Ні, можете, тільки коротко.
— Пам’ятаєш, Тарасе, свій проект тунелю?
— То, мабуть, несерйозна пропозиція, — червоніючи відказав хлопець.
Ми всі посміхнулись, а Аркадій Михайлович, узявши хворого за руку, сказав:
— І все-таки з твоєї пропозиції дещо вийшло. Зараз інженери розробляють проект тунелю. Не такого, як ти пропонував, та він зв’яже Москву з Далеким Сходом. А ти, власне, про це мріяв.
Хлопчик схвильовано дивився на нас, а Корсакова настирливими рухами показувала, що час кінчати розмову.
— Видужаєш, познайомишся з тими інженерами, — сказав Довгалюк, підводячись.
Хвилин за п’ятнадцять ми залишили лікарню. Томазян, мені здавалося, був незадоволений розмовою з хлопчиком. Ясно, що був злочин, але які його причини? Як опинився в Тараса паспорт Адріана Маковського і куди зникли документи?
Ці дивні факти викликали занепокоєння. Вони ніби загрожували чимсь тому грандіозному будівництву, яке було пов’язане з цим хлопчиком.
16. ПРОЩАННЯ НА БУЛЬВАРІ
Пізно ввечері я вийшов на вулицю, щоб подихати свіжим повітрям після цілоденної стомлюючої біганини. Підготовка до від’їзду за кордон завдавала багато роботи ногам і чимало клопоту голові. Треба було владнати силу справ, повідомити численних знайомих і родичів про довгочасну відсутність, а головне — подбати про інструкції і документи, якими мусило забезпечити мене управління будівництва.
Після денних турбот у голові гуло, і я з задоволенням ішов спорожнілим бульваром, намагаючись ні про що не думати.
Закуток бульвару, куди я потрапив, виходив до ріки. Тут рідко-рідко світили ліхтарі і темрява густішала між деревами. Сніг лежав тонким білим покривалом, ще ніхто не встиг протоптати стежки по ньому. Віддалений шум міста ледве долітав сюди.
Повільно бредучи між чорних дерев, я опинився біля кручі над річкою, де стояла альтанка та кілька лавочок. Влітку тут завжди було людно, але тепер ніхто не зустрічався" Так само нікого, здавалось, не було ні в альтанці, ні поблизу. Однак скоро помітив, що помиляюсь. За кілька кроків далі, де сходи йшли від альтанки вниз до річки, непорушно стояла людина, спершись на поренчата.
Я зайшов в альтанку і сів. Людина, що стояла на сходах, певне, мене не помічала. Моя звичайна цікавість примусила мене зосередити увагу на ній. Хто це? Чому тут стоїть? Може, жде когось?
Ця цікавість одразу знайшла напрямок моїм думкам і знищила почуття втоми та голозного болю. Нове заняття дало змогу спокійно сидіти в альтанці, віддавшись на якийсь час спостереженням за невідомим.
Він був зовсім непорушний. І це свідчило про його глибоку задумливість. Напевне, ця людина нікого не ждала, бо інакше своїми рухами вона б виявила нетерплячість. А може, невідомий визначався винятковою терплячістю, як старі рибалки, що сидять годинами, не спускаючи очей з поплавця.
Минуло півгодини. Крім нас двох, жодна людина не зазирнула в цей закугок. В такий пізній час і в таку погоду ніхто не мав охоти тинятися по бульвару.
Я відчував, що час уже повертатися додому, але постать на сходах примушувала залишатися тут. Мені здавалося, наче я встряв у змагання з цим незнайомим і що коли покину своє місце раніш ніж він рушить, то буду переможеним. Це було подібне до того, як іноді, ідучи вулицею і поспішаючи, помічаєш людину, що теж поспішає, і коли вона починає наддавати ходи, ти й собі мимоволі прискорюєш крок, ніби побоюєшся, що вона випередить тебе.
Вже обридло сидіти, але я вперто вичікував, коли незнайомець зрушить з місця. Минуло ще з півгодини, і нарешті постать на сходах заворушилась, хитнулася й повільно почала підійматися вгору, наближаючись до альтанки. Він не дійшов до мене якихось два кроки і спинився, знов обернузшись до ріки. Тим часом мені схотілось закурити. Це також давало змогу звернутися до незнайомця.
— Пробачте, у вас сірників нема? — спитав я його.
Невідомий рвучко обернувся, показуючи цим, що досі він мене не помічав.
— Чи нема у вас сірників? — знов спитав я.
Він мовчки ступив крок до мене і простяг коробку з сірниками. В сутінках я не міг роздивитися його обличчя, він же, здавалося, не виявляв ніякої цікавості до мене.
— Може закурите? — запропонував я йому цигарку.
— Ні, дякую, — відповів він, і голос його видався мені знайомим.
Я чиркнув сірником і запалив. Вогник сірника освітив моє лице.
— Олексо Мартиновичу, це ви? — здивовано спитав незнайомий.
— Так. А ви хто?
Я підійшов до невідомого і вдруге засвітив сірник. Передо мною стояв Макаренко.
— Не знав, що ви полюбляєте романтичні прогулянки на самоті, — сказав я, сміючись.
— Виявляється, що між нами є схожість, — з ледве помітною іронією відповів він.
— Ви певні? А може, я призначив тут побачення.
— Тоді це свідчить про вашу легковажність.
— Ви праві. Але коли я йшов сюди, то не думав, що зустріну тут кого-небудь.
— Ви вже давно тут?
— Чимало. Та все ж менше, ніж ви.
— Хіба я так довго? — він підніс руку з годинником до очей і здивувався, побачивши, що вже досить пізно.
Ми помовчали.
— Завтра ввечері я їду за кордон, — сказав я перше, що впало мені в голову.
— Яв той же час виїжджаю на Далекий Схід.
Ми ще помовчали, охоплені кожний своїми думками. Не знаю, про що думав інженер, але я згадав Ліду Шлемеху, лист від неї, переданий мною Макаренкові, розмову з дівчиною перед її від’їздом.
Крізь хмари почало пробиватися місячне світло, і хоча місяця не було видно, але темрява трохи порідшала. Сніг перестав падати, погода змінювалася.
— Ви не знаєте, як Лідія Дмитрівна влаштувалась на курорті і як себе почуває? — спитав Макаренко.
— Не знаю. А ви з нею хіба не листуєтесь?
— Ні.
Раз розмова зайшла про Ліду, я захотів викликати Макаренка на одвертість.
— Слухайте, Ярославе Васильовичу, пробачте мені, але я хотів би спитати, що сталося між вами й Лідою. Не думайте, що це лише цікавість. Трапилося так, що я мимоволі довідався про вашу таємницю, ‘Це сталося раніше, ніж я познайомився з нею і вами. Але після нашого знайомства і Лідія Дмитрівна і ви більш ніж зацікавили мене. Я відчуваю гарячу симпатію до вас обох, мене дуже турбує здоров’я Лідії Дмитрівни. Треба вам знати — про те, що я знаю, я нікому не говорив. Лише сказав Лідії Дмитрівні, коли вона доручила мені передатл вам листа. Я певен, що вона вас любить. Про це я їй теж сказав.
Інженер ступив до мене. Він наче був трохи розгублений, може, навіть зніяковів.
— Ви знаєте... — почав він.
Але махнув рукою й затих. Потім попросив у мене цигарку, зайшов до альтанки, змів рукою сніг з лави, сіз. Принаймні хвилина минула, перше ніж він запалив. І, глибоко затягнувшись, повернувся до мене і заговорив приглушеним голосом:
— Я дуже люблю Ліду. А чи любить вона мене? Я багато думав про наші взаємини. Мені здається, що вона все ж таки любить Барабаша. Я його майже не знаю... А коли згадую, то відчуваю приплив ревнощів... Можливо, Ліда любила мене. Принаймні мені так хочеться думати. Любила... Але я був примушений порвати майже все, що було між нами, уникати її. Я певен, що ви не розкажете їй про це. У всякому разі ви надовго їдете звідси і не скоро зустрінетесь з нею... Ліда хвора, дуже хвора... Коли я думаю про це, мене відчай бере... Ви навіть не розумієте, як важко вона хвора. Але чим я можу їй допомогти? Коли хочете знати, я надіюсь лише на Барабаша. Якщо вдасться її вилікувати, то тільки тому, що він її любить, бо в його житті більше нема мети, як боротьба з цією хворобою. Ви думаєте, мені легко сказати собі, що між нами все скінчено. Я цього і досі не сказав рішуче, але запевняю вас, що сьогодні ввечері це зроблю.
Макаренко замовк.
Ні, цей інженер говорив нісенітниці, як справді міг би говорити лише сильно закоханий юнак. Безперечно, його терзали ревнощі. Безперечно, що він дуже любив Ліду. В його словах звучала і сила волі і якась дитяча непослідовність. Так принаймні здавалося мені.
Я Хотів був сказати, що не згоден з його висновками, що глибоко переконаний, що Ліда любить саме його.
— Знаєте що? — звернувся я до інженера.
— Ні, не знаю і знати не хочу. Мовчіть. Я не можу і не повинен міняти свого рішення. Я сказав вам про це тому, що людині важко весь час лишатися на самоті із своїми думками. Може, я навіть і шкодуватиму потім... Хочу вірити, що колись ви зрозумієте мене і, не розповідаючи Ліді про нашу розмову, хоч трохи захищатимете, якщо вона буде поганої думки про мене.
Що міг я йому на це сказати?
Скоро після того ми встали і, пройшовши через порожній бульвар, мовчки розпрощалися вже в коридорі нашого готелю.
В моїй кімнаті були спаковані речі, все готове до від’їзду. Треба було виспатися з останню ніч перед далекими мандрами, але мені не спалося. Я довго думав, лежачи в ліжку, про Макаренка, людину енергійну, розумну, людину, яка приваблювала й дратувала мене.
Лише перед ранком думки повернулися до подорожі і я заснув.
Частина друга
1. НА БАТЬКІВЩИНІ
Удосвіта наш пароплав залишив за собою острів Руський, обминув мис Поворотний і, йдучи повз Егершельд, приготувався віддати якір в бухті Золотого Рогу.
Високо по горбах, над осяяним ранішнім сонцем Владивостоком, танули ріденькі пасма туману. В бухті, де біля причалів стояли численні пароплави, зачиналося метушливе денне життя: порушуючи спокій, бігли невеличкі катери і повільно повзли буксири.
Я стояв на палубі без шапки, роздягнений, міцно стискав руками фальшборт і з сповненим радості серцем озирав берег, місто, бухту. Гребці на невеликому кунгасі , що пропливав близько нас, береговий матрос, що привітально махав нам рукою, димок над комином якогось будинку, навіть вода в бухті — все це було милим і рідним, чого я давно вже не бачив. Хотілося зробити щось незвичайне.
Громохкий гудок врізався в ранішній шум порту. То наш пароплав сповіщав про своє прибуття. Враз стих гуркіт машин. Боцман з матросами готувалися закидати на берег швартові кінці та спускати на воду м’які кранці, що мали захищати борт пароплава.
От ми й пришвартувались.
Скоренько потиснувши руки друзям з екіпажу "Чорноморця", я зійшов трапом на рідну землю. Батьківщина зустріла мене сонячним ранком, кількома носіями, привітними службовцями порту і миловидною дамою в сірому костюмі та брилі з широкими крисами. Дама явно поспішала.
— Добридень, Олексо Мартиновичу! — раптом крикнула вона до мене.