А от цей чоловік говорить про якесь інше кріпацтво! Про всемогутнє! Що ломить усе життя, виїдає душу, плює в лице людині, яка почула себе людиною, а само зостається неушкодженим, далеким і знов же таки всесильним.
Те все відчув Тарас у схвильованні Іваненка. Відчув — і похолов... Значить, нема дороги... значить, кріпакові нема дороги... значить, кріпакові нікуди немає дороги... Так пощо ж тоді жити на світі!
І, мабуть, такий одчай намалювався на лиці хлопця, що Іваненко схаменувся.
— Ти, хлопче, той... не бери моїх слів так близько до серця. Хто знає? Може, твоя доля й складеться інакше... тільки навряд... Знаєш що? Ти як — служиш у отця Григорія?
— Служу...
— Я б хотів все ж подивитися на твої рисунки. Ти можеш прийти до мене й показати?
— Я прийду!
Тарас сказав, що прийде, але що він понесе Іваненкові, коли у нього нічого нема? Іваненко міг собі то уявляти в формі альбома, але Тарасові альбомом служили стіни стайні, а найбільше комори.
— Так приходь. Ти бував коли-небудь у нашім селі?
— Ні...
— А дорогу знаєш?
— Знайду!
— Ну, добре. Приходь — я подивлюся. Коли в тебе справді є хист до малярства, то... зроблю, що можу... посовітую... і взагалі... Словом, приходь, — і маляр простягнув Тарасові руку.
Перший раз! Перший раз у житті простягнули Тарасові руку! Як людині! Не крикнули — "Ей ти", — не вдарили "по морді", а руку, руку простягли!..
То чи диво ж, що Тарас схопив ту руку й міцно, від щирого серця поцілував.
Іваненко поморщився.
— Не треба... Ти ніколи не цілуй руки...^нікому... Негарно це.
Тарас не розумів: що ж тут негарного? Його привчили з маленькості давати чолом, і завжди він цілував у руку батька, діда, тіток. Тепер батюшку цілує, матушку: що ж тут такого?
Іваненко пішов. Тарас довго стояв і дивився услід. Потім зітхнув і тихо поплівся додому.
Прийшов Тарас додому і задумався. Чув, що від його рішення зараз залежатиме вся його доля.
Що робити? Попроситися у батюшки до Хлипнівки? Так це зараз підуть розпити, розвідки — та пощо, та навіщо, та, може, хто тебе переманює... А потім почнуться умовляння, дорікання, а, може, й насильство яке... Ні, проситися не буду.
А як же?
І Тарас рішається на рішучий крок — піти від батюшки зовсім.
А потім? А потім що?
А потім буду вчитися.
...Якщо будеш... А як ні? Чув же, як казав отой дядько — треба подивитися, чи є ще в тебе хист.
...Хист то в мене є...
А хто це тобі сказав? Явдошка казала.
А як нема — ну тоді... Тоді краще й на світі не жити...
...А що? Топитися будеш?
Та там уже побачимо.
1 так бився з думками й не міг ні до чого прийти певно. Врешті все ж рішив піти від Кошиців геть. Тільки як це зробити? Сказати просто попові, що іду від нього? Так він не пустить.
Як це не пустить?
А так — візьме та й не пустить.
Та як же ж? За поли держатиме чи як?
Та він уже знайде як, його не вчи.
А я тоді втечу.
А він хіба не найде? Ще заявить, що ти у нього гроші вкрав.
...Ні, тікати не годиться.
І знов не знає, на що рішитися. Ходить як затруєний кілька днів, і, може, просто втік би нарешті, але раз увечері почув, що батюшка збирається до отця благочинного.
— То сказати Тарасові, щоб кобилу лагодив? — питають матушка.
— Ні, не треба. За мною заїде отець Лобода — ми з ним умовилися.
Тарас зрадів. Обставини почали складатися на його руч. Якби їхав батюшка
сам, довелося б Тарасові його везти, а тепер...
Майже всю ніч не спав Тарас.
Устав іще вдосвіта і взявся за щоденну роботу, щоб хоч як-небудь відволіктися. І все поглядає, чи не їде отець Лобода.
Нарешті приїхав! Не висідав навіть з натачанки, бо спізнювавсь. Отець Григорій наскоро одягся, вийшов, сів і поїхали. Тарас аж на тин зіп’явся, щоб подивитись, чи таки направду від’їхав піп. І як тільки переконався, що піп уже не верне, оговтався й пішов до матушки.
Першу фразу він заздалегідь обдумав:
— Спасибі вам, матушко, за хліб, за сіль, а я від вас піду.
Матушка аж руками сплеснула.
— Та що ти, Тарасе, Бог з тобою! Чи ти шуткуєш?
По обличчю хлопця бачила, що йому не до жартів.
— Та як же ж це? Та куди ж ти?.. Ой, Господи, Боже милостивий! Та що це ти затіяв справді? Хіба ж уже тобі у нас так погано?
— Мені у вас, матушко, непогано, але я хочу вчитися малювати.
Матушка вдарилася по боках.
Уп’ять малювати! Та хіба ж тобі батюшка не казали, хіба ж тобі не казала й я, що кинь ти оті свої дурні мрії, і не вигадуй ти хто й зна чого! Ну чи тобі ж ото вчитися малювати. І на що воно тобі здалося? Жив би та й жив би у нас. Я погомоніла б із батюшкою, щоб тобі набавили.
— Я не ради грошей... і прибавки я не хочу. Я хочу вчитися малювати.
На диво сміло й чітко вимовив він останні двоє слів.
— Ну що ти з ним будеш робити? Я ще таких хлопців і не бачила. Та чого ти такий упертий, Тарасе? Як забив собі в голову, як забив...
Мабуть, і справді здорово забив собі в голову Тарас, бо скільки не морочилася з ним матушка, нічого не могла вдіяти.
— Підожди ж хоч отця Григорія. Хіба я можу сама тебе одпустити? Він же мене лаятиме.
— Я вмисне й вибрав такий час, щоб отця Григорія не було дома.
— Він же тобі й гроші віддасть, бо в мене жнема...
— Мені грошей не треба — хай будуть у вас. За вами не пропадуть.
Так нічого й не могла вдіяти матушка. А на відхіднім — здивував її цей хлопець. Мнучи шапку у руках, несміло попрохав.
— Матушко... Дозвольте із Хведосею попрощатися...
Матушка здивовано підняла брови.
— Із Хведосею? Що це тобі заманулося? Ну піди, попрощайся...
Тарас навшпиньки увійшов до спальні. Думав, що воно спить, а воно лежить розпеленате, рученятами поводить і силкується агукнути.
Тарас ніколи не міг байдуже дивиться на цю дитину, а зараз так чув, що у нього сльози підступають до горла. І якби воно, оце мале, могло говорити і якби воно промовила: "Тарасику, зостанься", хто знає, може, й кинув би Тарас шапку в кут і зостався б. Але воно тільки перебирало ручками й ніжками.
Матушка підійшла і доправила сорочечку. Коли подивилася на лице Тараса, воно було якесь освітлене, мов одухотворене. У матушки перевернулося серце. Безмежно жаль стало їй нараз цього сиротюка, що мечеться по світові, шукає собі кращої долі, а вона, як лютий звір, повертається до нього тільки пазурами та іклами. І, повинуючися поривові, матушка сказала:
— Ну, Бог з тобою... Іди, якщо вже так наважився... Дай же я тебе хоч поблагословлю замість матері.
Тарас похилив голову, матушка чуло його перехрестила й поцілувала в чоло. А від того поцілунку якесь давно забуте тепло розлилося по всій істоті Тараса. Відчув божественність материнської ласки, від якої вже так давно відвик. Минуле щастя пригадалося й стрясло ним усім — Тарас припав устами до руки матушки й оросив її сльозами.
І матушка заплакала.
— Якщо тобі там буде погано, приходь уп’ять до нас. Батюшка прибавлять...
Тарас махнув рукою й вийшов.
хь
Ті два тижні, що прожив Тарас у Іваненка, були мов світлим раєм після того всього, що довелося бачити досі в житті.
Іваненко жив сам. Готовила їсти й взагалі порядкувала всім якась його тітка, старша жінка. В кімнатах було чисто, куди чистіше, ніж навіть у Кошиців. Обидві кімнати були завішані картинами, етюдами, ескізами — і це Тарас уперше побачив справжнє малювання. Одразу оцінив різницю між ним і всіма отими богомазами, плоди трудів яких бачив досі. Ось вона, справжня майстерність! І смішними здалися йому його захвати мазанням отця діякона лисянського, а тим паче отця Мардарія майданівського.
Між іншим, дуже вразила Тараса одна картина. Богоматір сидить із младенцем. Ясно, що це іменно богоматір, а на руках у неї маленький Ісус Христос. Але... Але ця богоматір була в українськім костюмі у дівчачому — з вінком і лентами, а на маленькому Ісусикові була українська вишивана сорочечка.
— А це... не гріх? — спитав Тарас.
Іваненко усміхнувся.
Ні, Тарасику. Гарно нарисувати не гріх. А от погано набогомазити й говорити потім, що це святий образ — так це, по-моєму, гріх. Ти пригадай собі — чого тільки нема по отих наших церквах! Аж дивитися іноді гидко, а не то що...
І для доказу повів Тараса до місцевої церкви, й показував тамтешні образи. Вперше глянув на них Тарас критично і здивувався: як він міг досі захоплюватися таким?
Особливо довго вони обоє розглядали картину "Страшного суду", намальовану в придворі на всю стіну.
Величезний змій повився вгору, а по ньому, мов по дорозі, йдуть уверх праведники до вічного блаженства. На самім верху Господь за столом бенкетує з ангелами; на столі випивочка й закусочки, заморські якісь плоди.
Внизу змій роззявив пащу, а в тій пащі сидить Сатана; у нього на колінах маленький Іуда з гаманцем. Ще нижче — пекло. Туди дияволи тягнуть грішників, закованих великим ланцюгом. Оті грішники були найцікавіші.
І кого там тільки нема! Он лихвар із верьовкою через плече, а на верьовці кошелі з грошима. П’яниця з пляшкою горілки в руках, магометани в чалмах, ляхи в жупанах, євреї в лайсердаках. Тут же архієреї в митках, попи в камилавках, ченці в клобуках, генерали, купці.
Он жінка лежить на постелі під червоною ковдрою, а коло неї стоїть чорт. У нього з рота напис: "Лінива до церкви".
Он судія неправедний їде в колясці, а запряжка — два чорти, третій доводить, четвертий за лакея ззаду.
Відьма з дерев’яним відром — колотить у нім якесь зілля. Повія із зміями на обличчі й грудях; чарівник із гадюкою й шклянкою; чарівниця заламує жито; злодій снопи краде.
А там кравець із аршином, ножицями й червоною матерією; швець із чоботом, ткач із клубком ниток, мірошник із жорнами.
Трохи нижче — Забава: танцює чоловік із жінкою, їм приграє скрипач, а два чорти плещуть у долоні. Женщині чорт показує мертву дитину, й тут же напис: "Та, що діти тратила".
Дерево намальоване, вулик на ньому, бджоли літають. Чоловік виймає мед, а чорт його підбадьорює. Напис: "Пчоли краде".
Кум із кумою на возі, а везе їх диявол. У кума в руці пляшка, у куми чарка. Пан посесор із люлькою в зубах і написом: "Choc do piekla, ale zfajka"
Ще так недавно Тараса захопила б ця картина. Він щиро дивувався б фантазії автора, його умінню нарисувати та все старався б і сам наслідувати у коморі на стіні, і от зараз нічого того не відчував, а навпаки: ясно витискувалися наверх усі хиби рисунку, а перед очима стояла Божа Матір Іваненка із скорбними, живими, говорящими очима.
Іваненко бачив ці переживання хлопця й його це радувало.
Сам Іваненко був людина лагідна, начитана і у нього знайшов Тарас багато книжок у бібліотеці.