Як одна польська частина атакувала танки німецькі... Поескадронно, із шаблями... То німці й не стріляли: почекали, поки оті кавалеристи шабельки об броню поламали, та всіх їх, голубчиків, у полон і взяли.
— Так то ж на фронті, а це ,в тилу. Ти дуже багато танків
тут бачив? 1
— Іще довелося самому на власні очі побачити,— продовжував Ганжа.— Під час евакуації. Що зробило кіль<а німецьких літаків з кавалерійською нашою бригадою. Не десяток, не сотня — тисяча бійців, якщо не більше, полягло. У громадянську кавалерія — сила^ супроти неї ніхто не міг би устояти. А тут — ревіти хотілося. Коли дивився, як її, безборонну та немічну, літаки оті розстрілювали. Все докупи змішалося: і коні, й люди...
— То ж армія, а ми — партизани,— перебив його нетерпляче Світличний.— І не в лісі — посеред голого степу. А по степу черв'яками повзати — як черв'яків і розтопчуть. Птахом треба літати!
— Доліталися.
— Не долітались — доповзалися! Задниці в нас дуже важкі: як сіли, так і приклеїлись! По таких задницях гріх і не бити. Ми ж не стільки воювали, скільки по ярах та клунях відсиджувалися. Не стільки стріляли, скільки листівки писали. Вже й стрілять розучилися: каламар на шиї, перо в зубах, ще й пальці в чорнилі,— аж пирхнув Світличний.— Не партизани, а писарі!
— Ну, це ти даремно,— заперечив Ганжа ображено.— Серед народу живемо, разом із народом супроти німця воюємо, то кому, як не нам, його на боротьбу піднімати?
— Піднімати, та не чорнильницями!
— А чим?
— Кров'ю! Кров'ю ворожою!.. Чергами кулеметними! А ми — листівочки: ой, бийте ж, голубчики, німців, бо вони вас рабами пороблять! Та мітинги по хатах серед ночі. При вікнах завішаних. Щоб поліцай який не помітив та не перестріляв усіх до одного, як зайців.
— Ну, знаєш...— почав був Ганжа, почав та й не скінчив. Не тому, що Федір переконав його в своїй правоті, а тому, що сам катувався од сумнівів. Хоч і був переконаний, що листівки оті писалися недаремно і розмови з людьми були недаремні, що зерно, посіяне ними, таки проросте... Уже проростає... Але чи не захопився він надмірно отими контактами? Чи не занедбав за ними роботу в самому загоні? Чи не пізно став думати про те, як воювати? Поки мали справу з поліцаями та дрібними німецькими загонами, в основному продовольчими, наче все йшло гаразд. Вибрали село глухіше та од шляху віддаленіше, заскочили, роззброїли кількох сопляків: кого — на той світ, а кому й по потилиці; повісили старосту, якщо був собакою, і — мітинг, не думайте, люди, що владі радянській кінець. Вона не знищена, вона в кожному з нас Тож хай як не лютують фашисти, а з нашим народом їм ніколи не справитись... І запитання. Де зараз наші війська, чи скоро повернуться? І коли союзники стануть воювати по-справжньому? І що робити з зерном, яке ви сказали розібрати з гамазею?.. Десятки запитань, на які треба дати відповідь — зараз, негайно. І довгі розмови, уже наодинці, з тими, що лишаться в селах, коли партизани рушать далі, що стануть їхніми очима і вухами. Не раз під час походу доводилось заходити в села, щоб дізнатись, як там залишені: зреклися всього, аби тільки вціліти, й партійні квитки попалили (Ганжі доводилося і з такими стикатися), чи розгубилися просто, подіями зламані? І на день, і на два, і на три доводилося затримуватись в одному й тому ж селі, і поки німці за них не взялися по-справжньому, все благополучно обходилось: втрат майже не було, не було поразок, як і справжніх серйозних боїв. І чи не зарозумілися вони, чи не повірили у свою невразимість, чи не діяли по шаблону, запозиченому з часів громадянської? Навіть тоді, коли німці натиснули, коли в першому ж серйозному бою партизани втратили майже половину загону,— навіть тоді вони зупинилися в першому ж селі не на годину чи дві, а на цілу добу...
А остання стоянка на хуторі? Тішилися думкою, що хутір глухий, що ніхто не довідається...
І гірко, і чорно на душі в Ганжі, і вже здається йому, що навіть сонце не гріє. Хоч воно, піднімаючись усе вище й вище, уже палить по-справжньому. Он заворушилася Неля, сіла, протерла кулаками заспані очі, побачила Ганжу, Світличного, спитала налякано:
— Проспала?
— Спи,— сказав їй Ганжа: тверді його вуста ледь здригнулись од сміху.
— Я ще трохи,— сказала тоді Неля. Знову лягла, зібгалась клубочком, міцно заплющила очі. Але сон її вже, мабуть, не брав: полежала, полежала, та й знову звелася. Помацала свою розкуйовджену голову, заходилась розчісуватися. І то ж скажи: все розгубила, здається, у тому болоті, а гребінець зберегла! Що то значить — жінка! Розчісується, голову набік схиливши,
І Ганжа гірко думає: "Тобі воювати?! Тобі до клубу ще бігати на танці, в кіно та обніматися десь попід вербами... Синів і дочок родити..." Враз уявив її мертвою, з очима заскнілими. Йому запекло в очах. "Ех, дурень старий, зовсім з розуму сходжу!.." Насупившись сердито, одвернувся од дівчини...
За Нелею прскинувся й Вітька-моряк. Сам собі скомандував: "Підйом!" — і як.на пружині! Став заклопотано роздивлятися морські свої кльоші, в баговиську вимочені, засохлою грязюкою вкриті. Дістав із піхов фінку, заходивсь обчищати. Обличчя таке: важливішої справи зараз у світі немає.
Звівся й Андрій. Набурмосений, ні на кого й не гляне. Переживає, мабуть, за автомат.
Один лише Корній спить, як після маку. Зарився в траву, ще й піджак на голову натягнув. Поперек оголився, сонце припікає, аж пара йде із шкіри, а він хропе — могила дрижить.
— А що? — мовив тоді Федір Світличний.— Відпочили, поспали — пора і в дорогу.
Звівся, випростався, став вдивлятися в обрій, козирком долоню наставивши. Не на південь (там лишився Вовчий яр з поліцаями й німцями) — на північ дивився. Туди, де лежала невидима звідси Хоролівка (кілометрів з двісті, якщо не більше) і де попереду мало бути невеличке село,— вони його проскочили, коли дві доби тому втікали, од погоні рятуючись. Ага, он воно: витикається тополями, струмує поодинокими димами,— Світличний дістав компас, засік потрібний напрямок, щоб не збитися, коли пірнуть у бур'яни, ще раз сказав:
— Таки будемо рушати... Та розбудіть отого бугая! — Бо Корній і не думав зводитись.
Підійшовши до села, залягли в бур'яні. Дивилися на садиби, хати, на зелену, повну всілякого їства городину, ковтали голодну слину.
— Туди йти зараз не можна,— мовив Ганжа. Попереду — витоптаний вигін, що спускався униз, до села, на ньому не сховатися й миші, не те що людині, і невідомо, хто живе в отій крайній хаті: своя людина чи фашистський запроданець. Та хоч би хто там жив, а їм ніяк не можна на цей лужок потикатися: помітять одразу.
Дивилися тоскно на сонце: висіло саме в зеніті, до вечора, отут лежачи, можна й Богові душу віддати.
— То що будемо робити?
Вітька сплюнув рішуче, насунув на брови пілотку, став зводитись.
— Ти куди?
— Піду! — сказав зло.— Поворушу тих кугутів.
— Ляж! — наказав суворо Ганжа. А що Вітька все ще стояв: — Ляж! — майже крикнув. І коли Вітька нехотя ліг... ліг з таким видом, наче сказав: ну, не хочете, хай вам буде гірше, а мені все одно... коли Вітька знову пірнув у бур'ян, спитав Ганжа Світличного: — До хутора ще далеко?
— Кілометрів із десять.
— Треба обійти це село і добиратись до хутора,— вирішив Ганжа.— Прибудемо якраз надвечір, та й свої там люди: не продадуть. А лежати отут — од нудьги подохнемо...
Йти то й іти: ніхто не заперечував. Зводилися важко, один по одному пірнали в бур'ян.
А коли відійшли добрі гони, так кілометрів зо два, Пекельний сказав, мов проснувся:
— А в мене там тітка живе.
— Яка тітка?.. Де?..
— Та моя ж, у отому селі,— по-волячому мотонув назад головою Корній.— В отій хаті, що скраю...
— Що ж ти, душа твоя гаспидська, досі мовчав? — аж затрусило Світличного.— Що ж ти нас знову в оцей бур'яни-ще погнав?
— Та чи я вас гнав! — боронився Пекельний.— Одпустіть сорочку — ґудзики пообриваєте!
— Тобі вуха віслючі варто пообривати! — сказав сердито Світличний.— Бачили такого: лежав годину, лупав баньками і ніяк не міг пригадати, що там його тітка живе! Мозок у тебе в макітрі чи глей?
— А я знав, що це вам так важливо?
Світличний тільки рукою махнув: ну що з таким робити! А решта, не витримавши, розсміялася. Навіть Ганжа усміхнувся, дивлячись на Пекельного.
— Ні, з тобою не знудьгуєшся,— продовжував Світличний— От ми зараз усі сядемо на тебе, та й вези нас назад.— Почмихав, почмихав у вуса, спитав: — То як, будемо вертати до села чи підемо до хутора?
Вирішили вертатися. Лежати все ж краще, ніж іти.
— Гляди ж: якщо обдурив — шкіру спустимо! — пообіцяв Корнієві Світличний.— Ти хоч був у неї?
— Та був... У гостях...
Знову дійшли до вигону, залягли в бур'яні. Тільки село не здавалося зараз таким, як годину тому. Яснішим, веселішим.
привітнішим. Особливо ота крайня хата, що в ній і живе тітка
Корнія. і
— У неї велика сім'я?
— Ні... Тіки дядько й вона.
— Обоє дома?
— Тітка удома." Дядько на фронті.
— Пам'ятаєш хоч, як її звати?
— Тітка Наталка...
— Хоч за це спасибі... що не забув.
Дивилися на хату, чи не промайне хто, не вигулькне. Але хата стояла до них глухою стороною з малесеньким, майже під самою стріхою віконцем, і якщо хто й виходив, то навряд чи вони і побачили б: майже весь двір затуляла стіна, повітка, та клуня висока, та садок, зарослий, густий, що примикав до левади.
— Корова у тітки є? — допитувався Вітька-моряк голодні очі його аж світилися.
Корній відповів, що мала бути. Ну, швидше б сонце заходило!
Аж ось і воно покотилося на захід. Велике, червоне, натомлене. Якесь аж пригасле. І одразу ж селом поснувалися тіні: широкі й вузькі, короткі та довгі. Од хат, од тополь, од тинів. На вулицях з'явилися люди, а з протилежного боку, збиваючи куряву, вже сунула череда: жива рогата ріка затопила вулицю, розтікалася в завулки, в двори, що поодчиняли їй назустріч ворота. Пастухи й підпасичі йшли позаду, і за кожним натомлено волікся довжелезний батіг, через плече перекинутий.
їм аж сюди запахло молоком. Особливо коли й у крайньому дворі вийшла жінка, одчинила ворота.
— Тітка? — штовхнув ліктем Корнія Вітька-моряк
— Та тітка ж,— відповів той неохоче: що, мовляв, допитуватись, коли видно і так
Тітка зустріла червоної масті корову, що побігла у двір (мабуть, на неї в корівнику чекало вже пійло), зачинила ворота, понесла поки що порожню дійницю.