І ця бібліотека перед Тарасом не тільки не замикалася, а навпаки! От де начитався Тарас! Читав і сам про себе, читав і голосно, питаючи про незрозумілі місця. Читав і Іваненко, а Тарас слухав, рисуючи.
А з рисуванням Тарасовим було так. Спочатку Іван Митрович (так звали Іваненка) давав хлопцеві копіювати з рисунків. Потім поставив білу дошку з крейди чи що, а на тій дошці квітка не квітка, листок не листок. Велів нарисувати й тінь покласти.
Тарасові легко все це давалося. Він знав уже, що таке "штрих", "контур", "фон". Розумів уже, що значить формула — "около контура по направлению контура". Пізнав різницю м’якого й твердого олівця, властивості розтушовки.
Коли Тарас гарно намалював листок, Іван Митрович поставив перед ним білу фігурку якоїсь жінки й велів нарисувати її. Ще згодом показав дерево на вгороді й сказав змалювати його, а нарешті раз сказав:
— А мене зміг би ти нарисувати, Тарасе?
Тарас зніяковів. Йому аж наче страшно стало.
— Я... не знаю...
— Ану попробуй. Я сяду отак — от бачиш? Світло падає звідси, значить, ця сторона буде в тіні. Не бійся, сміліше, сміліше...
Тарас бистро приготовив усе що треба, сів і... завмер. Відчув щось таке, чого не знав досі. Він і взагалі не міг малювати цілком байдуже, але тепер, коли перед ним була задача передати олівцем лице, людське лице, він прямо не знав, що з ним робиться. Серце забилося, олівець тремтів у руці.
Найголовніше — з чого починати? Очі? Ніс?.. Чуприна, бо вона найвища? Що?..
А Іваненко сидить і уважно приглядається. Йому приємно, що його учень так хвилюється, тільки Іваненко не подає^виду.
Нарешті, сяк-так Тарас заспокоївся. Йому прийшло в голову, що спочатку треба дати контур, а потім уже в контурі визначити все, що куди.
Його очі зробилися гострими, проникливими, з них, мов стріли, полетіли погляди, пронизуючи лінії контура й приносячи до мозку накази... Тут вигин... тут точка збігу ліній... он волосся настобурчилася купка... один висок більше угнутий.підборіддя —от цікаве яке підборіддя!.. Вус — на один упало пасмо світла... от якби це фарбою потягти!
Олівець вже послушно ходить по паперу, там натискається, там слабшає. Ледве помітними лініями намітилися осі очей, носа, уст.. Там уже десь кинулося кілька штрихів затушовки — на щелепах, наприклад, а ці два-три штрихи потягли за собою ще, ще... Сильно зачорнене волосся тіньової сторони одразу дало
напруження світлотіней, і забув усе Тарас.
Мов у блаженному півсні якомусь літав над землею, водив олівцем по паперу й не чув нічого. Щось там говорив до нього Іван Митрович, Тарас відповідав якимось звуками односкладовими — "умгу"... "еге", а що воно й до чого — не знав.
І збудив його тільки рух Іваненка — він устав.
— Ну тебе!.. Це ти мене й замучиш зовсім.
На Тараса мов вилив хто відро холодної води.
— Іване Митровичу! Голубчику! Ради Бога! Ось тут іще трошечки... Ой, Господи...
Іваненко добродушно сміявся.
— Знаємо, знаємо! Ми цю штуку знаємо! Це — казка-безконечник... Отут трошечки та там трошечки — і засадиш мене знов на дві години. Ні, брат, не піддуриш.
Тарас мало не плакав і тільки ласкаві форми вислову Іваненка трохи його потішали.
— Ану давай подивимось, що ти там намазюкав.
Тарас несміло-нростягнув рисунок учителеві і — злякався... Господи! Та він же ж іще не подивився на рисунок!.. Він сам не знає, що він там нарисував! А що, як там таке, що Іваненко тільки розсердиться?
Іван Митрович узяв у руки рисунок, лице його стало зразу серйозним. Це ще більше перелякало Тараса... Він відніс це на карб невдалості своєї роботи.
Іваненко поклав рисунок на стіл і почав говорити. Голос його був сухий і якийсь офіційний.
— Слухай, Тарасе... Два тижні придивляюся я до тебе і кожний день упевняє мене в тому, що хист до малярства у тебе єсть і хист неабиякий. Вчити я тебе вчив би з охотою, але — ти кріпак. Взяти тебе до себе я пё можу, бо по закону мушу тоді відповідати "за присталодержательство". Якщо твій пан дозволить тобі в мене вчитися — добре, я буду тебе вчити. Якщо ні — то ні ти, ні я нічого не порадимо. Пан — це для тебе все. Він для тебе більший батька, матері, більший царя, більший Бога навіть! Захоче пан — будеш жити, не захоче — не будеш. Захоче — будеш учитися, не захоче —підеш або в поварята, або в козачки, або куди тебе поставить панська воля. Віднині воля пана — для тебе все. Поки ти спинався на ноги, поки ти не був робочою силою, поки тебе мусів хтось годувати, ростити твої мускули, спину, міцні ноги, доти пан не звертав на тебе уваги. Але от ти виріс, тобі вже тринадцять літ, ти вже можеш виконувати якусь роботу і приносити панові якусь користь — і відтепер тебе немає. Немає твоїх бажань, стремлінь, талантів — нічого немає! Ти можеш хотіти бути маляром, а пан захоче зробити тебе кухарем — і ти будеш кухарем. Ти можеш хотіти бути музикантом, уся душа твоя співатиме, а пан захоче зробити тебе лакеєм — і ти будеш лакеєм. Не Бог творить чоловіка, а пан! Бог може вкладати в душу людини що йому угодно, а пан все одно поверне по-своєму, як він схоче. Перша заповідь, начертана Моісеєм на скрижалях, то не господь Саваоф говорив її з хмари, ні! То пан з усіх вершин синайських глаголить до тебе. Аз єсмь Господь Бог твой! І да не будуть — і не будуть — тобі бозі інії, развє мене!..
Іваненко схвилювався. В голосі його чулося ридання. Мов збиралося горе багато літ, не можучи виявитись, і оце тепер виривалося у цій жагучій скарзі, в цьому крикові людини із розбитим життям.
А на Тараса ця тирада зробила гнітюче вражіння. Він весь тремтів. Передчуття великих терпінь, передчуття першої зустрічі з отим драконом ненажерним — кріпацтвом — стрясло усією істотою. Очі широко розкрилися, і він блукав ними довкола, мов шукаючи рятунку й опертя.
Іваненко бачив це страшне вражіння своїх слів, але дивне почуття заволоділо ним: йому не хотілося нічим згладжувати того вражіння. Якась наче злорадність заволоділа ним. Нехай! Нехай знає, що то є кріпак!.. Нехай не тішиться ілюзіями, нехай не самообманюється. Не нам, рожденним у цей вік панів, мати високі ідеї й устремління! Тепер можуть родитися тільки раби або... або ті що рубають панам голови, як у Франції...
Але цей настрій тривав тільки хвилину. Вже в наступну мить Іваненкові стало безконечно жаль хлопця, особливо, коли Тарас, заридавши, кинувся на груди своєму учителю.
— Ой дя-адечку!.. Та що ж це воно буде?..
Іваненко спішним рухом гладив Тараса по голові, а у самого сльози текли по щоках.
— Нічого, нічого, Тарасику... нічого... Бог дасть, все обійдеться гаразд... Ну годі, годі...
Сяк-так заспокоїлися обоє. І стали на тому, що Тарас піде до пана. Властиво не до пана, а до управляючого. Пан доживав віку і ні в що не мішався, отже, властивим паном і владикою всіх живих і мертвих і ненарожденних земляків Тарасових був управляючий.
Так от до нього піде Тарас і проситиме дозволу учитися. Як дозволить —Тарас переїздить до Хлипнівки.
* — Я охоче буду вчити тебе без усякої платні. А на одежу як-небудь удвох заробимо.
Властиво Іваненко не мав і найменшої надії на те, щоб управляючий дав дозвіл, але не можна ж було сказати цього Тарасові.
Тарас хотів уже наступного дня йти до Вільшаної, але Іван Митрович казав іще побути трохи. Йому жаль було розставатися з хлопцем, який своєю чистотою, прекрасністю замірів так гарно впливав на побиту життям душу.
Малювати в ці дні не давав Іван Митрович Тарасові багато, а більше вони читали, розмовляли, ходили по околицях. І ці розмови багато дали Тарасові, поширюючи його світогляд, даючи ясне розуміння оточення. Він за цей час прочитав силу книжок і прочитав розумно, під добрим керівництвом.
Взагалі, почув себе, як квітка, котру перестали топтати ногами, а натомість поставили в свіжу прохолодисту воду. Він ожив. Лице стало одкритим і ясним, очі вже не дивилися понуро, губи не стулялися міцно в сталево-замкнену вузьку лінію. І сміх уже проходив через ті вуста, й вони потепліли й розправилися, як рожеві пелюстки під ласкавим променем сонця...
Іван Митрович як міг старався уприємнити Тарасові ці останні дні. Ходили в далекі прогулянки, читали разом, подовгу балакали. Свідомо уникав Іваненко всяких дражливих тем, а коли розмова часом до них наближалася, зручними маневрами переводив її на щось інше.
Коли настав день розлуки — обом було дуже тяжко. Іваненку тяжче, бо він не мав ілюзій. Сумно дивився на Тараса, хоч старався викликати усміх на устах, а говорити лише жартівливі слова.
Перед Тарасом стало питання — чи брати з собою скриньку оту свою чи ні?
Правда, вона тепер перед картинами Івана Митровича стратила на ореолі, але все ж то була цінність.
Іваненкові ледве не вирвалося — бери! — але здержався. Тарас рішив зоставити.
— Я ж вернуся, правда? Та невже ж?..
— Ну, я не кажу що... але все ж...
— Та не може того бути!
— Ну да, не може бути, але пам’ятай, що ти діло матимеш із панами, а у них все може бути. І коли що, так ти там не дуже... Бо як підеш навпоперек, то панів усе одно не подужаєш, а собі лиха наробиш. А ти перетерпи. Наше діло — терпіти. Знаєш, як то говориться: терпи, козаче, отаманом будеш... Отак і ти. Якщо — перетерпи. Воно зразу, може, здасться й тяжко, але зате потім можна буде повернути на краще. А як захочеш нахрапом — наперед тобі кажу, що нічого не вийде. І не пробуй!.. Лучче слухай мене і якщо — перетерпи. А потім усе одно зробиться по-нашому.
Тараса тривожили усі оті недоговірки — "якщо", коли що", але він і думки не припускав, щоб йому було відмовлено. Не був іще добрим шахістом на великій дошці життя і не вмів заглядати на кілька ходів вперед. З властивою молодості короткозорістю усі висновки будував на першім і то виключно на своїм ході.
— Я вернуся, я скоро вернуся і тоді...
Тарас завмирав від думки, як то гарно буде тоді, а у Іваненка серце краялося. Хотілося крикнути: "Та не надійся ти, дурнику, на панську добрість! Того почуття у них нема", — але сам собі закривав уста.
Багато думав — як би то краще зробити? Приходило в голову піти самому, але по зрілім роздумуванні бачив, що не поможе справі, а тільки напсує.
— А ви, властиво кажучи, чому про це так пильно турбуєтеся? — запитає управляючий.
Я буду йому пояснювати, що хочу просто з людяності допомогти бідному хлопцеві, а він іронічно посміхатиметься, бо знає, що чоловік без вигоди для самого себе нічого не робить.