Хіба то мисленно? Усі його в руку цілують, а він тільки киває головою. І яйце получають, крашанки. Камердинер і інші там, которі вищі, то їм сам пан із собственних рук дає по парі яєць, ну а наша братія вже від камердинера получає.
— Значить, недостойні...
— Не то що, сказать, недостойні, а нас же багато. Ти ж щитай, що нас коло триста душ було двірні самої. З кожним не націлуєшся. Ех, життя було-о!.. Розкоша какая! А тепер... Он, дивись!
Мимо проходив якийсь чоловік у свиті. Старичок показав на нього пальцем і скрутно сказав:
— Он іде лакей. Хіба це лакей? Чи йому ж хіба у свиті буть? Коли ти лакей, так від тебе повинен блиск бить, ясность іти на сто верстов! Потому ти не для себе одягаєшся, а честь свого пана держиш. Так я понімаю! А він — у свиті... Ех! Воістину пропала слава.
Дід Іван перебив словоохочого старичка запитом, де живе Димовський. Той вказав.
Чистенькі сходи, в сінцях половичок, об який дід довго витирав ноги.
— Кто та-ам? — почувся зсередини голос. А що дід не обізвався, то з дверей виглянула голова. Це був сам пан Димовський, помічник головного управителя дібр Енгельгардтових.
— А-а! Як сє маш, стари? Прошен до халупи.
Дід входив, хрестився й клав на стіл паляничку.
— О, ти з хлєбем? Дзенькує, дзенькує. А я твоє бути і тераз єще ношен. Сядай, стари. Нєлішек вудкі хцеш? Е, Міхалку! Пшинєсь но нам парен кєлішкуф і цось заєсць.
Димовський був чоловік привітний і не корчив із себе великого пана. Дід розказав йому свою біду і просив за Тараса.
— Ілє, повядаш, ма лят?
— Тринадцять.
— Тшинасьці лят і єще ніц не робі? О!.. То ви там в своєї Кірілуфце жицє як у Бога за држвямі, як маме кохам! Тшеба, тшеба там яконсь ревізієн зробіць.
— Та я б просив, щоб ви його до якої роботи. Тільки я б не хотів, щоб до плуга.
— Добрже! Я теж мислєн, жеби до якєго жемьосла. А гдає ж он, тен твуй... як го?
— Тарас.
— А Тарас, Тарас — гдає он? Тутей?
— Та ні... Він зараз у Хлипнівці.
— В Хлилнюфце? А цу ж он там робі?
— Та багато говорить та мало слухать. Я вам його приведу.
— Добрже! Скончоне! Ну, цу ж стари? Жаль Гонти, цо? А ілє ти ляхуф заржнон в Гуманю, га? А сьвєнта кодня тобє сє нє сні, цо? — і потріпував діда по плечі.
— Так ви вже, будь ласка... Я вже до вас, як до батька рідного.
— Добрже, добрже! У мнє слово — то свєнта жеч. Як повєдзялем так і бендзє. Дід Іван пішов додому заспокоєний, щодо долі онука. Тепер треба його
самого дістати. Сьогодні вже багато хідні — нехай у наступну неділю. А, може, до того часу він і сам явиться.
ХЬІІ
А Тарас і не знав, що там уже десь ще раз рішилася його доля, і весело йшов до Вільшаної. Гарно йшлося, бо й на душі було гарно. Це ж він мав усе, що йому схотілося, усе про що тільки він міг марити. І малярство, і книжки, і розумна бесіда, і тепле людське відношення! Боже мій! Та звідки стільки щастя!
Стомлена, розсмикана душа хлопця відпочивала, примирялася з життям. Тарас і забув навіть, коли в минулому так гарно і так радісно було у нього на душі. Заспівав пісню — де й голос узявся!
На придорожнім дереві сиділо кілька галок. Підкрався до них тихенько та як свисне! І шапку кинув. Галки з криком знялися й полетіли, а Тарасова шапка зависла на гіллі.
Тарас розреготався — так йому чудно стало від того, що шапка он теліпається десь собі на гілляці, а він стоїть унизу та загляда.
Попробував збивати груддям — не збивається. Подряпався на дерево. Там сів верхи на гілляку, колихався й співав. Молодий голос розлягався далеко.
Дядько якийсь їхав возом. Аж став — так його зацікавила незвичайна подія. Дививсь, дививсь, а потім:
— Тю! Чого тебе виперла лиха година на дерев’яку? І верещить серед будня! Робити нічого? Погано тебе батько-мати вчать, — хльоснув коня й поїхав.
Тарас тільки кивнув головою знизу вверх. Це мені, дядьку, робити нічого? Ого!.. Мені, дядьку, стільки роботи, що тобі й не снилося!.. А цікаво знати: якби сів читати книжки й нічого більше не робив би, а тільки читав — чи поперечитував би усі книжки, які є на світі? А скажи ти мені на милость — чого ти сидиш на гілляці, як снігурик, а за ділом не йдеш? Ой, що то мені ще управляючий скаже! А що як?.. Та ні... не може того бути!
Але як не потішав себе Тарас, а коли увійшов до Вільшаної, серце почало сильно битися. Чогось було страшно...
От і панська садиба. Але що то на паркані? Тарас підійшов — і аж остовпів.
Скільки довгий паркан — весь був замальований сценами з мисливського життя. Та як!.. Коні, пси, люди — мов живі!.. У церквах на образах теж люди, але то ж святі, тому не диво, що вони були часом довші, часом тонші, ніж ми, грішні. А тут он доїжджий трубить у ріг, надув щоки — того й дивись, що ріг зареве!.. Сучка язик вивалила й піна капле — от-от загавкає!
Тарас ходив від групи до групи, від фігури до фігури й любувався. Спочатку загальне вражіння, потім деталі. Власне, його чарували найбільше оті виписані деталі. Копито — так це ж тобі копито! Курява он з-під коней — так аж світиться на сонці! Ой, Боже ж мій, як і гарно!.. І отаке на паркані малювати! Та його ж дощ мочить, дядько возом іде — грязюкою забризкає. Собачка підійде — ніжку
підніме... о-ой... І отаким добром пани покидькуються! Що його б... а вони...
Розмальований паркан відвернув трохи увагу Тараса від майбутньої бесіди з управляючим, але — треба ж іти. І як тільки сказав собі Тарас ці слова — зразу щез і паркан і очарування краси. Ним заволодів жах. Якби можна було обійтися без тої розмови, пішов би геть.
З трепетом сердешним ішов біля паркану. Перед ворітьми схвилювався до того, що мусів аж стати. Заплющив очі, мовби кидався з високої гори в прірву, і вступив у ворота.
Величезний двір — і ні душі в ньому. Куди йти? Кого питати? Ще більший страх обняв бідного хлопця. Куди йти? Кого питати?..
Була одна така хвилина, що хотів вдарити обома ногами й побігти пріч, але думка про малярство придала трохи відваги.
...Буду стояти й дожидати — може, хто вийде.
Ждати довелося недовго. Показався якийсь вихрастий хлопець, може, одних літ із Тарасом, може трохи старший. Тарас звернувся до нього.
— Скажіть, будь ласка, як пройти до головного управляючого?
Хлопець став, оглянув Тараса з голови до ніг, потім з ніг до голови, потім
ще раз з голови до ніг, пирснув сміхом і побіг далі.
Тарасові стало ніяково. Може, в одежі що помітив? Оглянув себе — наче нічого, все в порядку. Чого ж він засміявся?
Ждав далі. Відчинилися широкі ворота. Якийсь дядько вивів баского гнідого жеребця. Жеребець фиркав, підбивав задом, жартував, ніби намагаючися укусити.
— Но-о, ти-и! Я тобі дам кусаться!..
Тарас підійшов і спитав дядька. Той наче трохи здивувався.
— До главноуправляючого? Та тебе ж не допустять.
— Як не допустять?
Тарасові було чужим це поняття. Коли йому було треба бачити діда Йвана — він ішов до діда Ивана, треба бачити батюшку — йшов до батюшки. Що ще означає — "не допустять"?
Конюх пояснював, що просто не пустять і квит.
— А як мені треба?
Мало чого треба? Може, тобі й самого пана треба, але хто ж тебе допустить? А навіщо тобі управляючий?..
Тарас поостерігся казати навіщо — мало що може статися.
— Та мені діло єсть...
— Я знаю, що діло єсть, але яке? Може, яке мале діло, то й без управляючого можна обійтись.
Тарас вагався. Дядько це помітив.
— Як не хочеш говорити, то й не кажи, ну, тільки навряд, щоб тебе до управляючого допустили. Може б, ти краще з Димовським поговорив, той простіший. А знаєш, що я тобі посовітую? Оце зараз вони вийдуть обоє, так ти попробуй підійти або до того, або до того.
— Спасибі, дядечку.
Ждати довелося недовго. З дверей будинку вийшло троє панів. Щось розмовляючи, вони наближалися до Тараса. Конюх шепнув.
— Отой що посередині... у білому... — побіг підтюпцем, держучи коня за вузду.
Хто то був у білому — чи сам управляючий, чи його помічник, Тарас не знав, ті й взагалі він зараз був не при собі. У вухах шуміло, серце билося немилосердно. Треба було йти, а ноги не слухалися, й весь він наче омлів. Коліна підгиналися, коли він ішов отих двадцять кроків, і йому здавалося, що він іде їх безконечно.
Ось підійшов... Що роблять панам, коли їх зустрічають? Куди їх цілують?..
Пан стояв задом, коли Тарас підійшов до нього і поклонився. Хотів щось сказати, але слова не йшли з горла. Він іще раз поклонився.
Один з панів побачив ті поклони і спитав каліченою російщиною:
— Що тібє, мальчік, нужно?
Тарас пізнав — це був Штанько. Отой самий, що'басував у батюшки на Різдво. Пізнав і Штанько Тараса.
— Глянь! Це ти, хлопче! Це тебе отець Григорій прислав? Що ж там? Як Ксенія Прокопівна?..
Обернувся й другий пан.
У отца Грігорія? То тен... як сен назива... а тен... єще дзяд у нєго Іван, хайдомака стари...
— Грушівський ?
— То дзяд, а он... як же то у д’ябла?..
— Шевченко?
— Ото-то-то-то! Шефченько! Пане жондцо! — звернувся Димовський (то був він) до третього пана. — Ото тен Шефченько, о ктурем мялем защит довесць до вядома пана.
Дмитренко (це був головноуправляючий) півобернувся, одну секунду недбало подивився на хлопця і знов обернувся до коня.
— Віддайте його на поварню. Старий скаржився, що помочі йому нема. Дем’яне! Та ти дужче біжи. Клюсом! Клюсом!..
— Ходзь, хлопче, за мною, — сказав Димовський і пішов. Тарас нічого не розумів, що це з ним робиться. Димовський обернувся.
— Але я до цебє мувє! Ходзь за мною! — в голосі його почулися нетерпеливі, панські, приказуючі нотки.
І Тарас почув себе, наче загнузданий кінь, як прив’язаний пес. Ці нотки панського голосу... Він не чув їх іще ніколи сам, але всі його предки, всі, скільки їх не було до найдальших віків, усі чули ті нотки, тисячі, міліони разів і звикли повинуватись при тих звуках. І цю необхідність покори передали в кров Тарасові — і він не міг. Не міг нічого сказати, не міг опротестувати — не міг не покоритися!
Десь провалився Іваненко, десь провалилося малярство, книжки, будучність, спокій, розвиток — провалилося все! Нічого не зосталось! Зостався тільки цей наказ в напружених нотках панського голосу і молодий раб.
Кінець першої книги.