Тільки поляки не встигли випередити козаків, і всі троє їхніх ватажків: Шаула, Лобода й Наливайко — під Білою Церквою з'єдналися й на загальній раді обрали Матвія Шаулу гетьманом усього козацького війська.
Довідавшись, що Жолкевський наступає на Білу Церкву з великими силами, Шаула вивів козаків із міста і став табором в урочищі Гострий Камінь біля озера. Весь табір він оточив п'ятьма рядами возів, скувавши їх ланцюгами, й, поставивши між возами двадцять чотири гармати, почав очікувати нападу польських військ.
Жолкевський, маючи потужніші гармати й у більшій кількості, ніж у запорожців, одразу став обстрілювати вози козацького табору гарматними кулями, а потрощивши їх у кількох місцях, послав своє військо в наступ. Але козаки стояли міцно: відбивали поляків вогнем, а далі зустріли списами та шаблями й змагалися, не шкодуючи свого життя. Бойовище було вперте й криваве. Зрештою, козаки перемогли й, вирвавшись із свого табору, відігнали поляків аж до Білої Церкви.
Проте й козаки зазнали дуже великих втрат: гетьману Шаулі, що бився, мов лицар, одірвало гарматною кулею руку; Наливайка теж поранило; кілька полковників та курінних отаманів Запорозького Війська поклали свої голови під час бою, а простих козаків було вбито й поранено десь біля 2000, що складало чверть усього козацького війська.
Обраний гетьманом, замість Шаули, Григорій Лобода зрозумів, що змагатися з польським військом нема в козаків сили, й через кілька днів, знявши табір, пішов на Трипілля, а далі став перевозити військо на східний берег Дніпра. Жолкевський не переслідував Лободу й не заважав йому переправлятися річкою, бо він і сам мав ще більші втрати, ніж козаки. Поляки не виходили з Білої Церкви, очікуючи Потоцького, що, за наказом короля, квапився до нього на підмогу з новим військом.
За якийсь час, довідавшись, що запорожці вирушили на Переяслав, а в Трипіллі лишили тільки залогу, щоб заступити полякам перевіз, Жолкевський пішов на Васильків, з'єднався там із Потоцьким і, просунувшись далі у Київ, почав перевозити своє військо на східний берег. Через такий марш Жолкевського Лобода мусив покинути Переяслав, бо його сили були вдвічі менші від поляків.
Збагнувши, що запорожці залишають Переяслав, мешканці міста, а найбільше козачі жінки та діти, страхаючись помсти, кинулися тікати з козаками, і з Переяслава на схід потяглися сотні возів, у яких сиділи жінки й діти.
За сучасних воєн стороннім людям не дозволяють іти разом із військом і навіть виганяють їх із військових таборів; у запорожців же оборона жіноцтва та всіляких немічних була одним із непорушних військових правил, і через те Лобода, хоч і знав, що жіноцтво заважатиме йому, та мав за неможливе залишати жінок із дітьми на поталу ворогам; до того ж, він ще сподівався на те, що поляки не підуть за ним далеко в степ, як не пішли й за Наливайком.
Та надії й Лободи й Наливайка не здійснилися. Жолкевський заповзявся винищити козаків і вирішив переслідувати їх і в степах. Прибувши в Переяслав, він там ще діждався литовського війська, що його привів Огінсь-кий, і, маючи вже силу втричі більшу проти козаків, наздогнав Лободу біля Лубен і перетяв йому всі шляхи на схід і на південь. Козаки змушені були стати табором біля Солониці, за 5 верст од Лубен, і почали там обкопуватись до оборони.
Польське військо облягло козацький табір з усіх боків і заходилося громити його з гармат і брати приступом. Проте запорожці трималися міцно й давали таку відсіч, що Жолкевський, не вдіявши нічого за цілий місяць облоги і втративши чимало війська в боях, зрештою послав у Київ за великими гарматами, а сам почав гнітити оточених голодом.
На другому місяці облоги в козацькому таборі справді почалося тяжке лихо: коням не вистачало паші, й вони дохли тут же серед табору, отруюючи повітря своїм трупом; солі в козаків давно не було, харчів теж бракувало, воду ж мали тільки поза табором. Щоб роздобути води й сіна, Лобода посилав козаків на герці та робив несподівані наскоки на поляків; і доки одні билися, інші діставали сіно та приносили воду, так що кожен день за кілька десятків відер води та оберемки сіна козаки мусили відплачувати життям кількох десятків зі свого товариства.
Окрім того, весь час, доки тривала облога, Жолкевський усе перемовлявся з Лободою про згоду й сіяв ворожнечу між козаками Наливайка й запорожцями. Через підісланих зрадників він страхав реєстровців тим, що Лобода хоче примиритися з поляками, а їх видати на страту; запорожців же умовляв одцуратися від Наливайка, запевняючи Лободу, що воює із його козаками тільки через те, що вони обороняють Наливайка. Під впливом цих вигадок запорожці й реєстровики почали позирати один на одного вороже, й, нарешті, на великій раді між ними зчинилася колотнеча, в якій наливайківці вбили Лободу, домагаючись, щоб гетьманом був Наливайко. Обурені запорожці не захотіли його обирати, а настановили гетьманом, замість Лободи, свого січового товариша полковника Стефана Кремпського; реєстровцям же пригрозили за смерть Лободи кривавою помстою.
Під час такого неладу між козаками до поляків прибули з Києва великі гармати, й Жолкевський почав обстрілювати ними козацький табір. Вози розліталися на тріски й нівечили людей; перелякані, змучені спрагою жінки й діти галасували, а козаки сварилися між собою й падали, поранені та вбиті, без будь-якої допомоги. За чотири дні, коли Жолкевський громив козаків, серед табору повиростали цілі купи людських і кінських трупів, а під возами гинули діти й безневинне жіноцтво.
Кремпський бачив, що не втриматися, і кілька разів намагався вирватися з табору та пробитися крізь польське військо, та тільки всі його намагання були даремні. Нарешті, 8 червня 1596 року запорожці, зрозумівши, що настала їм остання година, заграли в сурми, припинили пальбу й послали спитати в Жолкевського, чого він од них хоче. Той вимагав, щоб козаки видали Наливайка, Шаулу й Шостака і привезли б до польського табору всі свої гармати та клейноди, подаровані Війську Запорозькому німецьким цісарем Рудольфом II.
Відплачуючись за Лободу, запорожці відразу ж схопили Наливайка й видали полякам, після того прикотили їм гармати й принесли клейноди.
Ніч минала неспокійно, і в козацькому таборі всі, змучені, нетерпляче сподівалися світла, щоб вийти на волю. А в польському війську глузували з козаків, що вони віддали свої гармати, й лагодилися вранці залити запорозькою кров'ю Солоницю. Вдосвіта, коли козаки розкували свої вози й почали рушати в степ, то поляки знову оточили їх, і Жолкевський проголосив, що нібито пани мають ще переглянути всіх козаків, щоб забрати своїх підданців. Обурені такою зрадою, запорожці відмовилися видавати шляхті своїх товаришів і хотіли, було, йти на південь, та за наказом Жолкевського шляхта кинулася на козаків кінно й пішо й давай їх колоти й рубати.
У козаків не було жодних засобів до оборони. Вони голіруч намагалися пробитися крізь польські лави, й 1500 козаків із Кремпським на чолі таки вирвалися з оточення й подалися на Запорожжя; решта ж, біля 4500 чоловік, полягли на Солониці трупом. Не маючи милосердя навіть до жінок і дітей, поляки рубали їх, доки не потомили собі рук. Переказують, що в козацькому таборі на Солониці було майже 12 000 неозброєного люду, і з того загинуло під польськими шаблями більше половини. Все поле зійшло кров'ю, й околиці Лубен засіяли трупи.
Український історик і поет Пантелеймон Куліш наголошує, що Жолкевський лише через те переміг запорожців та Наливайка, що всі реєстрові козаки перебували на його боці. В поемі "Солониця" він пише:
Бенкетує шляхта,
Іграючи в карти,
А козаки-лейстровики
Додержують варти.
Поскидала шляхта
Панцирі й шишаки,
Бо козаки-лейстровики
Вірні, як собаки.
Справивши свій кривавий бенкет, Жолкевський не пішов за козаками-запорожцями на Січ, а попрямував у Київ; Наливайка ж за якийсь час привезли до Варшави й почали там допитувати його про заміри. Народні оповідання передавали, що розлютовані польські пани пекли Наливайка в мідному казані-биці, а інші переказували, неначе його посадили на розпечену мідну кобилу й зодягли йому на голову гарячу залізну корону... Мабуть, того насправді не було, та тільки відомо, що Наливайкові цілий рік завдавали нелюдських мук і лише тоді, коли все польське панство з'їхалося до Варшави на сейм, його у присутності шляхетства четвертували, а шматки тіла розвішали на палях по вулицях. і майданах столиці Речі Посполитої.
НОВІ УТИСКИ ПОЛЯКІВ
Скаравши Северина Наливайка на смерть, польський сейм проголосив козаків ворогами Польщі й позбавив їх прав, наданих Війську Запорозькому королем Стефаном Баторієм. У запорожців було забрано місто Трахтемирів; козацькі грунти попривласнювали собі сусідні пани, а кварцяному війську наказали, обороняючи польські маєтки, вбивати запорожців без будь-якого суду.
Недоля, що спіткала козацтво на Солониці, тяжко відбилася на всьому житті України. Унія й католицтво почали пускати своє коріння глибше й глибше, ніж досі. Православні метрополії, погромлені, занепали зовсім, а в їхні церкви стали призначатися попи за гроші й тільки ті, що не дбали про духовні потреби народу, а лише про власну кишеню. Селянство було поневолене до того, що пани звали його бидлом, тобто тварюкою, а міщанство, позбавлене багатьох прав, украй збідніло. Українська шляхта в Галичині й на Поділлі вся без винятку переходила до католицтва, й така зрада вірі батьків, з боку колишніх князівських та боярських руських родин, мала місце й на Волині, Київщині й навіть на Лівобережжі України. Ті ж верстви української шляхти, які трималися ще давнини й покладали надію на те, що їм у змаганні з польщизною допоможе козацтво, після Солониці занепали духом, передбачаючи наближення повної руїни української культури й православної віри.
Після тяжкої поразки під Солоницею козаки два роки бунтували, ворогували між собою й навіть билися. Поміркована частина намагалася покірливістю повернути собі ласку польського народу, щоб знову придбати втрачені права; запорожці ж ні в чому не хотіли відступати від своїх давніх прав та звичаїв і називали городових козаків зрадниками. Зі своїм гетьманом Полоусом січовики навіть ходили війною на реєстровців та вчинили над ними криваву розправу.
САМІЙЛО КІШКА (ДРУГЕ ГЕТЬМАНУВАННЯ)
О цій тяжкій годині мов сонце освітило козацтво — повернувся з турецької неволі гетьман Самійло Кішка, організатор перших запорозьких походів на море.