Так краще… — говорить вона тихо, спокійно і радісно киває мені головою.
Я підходжу до неї, беру її за руку і кажу:
— Спасибі тобі, Марусинко, за твою ласку до мене!
— Ні за що, паничу, — тихо говорить вона, і я помічаю в неї покірливу ласкаву готовність до всього.
"Ех, Марусинко, Марусинко! — думаю собі. — Ти така славна, тендітна і хрупка дівчина, і боюсь я, щоб не розбити тебе".
А темна хвиля підпливає до горла, така гидотна, і сором стає за себе перед Марусинкою.
Вона ще якийсь час стоїть у мене, розпитує про справи і потихеньку одходить до себе. А через хвилину чути, як вона шепоче щось, певне, молиться, але також повільно, з м’якою задумливістю.
А я ще довго сиджу за роботою, і в задумливій тиші з пахощами засушених рослин так легко працюється. Забуваєш все навколо, поглибившись в роботу. А проте коли-не-коли так і спиниться думка на всьому пережитому. Так, ненароком підкрадуться старі почуття та й шарудять десь всередині.
Проходять шуми весняні. Лише відгуки останні залишили. Наспівали, наспівали, та й одійшли. Але чому такий глибокий смуток залишився на серці? Чому зоставив він такі глибокі скорботні ноти?
Вранці мене будить або Петро Михайлович, або ж Марусинка. Через який час виходжу в поле. Сонце вже високо піднялось і сліпить очі яскравими променями. Дзвенить музика літа і заповнює свіжими соками мою душу. Петро Михайлович бадьорий.
— Ай, добре робота йде сьогодні, Василю Павловичу! — потираючи лисину, говорить він.
Поволі вплітаєшся в роботу і не помічаєш, як проходить і день. А на тютюнових плантаціях довгими рядками сапають дівчата. Понахилялись за роботою, з-під високо піднятих спідниць видно міцні загорілі литки, а вони тягнуть довгу журливо-тоскну пісню "Петрівок". Нервово-тремтячий вітер підхвачує їх пісню і несе її на луки, до шумів верболозових.
1918