Я спустився зі скелі й перегородив йому вхід на стежці. Головацький наставив, як подарунок, руку, на лиці його було написане неспокійне запитання. Він вражено оглядав стоси і на мить затримав мою руку в своїй.
— У селі ходять легенди чи анекдоти,— почав він,— начебто ви будуєтеся.
— Це відповідає істині,— відповів я.
— Іванчук мені таке набалакав,— додав він з тим же сумнівом і майже з жалем, бо від Іванчука можна чекати чого завгодно.
— Так, я кладу хату.
Головацький переминався з ноги на ногу, потім обійшов мене з грубим наміром прорватися на поле бою.
— Камінь не сипчастий?— запитав він, обводячи поглядом скелі. — Я колись брав тут, то був сипчастий.
Переклав стіну в стайні і шкодую: викришується, як немішана глина. Курка лапою торкнеться — і цідиться зі стіни.
— Наскільки я розуміюся, — сказав я, — камінь будівельний. Я на нього не програю.
Головацький підійшов до стосів, і зацікавленість його змінилась розгубленістю.
— Гм,— промовив він. Запала незручна мовчанка.
— Куріть,— великодушно запропонував я і подав пушку.
Головацький довго слинив самокрутку, розглядав кінці, вагаючись, яким узяти до рота.
— Ви багато встигли, як бачу.
— Так воно буває, коли людина хоче щось мати. Особливо тоді, коли вона на повних сто відсотків працює на себе.
— Та я розумію...
—— Але їй, як ви знаєте, не дають. Вона сьогодні хоче-мати хату, завтра — в хаті, післязавтра думає про лазню і водогін, а тоді про свою книгарню, про фортепіано... Людина — це ненаситне створіння. Тому в неї треба відбирати частину дорібку. Як у бджіл — мед, як з-під курей — яйця. Тоді вона стає ще захланнішою і зовсім не щадить себе в роботі.
— Гм...
— А часто з нею треба поступати, як з дурною квочкою; нанеслась — дуже гарно, але гнізда не матимеш. Квочку кидають у воду, вона йде обсохнути, бо мокрою, як усім відомо, на гніздо не буде сідати, а коли обсохне — її знову кидають у воду. Кілька купелів — і вона зрозуміє, що треба знову нестися. Правда ж?
Головацький почав знизувати плечима, запідозрюючи якийсь підкоп.
— Думаю — піду подивлюся,— нарешті видавив він з себе,— бо чоловік може не знати, де тут добрий камінь, і потерпіти збитки. Але ви, на щастя, намацали жилу.
— Намацав,— повторив я.— Прикидав недавно: вирву , її з м'ясом, і залишиться тільки сипчастий камінь.
— На будуче кар'єр треба відкривати от-там,— махнув він невизначено в бік цвинтаря.— Там камінь податливіший для тесання.
— То в мене промашка?
— Ні, ви натрапили на добру жилу. Там, кажу, податливіший для тесання.
Я цих доброзичливців чую за милю. Сходячи до села, Головацький тричі гепнувся об землю і почав лізти назадгузь.
V
Левадиха, набурмосившись, щось розшукувала в запічку. Одне з двох: або справді щось загубилось, або збирається на розмову.
— Що сталося? — запитав я про всяк випадок. Крім того, я не почував себе ні в чому винним.
Левадиха вовтузилась, нишпорила ще настирливіше, а тоді зненацька:
— Прибігала Гривастюкова Гафія: завтра будуть трусити.
— Що?
Левадиха шпурнула додолу макогоном.
— Хліб! Хліб будуть реквізувати. — Перекривила: — Що! Воював! А був би тут — знав би.
— У нас багато? — спокійно запитав я. Лихо його знає, мене щось тішило в її страху.
— Ой,— зітхнула Левадиха, опускаючи руки.— Та скільки б не було! Чи ти дитина? — Вона сердилась не на жарт.— На стриху півдіжі пшениці. У сінях міщя кукурудзи. В коморі кірцівка з соняшником... Ой, содома і гомора! Пропаде наша праця ні за що ні про що!
— Не гнівайтесь,— сказав я нетерпляче.— Ліпше покажіть, куди зносити.
— Сіяли на цей рік обмаль,— торохтіла Левадиха, ходячи дзиґою по хаті,— лиш аби з голоду не здохнути. Як держава повимітає шпихліри, тоді знову голод, а з голодом — пошесті: тифи, віспи, холери. Казала також, що будуть забирати пашу на військо. Лишиться сільська худібка на бараболинні із загат, як у воєнні зими.
— Куди носити? — повторив я запитання. Левадиха несподівано вмовкла, мов вичерпала запас слів, і накинула на плечі кожушину.
— Ходи.
У сінях я наступив на кочергу, і держаком вдарило в двері до світлиці.
— Боже мій!— зойкнула стара.— Та ліхтарку прихопи. Незугарний же ти в роботі!
— Отак нас учили бути недобрими,— вирвалося в мене. Під оборогом, де я склав порізану грушу і де з незапам'ятних днів валялися клепки з розсохлих цебрів і бочок, Левадиха постукала костуром.
— Тут, де стою, Прокопику, — вона по-дівочому, мов хто її ущипнув, відскочила од стіни.— Треба відкинути ріщачко і сміття, щоб не насипалося досередини. Схрон небіжчик Антін викопав глибоченький, можна з усього села сховати. Бруси виважуй обережно, аби не впасти. А я піду ще один мішок полатаю.
— Добре, бабусю.
Коли вона зникла, я засміявся: серце її одразу розм'якло, як пересвідчилось, що "глибоченький" схрон на місці. Ось де бастіон віри і надії.
Я згріб сміття, перекидав дрова, підняв дві залізнозав'ялі дубові дошки. Зсередини запахло печерицями. Світло ліхтарні впало на клин муру — він димів теплом. Тепло, миртовими галузками повзло, вверх, мов добра душа землі.
— Опісля сповістиш Марину,— раптом сказала над моєю головою Левадиха. Вона наче від печі повернулась: щоки рясно палахкотіли, очі поблискували.— Від Марини повернеш до Байдиної жінки, того Байди, що його перед тижнем заарештували. Четверо діток у хаті.— Помовчавши, додала: — Марина від Ковальчуків відокремилась (лишень не подумай, що для того, аби мужиків занаджувати). То зайди з городу до комірчини, бо псяра може накинутися.
Попереносити до схрону Левадишине збіжжя не складало труднощів. Я акуратно присипав бруси сміттям і навалив важкий відземок. Левадиха примірялась примруженим оком.
— Ніхто й не подумав би! — сказала в захопленні.— До того ж оборіг непокритий, непримітний. То квапся, Прокопику, най тобі бог помагає.
Небезпека прибавила старій енергії. Здавалося, вона могла б командувати відступаючим у паніці полком. А я одного разу не дав стриму роті. Та й добре зробив. Розбіглися, як миші, і ще на день зберегли собі життя.
— Байдиха... До Байдихи не забудь,— кинула Левадиха навздогін.
Шибка спливала проти місяця тьмяним нереальним блиском. На стіні мерехтливо тріпотіли тіні від дерева з яким загравав вітер. Я злегка постукав. Із бузкової темряви комірки в недобудованій стодолі виринула біла тінь.
— Хто?
Я поманив Марину пальцем. Рипнули двері. Мабуть, вона мене впізнала, інакше не вийшла б. Але ступала в город трохи боязко, на ходу зав'язуючи хустину. Я рушив назустріч і зачепився за пеньок. Марина зупинилася, потім позадкувала до рогу стодоли.
— Ти знову п'яний, Прокопе.
— Я? Знову? Хіба я тоді...— мені аж у грудях закололо.
— Авжеж,— сказала вона, і голос її наче повеселішав од такого переконання. Але вона продовжувала відступати за стодолу.— Інакше ти й не прийшов би, Прокопе. Ти навіть голови не піднімеш, коли я забіжу до Левадихи. Сидиш у світлиці, причаївшись,— ні звуку.
— Я не п'яний, Марино.
— Видко, мені вже не знати, який ти тверезий.
— Але ж...
— І не старайся, не повірю. — Вона шмигнула до дверей.— Не повірю.
Мені зробилось до гіркоти неприємно, але часу на виправдання не було.
— Завтра реквізиція, Марино. Прийшов попередити. Стара послала.— Останнє я міг не казати — по-дитячому.— Коли треба, то допоможу, сховати.— У горлі ніби терли гостряком коси.
— Мені не спішно,— озвалась вона, ховаючись за дверима, і, немов з іншого берега: — Сама справлюся.
— Прекрасно,— бовкнув я зловтішне.— Щасливо!
Але я залишився. Сів на пеньку навпроти віконця, закурив У комірчині спалахнуло світло, і до шибки наблизились ще засліплені ним великі, стражденні Маринині очі. Вона не побачила мене. її тінь довго маячила на стіні, не рухаючись. Перегодом Марина знов виглянула у вікно, я забарабанив у скло.
— Куди діти, бог святий знає,— мовила вона, з силою штовхнувши раму.
Із комірки повіяло духом просушуваної білизни, запахло медом. Був іще якийсь хвилюючий незбагненний запах, од якого ставало тоскно. Я подумав, що це, напевне, запах домівки, людського стійла, бо він розпирав груди не міцністю, а лише легким натяком і збуджував якісь невиразні спомини, як образ богоматері, що годує святе дитя.
Якби не очі, Марина виглядала б дуже молодо. "Я підносив зір до господа бога, складаючи йому хвалу за те, що він дав мені дожити до тої хвилини, коли людина стає справжньою людиною, доповнюючи своє життя життям іншої істоти..."
— Багато в тебе? — запитав я, перериваючи струмінь десь вичитаної беліберди.
— Чого? Ні, ти ніби випив.— Вона ворухнула ніздрями.— Скажи правду, Прокопе, чого ти мене мучиш серед ночі?
М'яка шалінова хустка легко огортала її ясне, без жодної зморщечки чоло. Якби Марина не відштовхнула мене, не звела суворо брови, не кинула вслід якесь образливе слово, я взяв би в долоні її голову і поцілував. Але вона вчинила б саме так, я це бачив по її очах. А окрім того, завтра реквізиція. У моїй душі прокидався неспокій, коли не щось гірше, брудніше, нестримніше — ота дика окопна темна сила, що жене в безвість. Я ніколи не дозволю собі навіть стояти близько біля Марини, коли в мені заворушаться ті скажені соки. Навіть не знаючи, що зі мною станеться завтра, я не наважусь торкнутись до цієї ні в чому не винної і нещасної жінки.
— У Левадихи просторий погріб,— сказав я трохи тремтячим голосом.— Якщо зерна небагато, то можна верхом на коні перетаскати.
— Воно й небагато, а морочливо буде.
— Виводь коней.
— Ні, Прокопе. Нехай забирають, коли вистачить совісті.
Оце ті слова, які мене, мабуть, колись піднімуть з могили.
— Не журися,— зло посміхнувся я. — Власті — худоба така: обчистять і звелять за шерстю гладити. Виводь коней! Виводь і не доводь мене до краю.
— Цить, Прокопе, діти сплять.
— Я ж потиху.
— Ти розкричався, Прокопе. Я не сподівалась, що ти так можеш... Іду, виводжу...
Дивних погоничів могли б побачити тої ночі колобродівчани: легкою, скрадливою ступою ми тричі пересікли село туди і назад, притримуючи на кінських крупах роздвоєні кірцеві мішки. Під копитами тихо потріскував хрусткий льодок на калюжах, шмагав вітер, повернувши зі сходу і свавільно розгулюючи німим селом.
За першим разом я сповістив про реквізицію Байдисі й Ревеці, за другим — Молотковському і Загаті, за третім — Ковальчукові й Богданові Онуку.