Знаєш, що через смерть цього драбуги прорвалося одно огниво в тім довгім злодійськім ланцюгу, з яким не можемо собі ради дати, і то дуже важне огниво і хто зна, чи без нього цілий ланцюг не розлетиться.
— Що ти кажеш?!
— Правду тобі кажу і то з власного досвіду. Лише дай мені слово, що нікому цього не скажеш, що тепер від мене почуєш.
Подали собі руку на знак згоди в додержанні тайни. Молодший жандарм оповів товаришеві свою пригоду на Сиготі:
— От бачиш від цього ножа, якого ти сьогодні мав в своїх руках, я мав згинути подлою смертою мов баран. І лише другому якомусь конокрадові завдячую, що я живу. Ще нині мороз мені поза спину пробіжить, що я коли згадаю. Як я нині побачив цього ножа і узяв його в руки, то задріжав усім тілом.
— Я тебе не розумію, чому це має бути тайна?
— Бо мені соромно, що я був такий необережний мов дітвак. Ти сам як старший і досвідніщий мусиш мені це признати.
— Ну — знаєш, воно так у тебе дуже необережно, чи легкодушно не було. В решті можна було перед командою початок представити трохи інакше, бо головна річ в цім, що тебе той злодій хотів зарізати. Я думаю, що ти повинен це залепортувати ще й тепер. Може справді теперішнього справника знайдуть, він стане перед присяглими, а такий оден інцідент з тобою може його очистити, як огонь золото.
— Запізно, я повинен був зробити це зараз, а не по двох місяцях, за це діждався би я догани від старшини.
— Як уважаєш, але з того всього я бачу, що Шалапінда належав до тої злодійської шайки, за якою ми надармо розбиваємося, що нема супокою. Дай Боже справникові здоровля і допоможи скритися перед нами... Бачиш, що народ сам нам помагає. Чи ти бачив коли як наші мужики гладять пійманого конокрада?
— Ні.
— Варто побачити. Я вже кілька разів на таке дививсь. Та я, знаєш при такім інтересі маю свою методу. Я знаю, що пійманий хлопами конокрад бажає собі появи жандарма як ангела хоронителя, котрий би його з рук роззвірених хлопів освободив. Ото-ж я не спішусь. Чим пізнійше прийде, тим краще. Як довідаюся, що в селі крадіж, то перше моє питання, чи піймали злодія, як піймали, то чого мені спішитися? Ото-ж я йду на сам перед на місце чину. Міряю, записую, перепитую свідків, аж потому йду по злодія. Він прецінь не може мені за той час втекти, як він в руках таких добрих сторожів. Ну, а якби втік, то не мені, і я за це не відповідаю. Але кілько разів я таку справу мав, то ніколи не втік. Тепер йду до коршми. Там трибунал! Бють, бо бють, лише слухають, чи дише, як зімліє, то відливають водою. Але буває такий фільозоф, що прикидається мертвим. Тоді колють його шилом, і мало котрий витримає, щоби не зрадитись. Тоді я приходжу, розпихаю людий, стаю на середині і кричу на них "Гей, люди, та-ж майте серце, та то чоловік, так не годиться, перестаньте, він за своє відкупує, віддайте його в мої руки" — ну і біді кінець. Хлопи на випередки дають форшпан, я для осторожности закладаю бранзолєти і віддаю на склад...
— То страшно!
— Страшно? А йому не страшно було лізти до чужої комори, або красти хлопові корову, або конину? Кажу тобі, що те, що злодій дістане поки я надійду, то гірш криміналу, з якого звичайно виходить більшим злодієм, як туди попався, а по такій школі, то не конче схочеся йому вести далі своє ремесло... Я тобі раджу, роби і ти так само, а відімстишся за свою пригоду на Си готі.
— Але на Сиготі таки якийсь добросердний конокрад вратував мені життя. Ні, я би на таке не міг дивитися...
Так розмовляючи перейшли вздовж усе село.
— От ми шукаємо вітра в полі. Забалакались, тай село перейшли краще ми зачинаймо від жидівки, вона певно набреше цілу копицю.
Завернули до хати Шалапінди. Пошматований труп лежав прикритий якимсь брудним покривалом. При столі кінчали протокола.
Комісія прийшла до того висліду, що справників було найімовірніще двох, шр петлю закинули із заду, коні налякані скочили нагально, і його тягнули, коротко кажучи, він зістав повішений.
— Так зручно закидати петлю вміє лише гицель,— каже лікар.
— Або який степовик, що дикі табуни пасе,— говорив прокуратор.
— Того ні оден ні другий не зробив,— каже суддя слідчий,— але хтось, хто до цього довгий час вправ-лявся.
Прийшли якраз жандарми.
— Ну, що панове, знайшли справників? — питає прокуратор жандармів.
— Так скоро? Ми ще ниток не похапали з клубка. Тепер вмішалася Лайка:
— Які нитки, на що ниток? Мордерця сам в руки лізе. То зробив той шельма Волошинський з своїм швагером Бережницьким Фільком. Він мому небіщи-кові давно відгрожувався, що його справить, є на те свідки... я сама буду присягати... А потому мій парубок Дмитро бачив, як вони обидва звечера в суботу ладили в стодолі шнура, мазали його чимось і оден до другого говорив: сьогодня або ніколи... як того буде мало, то я ще свідків поставлю, таких, що все бачили...
Настала велика констернація. Розвязка здавалася блища хінця, ніж всі надіялись. Люди стали по собі позирати.
А тим часом жидівка що раз більше пащекувала та проклинала:
— Я ще поставлю таких свідків, що все бачили...
— Хіба покличете на свідків свої коні, вони певно все знають, бо були притім...— говорив з гурту війт.
— Та які з Юдкових коний можуть бути свідки,— говорив другий,— коли вони малолітні. Одному чотири, а другому шість років.
— Та ще Юдкові фаміліянти і спільники.
Всі стали страшно сміятися не виймаючи поважного слідчого судді.
На справу дивилися зовсім неповажно. Кожний радів в душі, що страшного Шалапінди вже немає.
— Спровадьте сюди, панове,— каже слідчий до жандармів,— підозрілих Волошинського і Бережниць-кого. Будемо писати протокол.
— На що то протокол писати? — кричала жидівка. У неї хустка зсунулася з обстриженої попри шкуру голови, вона заслинилась аж гидь було глянути. До судді трохи з кулаками не скакала.— Нащо псувати паперу? Тих би драбів зараз повісити так, як вони того бідного чоловіка обезвічили.
— Лайко! — говорив знову хтось з гурту,— а ну позакидайте їм на шиї петлі, так як Шалапінді сталося.
Справа виглядала на фарсу. Прокуратор очевидно був невдоволений, що справників вказали, бо ходив по подвірю поміж людий і закусував губи.
До нього приступив несміло війт і каже:
— Прошу пана, жидівка бреше. Того ні Волошинський ні Бережницький не зробив...
— Жидівка каже, що Волошинський відгрожував-ся Шалапінді.
— Та чи оден йому відгрожувався? Усе село. То така була страшенна морока, що прости Боже гріха, до неба той піде, що того злодюгу спрятав.
— А хто ж то міг зробити?
— Коби-то знаття! Але з нашого села ніхто того не зробив, бо прошу пана, то треба бути майстром раз, щоби до такого чуйного злодія підступити, а друге, щоби йому закинути стричок на шию. Хто у нас таке вміє? То би треба який рік "цвічитись" — а ну — а хіба то хто видів?
— А як ви гадаєте війте, ви, бачу розумний чоловік,— говорив прокуратор, бо війтівська аргументація проста і розумна дуже йому подобалась.
— То зробив найскорше, якийсь Шалапіндів спільник, такий сам злодій, а то ще ліпший за нього...— Прокуратор пристанув.
— Так ви думаєте, щоби спільники на себе наставали? За що?
— То вже їхнє діло, але вони нераз найтящі вороги між собою, мають ріжні покривлені між собою інтереси, оден другому заваджає... Чорт їх там знає, що... То прошу пана прокуратора, шкода бідних людий вяз-нити та воловодити, бо з цього нічого не вийде.
— Мусить так бути. Я не знаю, чи вони як раз винуваті, але таке право, що як на кого показують, що він забив, то треба з ним перевести слідство і наразі замкнути його...
За той час привели обидвох підозрілих. Жидівка накинулася на них з таким вереском, так дерлась їм до очей, що аж жандарм мусів її відтрутити.
Поки їх привели, то вже протокол з жидівкою і наймитом був списаний. Обоє потвердили то, що зразу сказала Лайка...
Оба підозрілі не показували по собі жадного страху, жадного схвильовання.
Суддя слідчий казав відкрити трупа і показав їм. Обидва ані дрігнули. Волошинський каже:
— Слава Богу, буде тепер селові легче, то за людську кривду така кара божа...
— Жидівка каже, що то ви зробили...— каже суддя.
— Я? Тфю! Я би собі паскудив руки таким стервом? Врешті, ми обидва шляхтичі, а жаден шляхтич гицлем не був, стричка в руках не мав, а то як бачите панове був якийсь вправний гицель, дай йому Боже здоровля...
Вони стали, кожний осібно оповідати, де котрий був в ночі з суботи на неділю. Волошинський був з кіньми на зрубі. Там його люди бачили, як лягав між парубками спати і як вставав. То само потвердили і парубки, лише вони не знають, чи він в ночи вставав і відходив куди, чи ні. Ото-ж його алібі не було повне.
Бережницький знову спав дома в стайні і жадних свідків не міг покликати. Жидові ніколи не відгро-жувався. Правда, що його не терпів, але не він сам, але усе село.
— Ви оба підозрілі,— каже суддя,— беру вас під арешт і поїдете з нами. Прошу їх взяти,— каже до жандармів.
Тоді виступив Волошинський і каже:
— Ми не спротивляємося, бо таке право, і так мусить бути. На нас нема вини, а що трохи посидимо, то громада нам це винагородить, бо таких підозрілих, що Юдці відгрожувались є усе село, але прошу панів, не робіть нам тої ганьби, щоби нас, шляхту, кували в ланцюшки, наче яких конокрадів. Заберіть нас так, ми не втечемо.— У Волошинського задріжав голос і сльози з очий покотились.
Прокуратор дивлячись на жандармів притакнув головою.
— Заведіть нас, панове жандарми, ще до дому, там треба запорядити все, бо ми либонь перед місяцем не вернемося до дому.
— Яка певність себе,— каже прокуратор до судді.— Ви бачили?...
Скінчилася комісія. Підозрілих забрали до тюрми, Шалапінду повезли на окописко до сусідного села, та там жиди не хотіли його приняти, доперва з наказу старости при асистенції жандармів його погребли без жадних похоронних церемоній.
Слідство пішло своїм ходом. Списували богато протоколів, бо жидівка що раз покликала нових свідків, котрі нічого не знали, а може і не хотіли сказати.
Усе село ждало нетерпеливо на розправу. Та при цій розправі сталося щось таке, що вивернуло цілу справу горі дном і вона цілком не так скінчилася, як надіялись. Оборонець зажадав, щоби жидівку в часі переслухання парубка Дмитра з салі вивели. Це показалося оправдане, бо парубок присягнувши перед хрестом, що скаже правду, відкликав все, що сказав в слідстві і звинявся тим, що до цього намовила його жидівка, навчила, що має говорити і дала за це пятку, а другу обіцяла дати, як вернуть з розправи.