З авіабомби дуже просто можна зробити путящу, як говориш ти, міну.
— Як? Бо ти, поспішаючи на аеродром, не встиг розповісти по-людському.
— Беру сорокап'ятиміліметрову міну, викидаю із взривача скляні кульки — це для того, щоб бойком легко було зірвати капсуль, вставляю цю міну в отвір авіабомби, закопую її на шляху. Тільки наїхала машина — і вже летить угору.
— Ти не спіши. Ходім в землянку, добре розтолкуй. А як поїзди підривати? Можна?
— Поїзди? — задумавсь Тур.
— Ну, да, поїзди. Машини нам менш потрібні. А поїзд спихнути з рейок — це щось значить.
— Треба подумати.
— Думай, комісаре... Поки не надумаємось — і на обід не підемо, — міцніше прикрив рукою двері. — Ти розумієш, яку ми силу матимемо, коли почнемо поїзди підривати? — ще не міг втихомирити нових сильних почуттів, хоча вже до болісної напруги пригадував свою минулу учобу на терзборах, поринав у роздуми, як можна використати нову зброю. Як йому зараз хотілося опередити Тура! І думки запрацювали з незвичною швидкістю і яскравістю.
— Розумію. Ці авіабомби нас можуть міцніше з народом зблизити. Народ почує нашу ,силу, сильніше підтримуватиме, сміливіше йтиме в партизани.
— Ти так дивишся? Я й не подумав над цим. Вірно, комісаре! Ти ширше міркуєш. Могорич із тебе! — і, хвилюючись і радіючи від нового прояснення, запитав: — А що коли авіабомбу закопати під рейку, в отвір вставити, як ти кажеш, 45-міліметрову міну, а перед міною покласти в дощаний жолобок колоду з двома довгими шнурами. Потім відповзти чимдалі, а коли поїзд під'їде до авіабомби, сіпнути за шнурки. Колода вдарить по взривачу, ну і підійме поїзд угору. Чи як ти думаєш? — допитливо не без тривоги подивився на Тура.
— Мотузяна техніка?.. Це, звичайно, не останнє слово науки, але поки і цю техніку можна і навіть варто пустити в хід, — здивовано подивився Тур на Горицвіта. — Ця догадка варта чогось. Могорич із вас, товаришу командире.
— Оце добре! — щиро, не приховуючи радості, усміхнувся Дмитро.
— Такими авіабомбами ми і свій табір огородимо від непроханих гостей. Треба вибрати місце на залізниці, де менше варти...
— Спробуємо завтра?
— Спробуємо, — охоче погодився Тур. — Зараз пошлемо на залізницю розвідників і зв'язківців. Треба строго їм наказати, щоб ніде не зчепилися з засідками чи заставами, обходили їх тихіше тіні, а то дуже гарячі наші розвідники. Чи не з командира беруть приклад?
— Значить, лише післязавтра доведеться трощити рейки? — промовив з жалем.
— Не терпиться винахідникові?
— Не терпиться, — аж зітхнув. — Цієї ночі, мов свята, чекатиму. Вона зразу збільшить план наших робіт.
— Розумію, як тяжко буде пережити колгоспнику безпланову ніч. Співчуваю, але нічим допомогти не можу, — удавано й собі зітхнув Тур, засміявся.
Незабаром Дмитро скликав партизанів на нараду.
— Товариші народні месники! Нарешті ми маємо змогу приступити до важливої роботи: будемо підривати ворожі поїзди.
Схвальний гул покрив його слова.
— Післязавтра вирушаємо на залізницю. Хто бажає, крім підривників, піти на завдання? — і схвально кивнув головою, коли всі до одного партизани підняли вгору обвітрені долоні, а деякі голосували й обома руками.
Після Дмитра виступив Тур. Твердо і чітко пояснив, як треба провести нічний марш, щоб непомітно проскочити крізь плетиво ворожих гарнізонів, застав і патрулів.
— І накурюйтесь зарані, бо за весь шлях ні разу не доведеться затягнутися, — попередив комісар...
Настала довгождана ніч. Більшість партизанів, пройшовши тридцять кілометрів від табору, були на залізниці, що врізалась в невеликий чорнокленовий гайок. Дозори з двох сторін охопили на два кілометри залізницю, поки Тур з двома підривниками приладнував бомбу і жолобок. Обережно розмотуючи шнури, пішов у лісок і ліг у невеличкий окіп.
Пустився дрібний, ріденький дощ. Димчасті хмари низько пливли над землею, затягуючи сірі просвітки неба, що заховало місяць, а тому й перехитувало убогими блідими тінями.
Дмитро неспокійно вдивлявся в імлисту далечінь. Тривожився, пригадуючи загибель Івана Стражнікова. Непокоївся і Олекса Слюсар, не відходячи від командира. Нарешті на станції загудів поїзд; а згодом, коли Дмитро приліг до землі, почув неясний перестук металу. Партизани кинулись від залізниці.
Тур очима свердлив темряву. Здавалось, поїзд, нагнітаючи шум, ішов прямо на нього. Ось із труби паровоза сійнулася вгору жменя іскор, міцніше обізвався чіткий перестук заліза... Пора!
Він з силою смикнув шнурок.
Іще побачив, як блискавкою спахнуло жовтогаряче полум'я, і швидко впав у окоп. Вибух наздоганяє його. Трясуться і обсипаються стіни окопу; щось важко гупає, скрегочуть, тріщать вагони, і крики жахливо вплітаються в могутнє "ура!".
— По фашистських гадах вогонь! — лунає владний вигук Дмитра.
Тур вискакує з окопу, біжить до залізниці. Перед очима збільшені темрявою виростають чорні обриси ешелону. Важко зіскакують на землю безформні тіла, чути стогін, перелякані окрики, і найбільше вражає комісара чиєсь моторошне голосіння.
— Завили сірошкурі! — чує поруч голос Дмитра. — Так їх! Січіть, хлопці, щоб до неба без пересадки доїхали!
Січуть партизани, і гранати розносять дерево вагонів і фашистів, що не встигли втекти у темінь. Над ешелоном підіймаються язики полум'я. Коли ж ніч по той бік насипу обізвалась першими пострілами, Дмитро і Тур зразу ж виводять партизанів у тил ворогів і несподіваним ударом вганяють їх у перелісок.
Перемога окрилює партизанів. Вони вже не тінями, а гомінким весіллям прямують до лісу, і навіть Тур нічого не каже, коли зачадили велетенські цигарки-самокрутки.
Мокрі, змучені, але веселі повертаються ранком народні месники в табір, їх вже чекає гарячий суп, але ніхто навіть не підійшов до їжі. Почистили зброю (в наказі значилось, що в кого зброя буде не в порядку — відберуть її) і, тільки доторкнулись до застеленого сіном полу, зразу ж заснули.
— Тепер гітлерівці почнуть нас ретельніше шукати, — лягаючи біля Дмитра, промовив Тур.
— Мабуть так. Треба підготуватись до зустрічі.
— Набоїв мало і озброєння неважне, — зітхнув Тур. — За рахунок поліції не дуже поживишся. Коли б автомати на всіх дістати.
— Чому б не так! — задумався Дмитро.
XLI
Щоночі привозили з спустошеного аеродрому авіабомби, а вдень мінували всі ходи до табору.
Частина партизанів займалась господарськими справами, готуючись до зими. Пекли хліб, сушили сухарі, солили сало і м'ясо, лагодили взуття.
Спочатку мучились без солі, а потім під носом коменданта райцентра розбили продуктовий склад і вивезли кілька мішків поганенької брудносиньої кам'янки. Що не забрали партизани — добрали люди, бо поліція з начальником і комендантом міста після перших партизанських пострілів без пам'яті кинулась утікати. Проте ні в поліції, ні в комендатурі зброї не знайшли, окрім кількох гранат.
Особливо допалися до солі, що за німців стала дорогим і гостро дефіцитним товаром. За кіло поганенької брудної кам'янки треба було принести три кіло ягід або півтора кіло сухого звіробою, чи півкіло масла.
Якось надвечір Олекса Слюсар, що був у дозорі, підбіг до Дмитра:
— Товаришу командире, перепинили трьох хлопців Дуже в партизани просяться.
— А документи перевірив?
— Перевірив. Наче все гаразд. Ось вони.
Дмитро розгорнув першу червоноармійську книжку.
— Зброя є з ними?
— Ні, нема.
— Таких мені вояків не треба, — пішов за Олексою в ліс. На невеликій прогалині, перед спуском у яр, стояло троє парубків. Один із них виділявся і зростом, і допитливим розумним поглядом дивовижних очей — димчастосизих, і каштановим чубом, що хвилясте падав до самого надбрів'я.
— Що скажете, люди добрі? — поздоровкався Дмитро.
— У партизани прийміть, — промовив високий хлопець.
— Звідки будете? — помітив, як поміж деревами з'явився невисокий чорнявий чоловік із в'язкою хмизу за плечима. Гострим, вивчаючим поглядом подивився на командира, підійшов трохи ближче.
Дмитро питаннями почав перевіряти хлопців, потім запитав, що робиться в селах. Помовчав.
— А шо ви будете робити в партизанах?
— Як що? Фашиста бити. Ви ще не знаєте мене, — і це гордовито-наївне запевнення високого хлопця ледве не розсмішило Дмитра.
— Фашиста бити — кажеш? А чим ти його будеш бити?
Кулаком? Ти його кулаком, а він тебе автоматом! Так воно входить?
— А ми все 'дно переломимо його, — люто показав дужими руками високий парубок. Дмитро уважно покосився на нього, подобрішав.
— Як тебе звати?
— Пантелій Жолудь.
— Так от, Пантелію, запам'ятай, сало у нас їсти є кому без вас, кашовар також є.
— Значить, не приймаєте?
— Не приймаю.
— А коли зі зброєю прийду?
— Тоді побачимо, яка в тебе душа. Коли заяча, не приходь.
— Ну, що до душі — я не сумніваюся. Через два дні буду у вас. Рівно через два дні. Ви ще не знаєте мене! — круто повернувся і розгонисте пішов у ліс.
— А ви через скільки днів будете?
— Де ж воно ту зброю взяти?
— Там, де посіяли, коли з війська додому дряпали, — жорстко відповів і відвернувся від парубків.
— Пішли, Миколо. Строгі тут порядки.
— Пішли, Євгене. Дуже строгі. Думали, як братів приймуть, а він — у нас є кому сало їсти... Проте обижайсь не обижайсь, а зброю треба десь добувати.
— Авжеж, треба. Пантелія уже й конем не доженеш. Кінську силу має чоловік.
— А ти знаєш! Ідея! — скрикнув Микола Остапець — Єсть зброя. Обійдемось і без Пантелія. Ого, ще побачимо, кого раніше в партизани приймуть! — і його смугляве обличчя з невеликим кирпатим носом знову повеселішало, підіймаючи вгору товсті чорні брови.
— Де ж вона, зброя? — неймовірно радісними очима подивився на друга білоголовий присадкуватий Євген Свириденко.
Коли Остапець і Свириденко зникли за деревами, до Горицвіта підступив невідомий із в'язкою хмизу.
— Дмитре Тимофійовичу, а мене приймете до загону? — усміхнувся, обережно скидаючи ношу на землю.
— А. їй хто будеш? — нахмурився. — "Звідки він знає мене?"
— Робітник друкарні. Тодось Опанасенко.
— Член партії?
— Кандидат.
— Звідки до нас дорогу взнав?
— Тур, ваш комісар, говорив зі мною. По його характеристиці я вас зразу впізнав.
— Ага, — повеселішав Дмитро. — Зброя є?
— Такої, що стріляти нема. Інша є, — покосився на Дмитра.
Опанасенко розв'язав в'язанку і вийняв звідти скручений сувоєм шкурлат. Розгорнув його, і Дмитро з здивованням побачив, що вся шкурка була обнизана щільно зашморгнутими кисетами.
— Тютюн у тебе? — промовив .насмішкувато.