Той, давши коням у рептусі оброку, вправно орудував сокирою. — Обламався?
— Обламався, — невпевнено відповів кучер. — А звідки пан дізнався, як мене звати?
Арсен переконався, що це справді Антось: ще раніше, як тільки вони під’їздили, підказали про це сірі в яблуках коні.
— Я все знаю, — усміхнувся козак і кивнув на халабуду. — А пан там?
— Там. Як сів, так і носа не показує… Зразу видно, що німець!
— Німець? Ну, ми з ним поговоримо, а ти мовчи та диш!
Залишивши здивованого Антося розмірковувати над цими словами, Арсен зі Спихальським кинулись до саней, відкинули повстяну запону.
Гонець мирно спав, накрившись важким баранячим кожухом.
Арсен звів курок пістоля, а Спихальський без церемонії схопив і відкинув геть кожуха, а гінця штовхнув під бік.
— Гей, пане, годі спати! Приїхали!
Той блимнув сонними очима — і отетерів з переляку.
— Папери, пане! — наказав Арсен, витягаючи в гінця з–за пояса два пістолі.
Француз щось забелькотів і, зажмуривши очі, закрив обличчя руками. Він, мабуть, подумав, що його зараз уб’ють.
— Та не бійся! — сказав примирливо Арсен, якому неприємно було бачити смертельний переляк в очах гінця. — Нам потрібні лише твої папери. Розумієш — папери! Листи посланника де Бетюна. Де вони?
Француз нарешті зрозумів, чого від нього хочуть.
— Ах, перепрошую, — перейшов він на польську мову. — Папери?.. Вони ось тут. — І показав на невелику шкіряну валізу, що стояла в кутку халабуди.
Арсен подлубався в ній. Там справді були якісь записки. Одні — на латинській мові, інші — на французькій. Однак на лист це було не схоже.
— А тут що? — Спихальський запустив руку французові за пазуху й витяг гаманець.
— О свята Марія! — вигукнув француз. — Там гроші! Хай пан загляне, їй–богу, не брешу!
Спихальський заглянув у гаманець — там справді блищало щире золото. Він перекинув гаманець з правої руки в ліву, затиснув у п’ятірні і зашарив по кишенях француза і за пазухою ще з більшим завзяттям.
Француз почав опиратися. Тоді пан Мартин злегка притиснув його за горло, люто наїжачив вуса.
— Що, пане, лоскоту боїшся? Не бійся — не дівка ж!
Десь глибоко під шубою його пальці раптом намацали тугий сувій паперу.
— А це що? — Він тицьнув його французові під ніс. — Теж гроші?
Тому мов заціпило. Він заперечно хитав головою і безтямно кліпав очима.
Спихальський простягнув згорток Арсенові.
— Ану, глянь, брате, чи це не те, що ми шукаємо?
І тут посланець раптом упав на коліна:
— Те, те, панове… Це листи посланника і пана Морштина… Але ж я ні в чому не винен! Не вбивайте мене! Благаю вас… Як бачите, я сам зізнався…
— Аякже — сам!.. — глузливо промовив пан Мартин.
Тим часом Арсен розгорнув сувій. Одного погляду було досить, щоб зрозуміти, що це листи де Бетюна королеві Людовіку і сенатора Морштина — секретареві міністерства Кольєру. Останній був написаний по–латині.
— Все, пане Мартине, можемо рушати назад. Те, що шукали, знайшли!
Спихальський глянув на переляканого француза.
— А з цим що будемо робити? Може, стукнути по дурній голові, щоб віддав Богові душу?
— Не треба, панове! Не вбивайте! — заблагав француз.
Арсен трохи подумав, сказав:
— Відпусти його, пане Мартине! Хай їде собі. Не будемо брати гріха на душу.
Спихальський відпустив. Француз підвівся на ноги, гаряче подякував. Потім, прибравши поважного вигляду, раптом сказав:
— А гроші?
— Які гроші?
— Мої… Ті, що в пана в руці! Як же я без них доберуся до Парижа?
Спихальський з превеликим жалем глянув на досить–таки тугенький гаманець. Видно, йому дуже не хотілося розлучатися з ним. Лице його стало буряковіти.
— Ах ти, собачий сину! То замість подяки ти ще й грошей вимагаєш? Мало того, що живий зостався, лайдаку!
— Віддай, пане Мартине! Ми не грабіжники, — скривився Арсен, а французові сказав суворо: — Даруємо панові життя і даємо можливість виїхати з нашої країни. Тож хай пан не бариться і ні в якому разі не повертається до Варшави, щоб повідомити де Бетюна про те, що сталося… Бо якщо пан так зробить, нехай нарікає на самого себе! Хай щастить панові!
— Мерсі, — пробелькотів зраділо француз, ховаючи в кишеню гаманець.
8
Січневий день, коли мав відбутися виступ короля на вальному сеймі, видався морозним. З Вісли тягнуло холодним туманом, який сивою пеленою оповив усю Варшаву.
На площі, перед будинком сейму, в бічних вулицях та глухих завулках стояли магнатські карети, сани. Форкали, хрумаючи сіно та овес, осідлані коні. Вешталися замерзлі пахолки й гайдуки.
До парадних дверей сеймового палацу поспішали припорошені сніжком та густо вкриті інеєм припізнілі посли.
Звенигора і Спихальський швидко пробралися до лівого крила палацу і постукали, як їм було сказано, тричі в малопримітні невеликі двері, прикриті портиком.
Їх ждали. Двері миттю відчинилися — і на порозі виріс зі своєю незмінною усмішкою королівський секретар.
— Прошу вас, панове! — сказав замість привітання. — Покваптеся. Пан круль чекає на вас з нетерпінням.
Він повів їх напівтемними переходами в глибину просторого палацу. Арсен і пан Мартин ледве встигали за ним. Нарешті, десь на другому поверсі, секретар зупинився і тихо прочинив високі двері.
— Прошу сюди, панове! — Він пропустив їх, а сам залишився в коридорі.
Друзі ступили кілька кроків наперед. Сюди вони, безперечно, потрапили вперше. Це був великий, розкішний — так званий королівський — покій, заставлений білими шафами з книгами. На стінах висіли картини. А нижче, під ними, — щити, шаблі, мечі та інша зброя.
Ян Собеський, у парчевому малиновому кунтуші, підперезаний тонким барвистим поясом, з розкішною шаблею при боці, стояв біля вікна і крізь напівзамерзлі шибки дивився на засніжену Варшаву. Почувши скрип дверей, різко повернувся і швидко, наскільки дозволяла йому повнота, пішов назустріч шляхтичам, що виструнчилися перед ним.
— Нарешті! День добрий, панове! Я вже було почав втрачати віру в те, що ви прибудете вчасно… Ну, як — успішно?
— Так, ясновельможний пане круль! — Спихальський випнув груди і поглядом їв Собеського. — Ми з паном Комарницьким перехопили кур’єра французького посланника де Бетюна до короля Людовіка і привезли вам його листа, а також листи великого підскарбія пана Морштина секретарю міністерства в Парижі пану Кольєру…
На розповнілому обличчі Собеського спалахнула радість.
— Давайте їх сюди!
Спихальський вийняв із–за пазухи згорток і з поклоном простягнув перед собою.
— Ось вони, ваша ясновельможність!
Собеський миттю розгорнув сувій, розіклав на столі жовтуваті, густо списані аркуші паперу і вп’явся в них своїми чорними очима, забувши і про сейм, і про шляхтичів, що стояли у нього за спиною. І тільки по тому, як потирав руки і ворушив чорними вусами, можна було здогадатися, яку радість відчував зараз. Не відриваючись од листа, кинув:
— Ви це читали?
— Так, — тихо відповів Спихальський, не насмілюючись збрехати королю.
— Але ж тут написано по–французьки і по–латинськи!
— Пан Комарницький, перепрошую ласкавого пана круля, читає по–латині так же шпарко, як я по–польськи…
Собеський на це не сказав нічого. Закінчивши читати, рвучко пройшовся по пухкому килиму, рішуче рубонув рукою повітря, а потім зупинився перед Спихальським і Арсеном.
— Дякую, панове! Це допоможе мені виграти зараз битву з внутрішніми ворогами Речі Посполитої, а потім, вірю, і з турками… З цими листами я можу тепер сміливо йти на сейм. Карта пана Морштина і його французьких друзів буде бита! В цьому я не маю жодного сумніву. Ще раз дякую вам, панове!
— Якщо ясновельможний пан круль такий ласкавий, то хай він дозволить нам побувати на сеймі, — вклонився Спихальський.
— Гаразд. Мій секретар проведе вас. Я скажу йому.
Король поспіхом склав листи в зелені сап’янові палітурки і попростував до дверей. У цю хвилину, судячи по виразу, що з’явився на його обличчі, він уже забув і про шляхтичів, які йшли за ним, і про все на світі, крім одного — як покласти на лопатки ненависну йому французьку партію в сеймі.
Однак, проходячи мимо секретаря, він не забув на ходу кинути йому кілька слів, і той зробив Арсенові й Спихальському знак, щоб ішли за ним.
У великому залі, де засідав сейм, яблуку ніде впасти, і друзі стали біля вікна, між колонами.
Раптом пролунали оплески: до залу ввійшов Ян Собеський у супроводі маршалка сейму.
Після запальних, бурхливих промов, після гострих суперечок між прихильниками австрійської і французької партій, що мало не закінчувалися збройними сутичками, посли ждали, що скаже король.
Оплески стихли, настала тиша. Але відчувалося, що це тиша перед бурею. Всі бачили, як гуртувалися і пробиралися наперед змовники — великий підскарбій Морштин, брати Сапеги, великий коронний гетьман Яблоновський та ті, хто їх підтримував. Було ясно, що вони сьогодні готуються дати Собеському рішучий бій. І коли б їм пощастило, коли б за французькою партією пішла більшість, то це б означало не тільки те, що Річ Посполита не підтримала б Австрію у війні з Портою, а й те, що постало б питання про заміну короля. Недарма останнім часом ходила чутка, що змовники хочуть висунути на польський престол Станіслава Яблоновського. Недарма й сам коронний гетьман сьогодні, як і в усі дні засідання сейму, такий ласкавий з усіма і вітається за руку не тільки з магнатами, а й з тими, кого раніш просто не помічав.
Зараз він стояв посередині залу, де проходила невидима межа між змовниками і прихильниками Собеського, ніби підкреслюючи цим, що прагне об’єднати всіх і повести за собою.
Арсен легенько штовхнув Спихальського ліктем.
— Глянь, яким півнем виступає. — Поглядом показав на коронного гетьмана. — Ще, мабуть, не знає, що листи посланника і великого підскарбія в руках короля!
— Холера ясна, уявляю, якої він заспіває, коли дізнається про це! — відгукнувся Спихальський. — Ото буде фортель, як пан круль витягне ті листи і підсуне їм під самий писок! Га?
— Тс–с–с! — зашипів Арсен, помітивши, що на них оглядаються. — Здається, пан круль збирається говорити.
Справді, маршалок сейму оголосив, що перед послами виступить король.
У повній тиші Собеський зійшов на трибуну. Бистрим поглядом окинув строкато вдягнених шляхтичів, розкрив сап’янові палітурки.
— Панове посли, на сеймі існує дві думки з приводу нашого вступу у війну проти Туреччини.