"Теж зброєю похвалився".
— Від цього тютюну у фашистів і рот і ніс перекорчаться, — почорнілими пальцями Опанасенко з любов'ю розшморгнув один кисет, дістав звідти кілька залізних паличок, подав Дмитрові.
— Шрифт? Невже шрифт? — зрадів той, обережно розглядаючи літеру С. — "Сталін", — промовила думка перше найрідніше слово.
— Шрифт, — відповів радісно і гордо Опанасенко. — Похідну партизанську типографію сконструювали вам. Ось і валики...
— Олексо! Біжи за Туром! — наказав Дмитро Слюсареві. — Тут таке багатство об'явилося...
— Це ще не все, командире! — Опанасенко розпоров благеньку підкладку піджака і подав Дмитрові бланки зі штампом "Українська народна поліція", перепустки і ордери на вивіз лісу.
— Ці ордери, Дмитре Тимофійовичу, з толком використаєте. Розширюйте зв'язки...
Але Дмитро не дав договорити: міцно обняв і поцілував Опанасенка. У того аж сльози виступили на очах від Дмитрового потиску.
— Спасибі, дорогий товаришу. Ходімо скоріше до нас.
— Так у мене ж зброї нема, — сміється вузькими розумними очима Опанасенко, а рукою обмацує прим'яте обличчя:
"Ох, і притиснув же, наче до заліза".
— Для тебе самі знайдемо. Ти нам тільки листівки друкуватимеш. Ходімо.
— Не можу, Дмитре Тимофійовичу, — промовив зітхнувши. — 3 радістю пішов би, та...
— Чому не можеш?
— Партія поставила на інший пост. Тільки вона може з нього зняти. До вас лише тоді прийдеться приєднатися, коли провалом запахне. Але краще не говорити про це. Ну, мені треба поспішати. Турові передайте цей рядок. Та ось і він їде.
Дмитро бере кілька щільно з'єднаних літер
Сталін — викарбовано на них.
* * *
Уночі Пантелій Жолудь тихенько постукав пальцем у причілкове вікно. З глибини хати обізвався твердий жіночий голос:
— Хто там?
— Це я, мамо. Відчиніть.
— Ой, лихо моє, хоч тебе ніхто не бачив? — зачиняючи сіни, забідкалася мати, висока, ставна молодиця з по-чоловічому великими роботящими руками.
— Ніхто, — відчепив од пояса і повісив над ліжком ремінні сакви.
— З залізниці втік? Чи як?
— Розбив машину з гадами і втік, — повеселішав Пантєлій, ні словом не згадуючи про невдалі мандри до партизанів.
— Як же ти так? — усміхнулася мати, знаючи синову вдачу.
— З гори пустив, а сам на ходу виплигнув, — уже сміється Пантелій. — Як печериця репнулась машина, тільки крик і сморід пішли яром. Затулив я носа і гайда в ліси. На третій швидкості.
— Погоні не було?
— Постріляли трохи.
— Ніде не зачепило?
— Ніде, мамо.
— Це правда?
— Аякже.
— Це ти, Пантелію? — прокинулася золотокоса сестричка.
— Та наче я, — навпомацки знайшов шовковий волос, обережно погладив великою рукою. — Тобі завтра, Гафійко, треба довідатись, де буде вартувати Мелентій Бандур.
— А чого ж, узнаю, — стала на тонкі проворні ноги і вчепилася ручатами за брата.
— Ой, сину, щось недобре затіяв.
— Чого там недобре. Саме найкраще діло — поміж люди йду.
— В ліси?
— В ліси.
Гафійка побачила на стіні сакви і радісно кинулася до них:
— Пантелію, щось привіз мені?
— Нічого не привіз, Гафійко.
— Е! — недовірливо поглянула великими, повними світла очима.
— От тобі й "е". Не лізь до саквів. Там бомба.
— Бонба, бонба, — застрибала по хаті дівчинка, а мати неласкаве гримнула на неї:
— Тихо. Дурієш мені.
Гафійка зразу ж затихла, не знаючи, чи їй треба зараз ображено насурмонитись, чи стати мовчазною і слухняною дівчиною.
Пантелій вийшов у сіни митися, мати почала поратися біля печі, а Гафійка кинулася до саквів. Спочатку обережно обмацала їх руками, усміхнулась: ніякої бомби не було.
"Вічно щось вигадає Пантелій. Що ж він привіз для мене?"
— Ой, мамочко! — раптом скрикнула і з плачем кинулась під захист матері, вчепившись обома рученятами за її спідницю.
— Що, доню? — тривожно підійшла до ліжка і побачила звішані з саквів закривавлені сорочки сина.
У хату увійшов Пателій і нахмурився, побачивши сорочки в руках матері.
— Пантелію, тебе дуже поранило? — сумовито підійшла мати до сина. — Чому ти зразу не признався?
— І чого там признаватися? Трошки дряпнуло.
— Правду кажеш?
— Чесне слово, — відповів з готовністю.
— Скинь сорочку.
— Не треба.
— Як не треба? Зараз же скинь.
— Ото тільки зайва морока. Лісник мені випік непотрібне. Уже загоюється рана. Ну, чого ви так дивитеся? Правду кажу... Погляньте, як не вірите... Вічно ви... — рішуче рвонув із себе сорочку.
Нижче плеча чорнів сухий жолобок, залитий смолою. Тільки головою похитала вдова, зітхнула і нічого не сказала.
— Я, мамо, полізу на горище. Так воно краще, — тихо промовив Пантелій, відчуваючи якусь провину.
На горищі пахне сухою кукурудзою, лісовими грушками, що сохнуть біля комина, луговим сіном.
Мата, щоб довше побути з ним, сама стелить постіль і тяжко, з роздумом, говорить:
— Гляди, Пантелію, бережи себе, бо як ми без тебе жити будемо в таке лихоліття... Зима цього року тяжкою буде. Увесь хліб вивіз герман, тільки й видав на кожне господарство по шість кілограмів... Ти в партизанах не дуже витворяй, як це ти умієш. Не на день ідеш... Ох і зима тепер іде, наче сама смерть... — Перемежовуються турботи про життя з господарськими турботами.
Чим він може втішити іі?
Навіть слова не хочеться промовити, та треба, хоч як нелегко на душі.
— Нічого, мамо, переживемо лихоліття. Фашистам скрутимо в'язи. Тільки от себе бережіть, щоб до нашого свята дожити. Кукурудзу в землю заховайте, просо, що з городу зібрали, закопайте, бо то такі шкуродери — все витягнуть... А я зрідка буду навідуватися до вас.
— Навідуйся, сину.
Десь пролунав постріл, загалакали голоси, почувся тупіт ніг, і знову постріл прогримів біля школи.
— Когось поліція ловить... Як тепер життя людське подешевшало.
Поцілувала Пантелія в чоло, спустилася вниз. Обережно пройшлася двором, перевірила, чи не пробивається де смужка світла з хати, потім засунула сіни і проворними великими руками почала прати синові сорочки.
Прала так обережно, наче то не крам був, а болюче тіло...
Надвечір Гафійка вилізла на горище, притулилася до брата маленьким пругким тілом.
— Ну, що? Взнала?
— Ая! Вартуватиме на греблі. Тільки ти обережно — в нього і рушниця і бонба є. Заслужив ласки в фашиста, — і потім з дитячою цікавістю запитала: — Пантелію, а тобі не страшно буде?
— Страшно, — прошепотів, клацаючи зубами, нарочито переляканим голосом, і дівчинка тихо розсміялась.
— Я знаю, що ти у нас нічого не боїшся.
— Ти ж, козеня, десь не обмовся, що я в партизани пішов. Тоді й хату скалять, і вас у вогні спопелять.
— Ні слова не скажу, — тихо відповіла і поклала голову на плече братові. — Пантелію, а я Марію бачила. Тільки нічого не сказала їй. Хотілося сказати. А вона щось почала догадуватися. Довго проводжала мене і все про тебе говорила.
Вночі добирався городами на леваду. Потім понад вербами пішов до греблі... Під ногами в'юнився сумовитий вітер, шелестіло підопріле листя і тоскно пахла підгнила кінська м'ята, що так рясно росте над водою на Поділлі. Праворуч піднімалася висока гребля, відділена від левади вербами і ровом. По неясному обрисові темного поясу дерев догадався, що підходить до мосту. Притишив кроки, вдивляючись і вслухаючись у темряву. Десь далеко шляхом проїхала підвода, — кілька разів стукнули по вибоїнах колеса, на леваді форкнув кінь; задеренчав на вітрі кущ шелягу, і знову тиша, тільки напівживий вітерець зітхне над травою та й уляжеться спати. От ізнову життя звело його, Пантелія, з Мелентієм Бандуром...
І згадався давній сонячний ранок на жовтій від куросліпу і червоній від бузького вогню леваді. Він, сімнадцятилітній хлопець, повертався з весняного лісу, засіяного синім рястом і прозороголубими дзвониками пролісків. Тільки вийшов із широкої приземкуватої брами вогких від власного соку кленів, як на леваді обізвався баян і по малахітовій прозорій траві поволі закружляли пари, то наближаючися до самої річки з прив'язаними човнами, то віддаляючися до вигину чорної масної дороги. Не побіг, а полетів стежкою до кольорового кола, що квітником зацвітало на правому березі Бугу. Ось на річці співучим крилом майнув човник, причалив до берега, і на землю вискочила в рожевій хусточці Марія, та сама, яка завжди ввижалась йому, тільки і слова промовити їй не посмів. Такий він завжди був проворний на язик, а перед дівчиною пасував. Чудеса та й годі!
Побачив дівчину, тихіше пішов, а з другої сторони, насупроти нього іде-похитується п'яний Мелентій Бандур, здоровенний, як дзвіниця, чи не найсильніший парубок на все село. Батька його, власника млина і чинбарні, вислали. А сам Мелентій, пізніше, ледве впросився в колгосп. Спочатку притих був, а потім знову почав пиячити, битись зі всіма; пішли чутки, що й на руку нечистий він.
Підходить Мелентій до Марії:
— Ходімо в танець.
— Не піду, — відхилилася вбік.
— Ні, підеш. — Навис над нею, розтріпаний і брудний, ворушачи випнутим ротом.
— Ні, не піду. Я з п'яними не танцюю.
— Ага, не танцюєш! Так ось тобі! — відвів руку і вдарив дівчину по обличчі. Аж заточилася та схопилась руками за лице.
Пантелій не витримав:
— Ти, бугаю нещасний, чого до дівчини лізеш? Найшов на кому силу вимірювати!
П'яними, округлими очима подивився Мелентій, нагнувся до землі, випростався — і над Пантелієм профурчав дрючок.
Нічого не було під рукою. Схопив у руку згустілої багнюки і кинув, не спускаючи погляду з Мелентія. Чорна пляма заліпила все обличчя Бандура. Рукавом розмазав болото і осатаніло кинувся на Пантелія.
Міг би хлопець утекти, бо ж ніхто його не міг перегнати в селі. Та він чув на собі притишені погляди всього лугу, погляд Марії, і знав, коли утече, дома з нього буде насміхатися старший брат.
Як струна, натягнулося тіло. Не битися, бо його Мелентій міг би надвоє переломити, — а перехитрити хотів. Тому слідкував за кожним стрибком розлютованого парубка. І коли височенний Бандур добіг до нього, Пантелій, пригинаючись, подався вперед. І не стримався Мелентій, коли опинився на незатверділих плечах; а Пантелій несподівано випростався страшним ривком, і полетів Бандур з його плеч обличчям в грязюку. Полетів і довго звестися не міг — звихнулася ступня. З того часу вовком дивився на Пантелія, а зачіпати — не зачіпав. Тільки коли прийшли фашисти, сам вивів корову з повітки, залишаючи сім'ю Пантелія без єдиної помічниці.
На містку загупотіли чиїсь кроки, потім стихли.