Його заарештували, судили і дали сім років.
Скарб залишився в печері.
Онуфрій Іванович не довго роздумував, що з ним робити. Не ждатиме ж він сім років Стася! І однієї осінньої ночі розкопав тайник і все, що в ньому було, переніс до себе додому…
…"Волга" зупинилась. Дзвонар штурхонув кулацюгою Онуфрія Івановича, щоб швидше вилазив, а шоферові сказав:
— Чекай мене тут. Я зараз вийду.
Той мовчки кивнув головою.
— Де? — спитав Дзвонар, коли з Глечиком зайшов на подвір'я.
— У льосі… Прикопав… — тихо відповів Глечик.
— Дружина дома?
— А де б же їй бути? Напевне, дома.
— Гаразд. Ходімо! Дружину замкни в хаті, чи в коморі, чи де хочеш, аби тільки не показувала свого носа і не заважала нам. Та швидше повертайся!
Вони зайшли до хати.
— Ти ось що, Ганно, іди сюди! — сказав похмуро Глечик, суворо глянувши на дружину, що шила біля вікна.
Він відчинив двері в комірчину.
— А що там? — жінка відчула щось недобре.
— Швидше, коли тобі кажуть! — гримнув хазяїн і пхнув її в плечі. — Заходь!
Жінка зайшла. Клацнув замок.
— А тепер — до льоху! — сказав Дзвонар. — Та лопату не забудь!
По дорозі він прихопив з ліжка кольорове покривало.
Льох був мурований, цегляний, але з земляною долівкою. Глечик ввімкнув світло і став біля входу.
— Копай! Ну! — гримнув Дзвонар, нервуючи.
"Ударити лопатою чи ні? — гарячково думав Глечик. — Розмахнутись — і прямо в перенісся!.. А там буде видно! Ну, сміливіше, Онуфрію! Сміливіше! Чекай. А якщо він відхилиться і ти не приголомшиш його за першим разом? Він дужий, чорт! Зразу накинеться на тебе і ножакою під бік…"
Дзвонар підозріло глянув на свого напарника. Він, здається, здогадався, які думки промайнули у того в голові.
— Не дурій, діду! Не дурій! Ми ж друзі. Одною вірьовочкою зв'язані. Не бійся. Поділимось по-братерськи. Ну, починай!
Глечик важко зітхнув і почав копати. Земля була м'яка, піддавалася легко.
Незабаром заступ виколупнув шмат мішковини.
— Тягни! — наказав Дзвонар.
Глечик витягнув клунок, вогкий, у глині. Дзвонар спритно вихопив його в старого з рук, але той встиг міцно вчепитися за гузир. Шарпнув до себе.
— Ти ж казав — поділимось…
Дужий удар кулака обірвав його мову. Глечик заморгав очима і посунувся по стіні на долівку. Дзвонар зірвав з нього пояс, зв'язав ззаду руки, а в рот запхнув ганчірку. Потім клунок загорнув у покривало і швидко побіг сходами нагору…
Пасажирів не було довго. Минуло п'ять, десять, п'ятнадцять хвилин. Олексій Максимович стурбувався. Невже його обдурено?.. Невже втекли, не заплативши?
Та ні, ось один, молодший, іде. У руці ніс важкий клунок. Його ніхто не проводжав. Рвучко відчинив дверцята.
— Рушай! Запізнився! Такі телепні — зібрати не могли!.. Знали ж…
"Волга" повернула по Степовій за місто. До вокзалу було кілометрів п'ять. Щоб устигнути до поїзда, Олексій Максимович наддав газу. Мотор завив. Стрілка спідометра поповзла за 90. Промайнули останні будинки міста, зазеленіли поля і переліски. Машина легко летіла по добре укоченому путівцю. Потім пірнула в кучеряву гущавину гаю. За гаєм, — знав Олексій Максимович, — роздоріжжя: там розбігалися три дороги. Він скинув ногу з акселератора, притишив хід.
— Ой, зачекай! Зупинись! — почувся розпачливий вигук пасажира.
Олексій Максимович різко загальмував. Машина зупинилась.
— Що таке?
І в ту ж мить важкий удар у потилицю відкинув його наперед. Він ударився лицем об руль. Другий удар звалив його на сидіння…
ПЕРЕСЛІДУВАННЯ
Глечик відчув, що хтось бризнув йому в обличчя холодною водою. Розплющив очі — і завмер.
Що це? Він лежав у себе на подвір'ї, на моріжку, а над ним стояв з кухлем у руці молодий плечистий міліціонер.
Спочатку Глечикові здалося, що це сон. Але міліціонер раптом заговорив.
— Він отямився, товаришу капітан!
І тут Глечик запримітив, що з другого боку до нього схиляється капітан міліції Федорченко. Він його добре запам'ятав з позаминулого року, коли оцей Федорченко, тоді ще старший лейтенант, вів з ним у міліції довгу неприємну розмову і взяв підписку про те, що віднині він, Глечик Онуфрій Іванович, не займатиметься дрібною спекуляцією, а житиме з чесного трудового заробітку.
— А-а, давній знайомий! — вигукнув капітан. — Де ж ваш дружок?
Глечик підвівся, посоловілими очима глянув на капітана.
— Дзвонар?
— Авжеж.
— Який він мені дружок?.. Він хотів мене убити. Ножем… Бачите? І досі не прийду до пам'яті…
— Бачу. Де ж він?
— Не знаю. Напевне, втік.
— Ви приїхали на таксі? На "Волзі"?
— Еге ж.
— Якого вона кольору?
— Голуба.
— Номера не знаєте?
— Ні.
— А шофер який? Ви не можете його описати?
— Мого, може, віку. Сухорлявий, сивуватий. Більш нічого не запам'ятав.
— Гаразд, — капітан підвівся і звернувся до одного з міліціонерів, що стояли збоку. — Мартюк, ви залишитесь тут, біля затриманого. Якщо буде потреба, надасте йому необхідну допомогу…
— Я ж нічого не винен. Я ж…
Але капітан уже не слухав його.
— Дубко, Соколов, — у машину!
Скочивши в машину, капітан наказав шоферові їхати якнайшвидше, а сам припав до рації.
Сергій і Марта з цікавістю прислухалися до розмови, яку вів капітан з невідомим співбесідником.
— "Береза", "Береза", — викликав капітан. — Я — "Сосна". Переслідую злочинця по шляху з вулиці Степової до вокзалу… Він виїхав хвилин десять-п'ятнадцять тому голубою "Волгою". Таксі… Номер невідомий… Шофер сухорлявий, сивуватий, під п'ятдесят років. Подзвоніть у диспетчерську автопарку, виясніть номер машини. Негайно попередьте наш пост на вокзалі, щоб затримав пасажира голубої "Волги". Але боюсь, що ми запізнились. Тому вишліть ще одну машину: може, доведеться наздоганяти поїзд.
Раптом шофер різко загальмував.
— Капітане, дивіться!
З придорожньої канави, зарослої молодим бур'яном, хтось намагався підвестися.
Капітан і міліціонер вискочили з машини, підняли незнайомця, посадили на траві, прихиливши спиною до дерева.
— Хто ви? — спитав капітан тривожно, передчуваючи, що це ще одна жертва Дзвонаря.
— Я шофер. Мельник… Бандит, якого я віз… на вокзал, ударив мене. Украв машину… "Волга"… 34–89… Наздоганяйте! Швидше… А то втече.
Капітан перезирнувся з міліціонерами.
— Та-ак. Справа ще серйозніша. Тепер, коли "Волга" у його руках, сумнівно, щоб він поїхав на вокзал. Напевне, звернув на трасу. Але в який бік? На південь чи на північ? Може, просто в поле?
Мить подумавши, він сказав:
— Марто!
Дівчина вискочила з машини.
— Залишайся тут, біля цього чоловіка. Хвилин через десять-п'ятнадцять до вас під'їде швидка допомога. Я викличу її. Нікого не бійся. Ну, будь молодцем!
Марта лишилась.
Машина рвонула з місця і, набираючи швидкість, помчала вперед.
Капітан знову припав до рації..
— "Береза", "Береза"… Ви мене чуєте? Бандит Дзвонар украв таксі… Шофер Мельник лежить поранений на третьому кілометрі від шосе по дорозі на Степову. Вишліть туди швидку допомогу! Ви мене чуєте? Накажіть вислати всі оперативні машини, перекрийте всі дороги! Я поверну на північ, бо схиляюсь до думки, що він не ризикне їхати через місто.
На роздоріжжі було пустинно. Асфальтна дорога, що вела з міста до обласного центру, блискучою стрічкою звивалася серед зеленавих ланів і щезала за горою. Від неї до вокзалу відходила розбита бруківка.
Але на вокзал їхати не довелося. Зразу за лісосмугою, де дорога звертала ліворуч, вони побачили вантажну машину з піднятим капотом. Молодий шофер, що порпався в моторі, побачивши міліцейський УАЗ, підняв руку.
УАЗ зупинився.
— Гей, друже, — звернувся до шофера капітан, — ти давно тут стоїш?
— Та вже з годину.
— Ти не бачив, хвилин десять тому тут не проїжджало таксі?..
— Ні, не бачив…
— А може, ти не помітив?
— Ну, що ви. Я зупиняю кожну машину. У мене пробило свічку. У вас немає?
Шофер УАЗа вийняв з кишені дві свічки.
— Ось на! Старі, правда, але їхатимеш…
— Спасибі, — зрадів парубок.
— Розвертайся, Сидоровичу, — наказав капітан. — Без сумніву, Дзвонар вирішив використати "Волгу". Це ускладнює наше завдання.
— Але це його і найвразливіше місце, — промовив міліціонер Соколов. — Легше знайти машину, ніж людину. Поки він подорожуватиме на "Волзі", доти залишатиме за собою слід. Її бачать сотні очей.
Вони повернули на північ.
Мов у кіно, миготіли, залишаючись позаду, дорожні знаки і телефонні стовпи. Тонко гули тугі шини. Шофер учепився в руль, аж пучки на пальцях побіліли. Всі мовчали.
Сергій глянув на спідометр. Ого! 120 кілометрів на годину! Дух захоплює! Здається, що машина от-от одірветься від асфальту і полетить, полетить.
Поминули міст, греблю, і дорога пролягла по рівнині, понад морем, що блискотіло під весняним сонцем. Зеленою стіною стояв по заплавах високий очерет. Вдалині темніли у вибалках гаї, врунилися широкі килими ярини.
Зненацька за кущами промайнула голуба пляма.
— "Волга"! — вигукнув хлопець.
— Де? — кинувся капітан.
— Он там за посадкою!
Шофер збавив газ. Натиснув на гальма. Всі вискочили з машини схвильовані.
— Ну, де ж?
Сергій побіг попереду, міліціонери на чолі з капітаном поспішали за ним.
За лісосмугою спинилися: у вибалку, впритул до кущів, стояла голуба "Волга" з чорними квадратиками на дверцятах.
— Вона! — скрикнув міліціонер Дубко. — Дивіться: номер 34–89!
— Покинув! — розчаровано протягнув Соколов. — Пробив шину — і покинув! Шукай тепер вітра в полі!
— Чому? — зауважив капітан. — Якраз це дуже добре. Погляньте, з шини аж нитки повилазили. Знати, довго їхав на дискові. Ну, тепер, голубе, від нас не втечеш! За десять чи п'ятнадцять хвилин ти не встиг далеко відійти.
— Передачу — будь ласка.
— Якщо тільки не проголосував на шосе і не пересів на попутну машину, — додав Дубко.
Капітан задумався.
— Так, ти маєш рацію. По шосе йде багато машин…
У ЛІКАРНІ
Другого дня, по обіді, Сергій і Марта зайшли у вестибюль міської лікарні. У Марти в руках — букет квітів, у Сергія — пакунок з печивом і цукерками.
Марта запитала у білявої, мов весняна кульбабка, сестри у сліпучо-білому халаті:
— До Юрка Романюти в другу палату можна пройти?
— Що ви! — замахала на них руками сестра. — По-перше, сьогодні неприймальний день, а по-друге, він спить. Йому треба спокій. Йому треба якомога більше спати…
— То хоч передачу візьміть, — попрохала Марта.
— А друга палата від вулиці чи від саду? — запитав Сергій, просуваючи у віконце свою голову і передаючи сестрі пакунок.
Сестра усміхнулась.
— Від саду.