стояли собі й ремигали. Та тільки Варя озвалася, як усі п'ятнадцять рогатих голів, мов соняхи до сонечка, повернулися до неї. Замукали, заревіли кожна по-своєму, кожна наче оповідала про щось своє...

— Мої ви голубоньки, лапоньки мої... Ну, прийшла вже... Прийшла, ну, заспокойтесь...

Доярки тільки ззирнулися: отаке, бач... Чи вона слово яке знає?

Почистила, роздала корми, заходилася доїти. Поставила два апарати, дві дояться, а Варя тим часом підмиває, ма­сажує — готує ще двох, і дивиться, стежить крізь оглядове скло, чи йде молоко, чи, може, й час уже виключати й пе­реносити апарати. Недосконалі вони, дуже ще недосконалі, підв'язувати їх доводиться. А тут треба вгадати — і над­мірно підтягувати не можна, і дуже попускати не слід,— і те, і те шкодить.

О, ця уже подоїлася, можна апарат переносити далі. Підключила до третьої, а вже і в другої все готово.

Незчулася, як і впоралася. Вийшла на вулицю, — поки доїла, а тут підморозило, сонечко визирнуло. Гарно на ву­лиці. І на душі гарно. Наче свято якесь...

Яке? Може, вона чекає чогось а чи когось? Ні, наче не чекає... Яке ж свято? Подумала і раптом аж засяяла від щастя: та це ж у неї сьогодні перший такий день, коли і здоїла швидко, і апарати працювали добре, і молока біль­ше, ніж учора, і — головне — корівки її стояли так спо­кійно, наче не кілька місяців, а вже кілька років доїть їх вона оцим ДА-3...

Це справді свято. Це значить, вона перемогла.

Так само гарно — спокійно й весело — пройшло й друге, обіднє доїння. А на третє, тільки вона на ферму, а в неї... гість! Та ще який дорогий... Синок... Просто зі школи, і до­дому не заходив. Прийшов мамі допомогти, хапається за вила, гній хоче вичищати.

Щасливо усміхаючись, забрала вила: малий ще. Дала мо­лоток, хай б'є макуху.

Павлик узявся до роботи з усією серйозністю. Поклав під стіну портфельчика, засукав рукава і ретельно, не поспі­шаючи, почав розбивати сірі, тверді, як камінь, кружала. Подрібнену макуху зсипали у вагонетку, залили теплою во­дою.

Потім Павлик ще й тирси наносив сапеткою, і сам же й потрусив під кожну корову.

Додому йшли удвох, мама й син, два трудівники, двоє друзів, обоє і стомлені, і радісні.

Син так і світиться від щастя. І мама...

— Варваро Федорівно!

Спішилася: хто це? Озирнулася — секретарка з контори.

— Варваро Федорівно! — засапалася, аж за серце хапає­ться. — Ну та й швидко ви з сином крокуєте. Насилу на­здогнала.

— Щось трапилося?

— Та ні... Не знаю... Голова чогось вас кличе. Терміново кличе. Усе, — каже, — нехай кидає і біжить.

— Ну так що, що там сталося?

— Не знаю...

4

Спинилася перед порогом, поправила хусточку на голові. Чого вона так хвилюється? Чи вперше в конторі? Ось вони, двері... Табличка: "Голова колгоспу "Перемога" Войтенко С. О." Чує серце: неспроста, ой неспроста її викликають...

— Можна, Сергію Олексійовичу?

— А, Савельєва! Заходь, заходь... — високий, кремезний, добродушний здоровань важко підвівся з-за столу, пішов Варі назустріч

— Щось трапилось, Сергію Олексійовичу?

— А трапилось... Що трапилось, то трапилось... Сама винна...

Повільно, наче роздумуючи, підійшов до стіни з діагра­мами та графіками, подивився, поводив пальцем по рядках літер, вдоволено крекнув і неквапно опустився на стілець, що стояв під стіною.

— Сідай, Савельєва. Та не там — отут. Отут-отут, ближче до мене. Сідай рядком, та поговорим ладком. Вся біда в тому, що доведеться тобі, Савельєва, купувати шляпку...

Варя, хоч і була чомусь украй стривожена, а всміхнула­ся: про особливу, чисто войтенківську бережливість ходили легенди. Які б витрати на колгоспні потреби не планувало правління, Сергій Олексійович обов'язково перечить: "Ну куди, куди ви хочете отакі гроші вбухати? Потерпіти не можна? Он у мене одні штани, і нічого, живу..."

— Яку шляпку, для чого? Мені і в хустині гарно...

— Доведеться тобі, Савельєва, їхати...

— Куди?! — Варя аж підхопилася. — Знову в Харків на нараду?! Та у мене ж корови!.. Та я...

— У всіх — корови... — голова насмішкувато примружив­ся. — Всім ніколи. А що їхати тобі треба, сама винна. Ось дивись,— і повернувся до діаграм. — Минулого року хто найбільше надоїв? Савельєва. А цього року — ось дані за перше півріччя — хто перед веде? Знову Савельєва. От і є рішення взяти оцю Савельєву і послати...

— Куди? У Харків?

— Ні...

— До Києва?!

— Ні...

Варя, нічого не розуміючи, стенула плечима і враз... І враз так і зашарілася, так і засяяла:

— Та невже?!

Голова засміявся:

— Не "невже", а "вже". Вже, Варю! Поїдеш на Всесоюз­ну виставку до Москви. О! Це розуміти треба. Ти розумієш? Усвідомлюєш, що це таке?

Нічого не відповіла, сиділа немов оглушена. Наче здалеку долинули слова голови:

— ...Ну так ти їдеш? Їдеш? Поїзд післязавтра увечері.

— Їду.

Подякувала, вийшла. Голова здивовано подивився вслід.

Добре йому питати: "Ти їдеш? Їдеш?"

Новина була така приголомшуюча, що Варя не могла її ніяк усвідомити, осягнути до краю...

Москва...

Це звучало водночас і як висока музика гімну, і як тиха вечорова батькова пісня. Москва...

Та невже ж це не помилка, невже й справді її, Варю Са­вельєву, звичайну доярку, дочку звичайного робітника, за­прошує Москва. Ніч не спала, потім цілий день працювала, а втоми — нема. На другу ніч устала, зварила синові й батькам їсти і вдосвіта пішла на ферму. Іде і — ну точно, як у тих призабутих дитячих снах — все їй здається: оце за­раз, в оцю мить, відштовхнеться від стежки і полине, по­пливе над сонним селом...

І ще диво: і не їла майже нічого, а втоми й досі нема... І тільки вже у вагоні, коли лягла, відчула дивну, неймо­вірно приємну втому... Тільки торкнулася подушки — так і заснула. Прокинулася, а вже й Москва за вікном.

На пероні їх зібралося багато. З яких тільки областей не було. Молоді, літні, жінки, чоловіки, і всі схвильовані, збуджені. Приїжджих зустрічали представники Міністерст­ва сільського господарства. Одразу ж стало ясно, хто в яко­му готелі житиме.

— ...Савельєва! Савельєва! Колгосп "Перемога"!

Варя аж здригнулася — невже це її? Хто її тут знає?

— Савельєва! Де ви?

— Осьдечки... Ось, ось я!..

— Готель "Москва".

На привокзальному майдані всіх чекали машини. Заїха­ли до готелю, залишили речі, вмилися, жінки причепури­лись, і всі пішли дивитися Москву.

...У гомінкім гурті вперше ступає Варя на Красну площу. Куранти б'ють... Ось він, Мавзолей... Повільно, крок за кроком сунеться черга. Немов відлиті із бронзи, застигли вартові. Сходинки... Червонясте сяйво і — напружена украй дзвінка тиша. Тамуючи сльози, вдивляється Варя в облич­чя найдорожчої Людини...

Вийшла з Мавзолею, іде садом. Крізь гілля дерев ясно голубіє небо... Вулицями йде, майданами — навколо вирує Москва, а у Варі перед очима — обличчя... Його обличчя...

Пізно увечері знову прийшли на Красну площу. Тепер гурт їхній поменшав і наче потіснішав. Поки йшли майда­ном, ще стиха перемовлялися, та, коли знову наблизилися до Мавзолею, до Спаської вежі, усі замовкли.

Мінялися вартові. Чіткі, карбовані кроки, уповільнена урочиста хода. Солдати Революції, солдати Жовтня... Чи не про таких, як вони, і ота таткова пісня, що у ній "чер­вонеє військо" іде "волю захищати"...

Разом з усіма пройшла попід Кремлем, сіла на лаві під деревами. Тихо в саду, дуже тихо. Прислухалася: а шерехи отут — нічні, вологі шерехи опалого листя — ну точно та­кі ж, як і на Україні...

Ніч місячна. Сад, стіна, башти — все у синьому серпанку. В темній зоряній синяві живою казкою — велетенські ру­бінові п'ятикутні зорі...

Думалося легко, ясно. Згадався вечір — найрадісніший, найщасливіший у житті.

...Притишений урочистий зал. Головуючий щойно прочи­тав заяву:

— Прошу прийняти до лав Комуністичної партії... Анкета...

Виступи рекомендуючих...

І ось вперше у житті стоїть Варя перед партійними збо­рами. Стоїть, дивиться, і дивне, незнане досі почуття ви­повнює душу: і зал наче знайомий, і кожну людину в ньому давно й добре знає, а все разом — все це уже зовсім нове, все це несказанно велике і радісне, все це — партія... І са­ме їй — наймогутнішій, найріднішій — розповідатиме Варя про своє життя...

Всім серцем уже давно збагнула: немає, не було і не мо­же бути для неї вищого щастя од щастя подвигу. І живе вона, Варя, тільки одним — великим чеканням, великою ві­рою: прийде, настане колись і її час... Скільки він трива­тиме — годину, день чи усе подальше життя? І чи настане? А може, вона так і проживе свої роки, не дочекавшись?

Варя знову подивилася на могутні мури, на багряні зорі, на все світаюче, свіже листопадове небо і раптом — аж здригнулася — всім серцем, усім єством чітко відчула: бу­де! Збудеться!

Підвелася і, вже йдучи, озирнулась, ще раз поглянула на Кремль. В променях зорі він був прекрасний... Стала.

Довго-довго дивилася, ніби пила очима дивну, предковіч­ну і вічно юну красу. Рідну красу.

Яке це щастя, що в неї, простої української селянки, є Москва... Тут, у столиці братніх народів, вона як удома, як у маминій хаті... Притисла руку до грудей і не долонею — серцем відчула: ось він, найдорожчий із найдорожчого, її партійний квиток. Перший рік він коло її серця...

Йшла задумана. Незнаною снагою бриніло усе її єство. Незнані досі веселі гордощі аж кипіли в серці: все, все вона зможе! Усе подужає! Прийде її час, обов'язково при­йде!

Він уже близько...

ПІСНЯ ШОСТА

1

І він настав.

Настав її день...

Почався отой день звичайно. Встала вдосвіта, на снідан­ня, як завжди, не лишилося часу: давно вже взяла собі за правило — що б там не трапилося, а на ферму приходити хвилина в хвилину. Так і цього разу прийшла. Здоїла, по­вернулась додому. На думці: поснідає оце та, може, трохи й відпочине.