А тоді ж ото судовий процес над "Спілкою визволення України" у Харкові розпочався, по усіх усюдах націоналістів шукали, і в Мрині їх знайшли, і наш Гриневич — серед найперших. У газетах тади про них такеє писали, що слухать було с грашко, а нас, молодьонків, у клубі збирали і начитували з газет. І пакульський Коршак про свого учителя колишнього написав чорним чорнилом до газети, мо' з чиєї підказки, мринські хлопці в шкірянках тади у його домі не переводилися. Дуська бігала по кутку і за сільрадівські грошики курочок для них купляла, бо колгоспні геть видохли, а своїх жаліла. Дак згадав Коршак учителю своєму, як той із ними націоналістичні пісеньки розучував, і як навчав Україну свою любить, і як на збори петлюрівські аж до Києва їздив, і як теперечки, вже через "Просвіту", наїжджаючи до Пакуля, думки про незалежну Українську державу у селянські голови втовкмачував. І фашистським шпійоном називав його в газеті Коршак, і буржуйським задолизом, і шкідником злісним, і як хоч. І од імені пакульців вимагав суворого суду над Гриневичем. А пакульці тади що — мовчали, та й годі. А спробуй було що сказать, де ти опинишся? Дак за ним уже органи полювали, бо учитель Гриневич зійшов із дому мринського, кому у тую тюрягу хочеться, та Іде на старості літ, і бродив йон у лісах навколо Пакуля, у стогах сіна спав, а се ще тепло було. І зустрів його тади у лугах Андрій Мохнач, учень його колишній, уже у віці людяка, трійко діток йон мав. Зустрів його в лузі, коли отаву косив, із зарослів лози Гриневич до нього вийшов. І признався Гриневич, що уже три дні і риски в роті не має, бо за ним гепеушники полюють, а в руки їм йон не хоче даватися, луччей у лісі з голоду здохнути, анєй у тюрязі блощиць годувать. Дак Мохнач і гомонить до нього: "Жорстка і несправедлива власть нонішня, се я знаю, і безсила людяка проста перед нею. І болить душа моя за дєтву свою, як і в кожного батька. І далекий я од політики, Україна, за яку ви весь вік свій твердо стоїте, — се моя сім'я, дєтва і жонка, та хата моя, та садок біля хати, і тольки. Але порятували ви, як голодуха було у Краї, у двадцять першім годі, пакульців багатьох од голодної смерті, з мішками рису на баркасі до нашого берега причаливши, і мою сім'ю порятували. І великий гріх узяв би я на душу, якби шматка хліба вам сьогодні не дав, коли ви у біді. Хай тольки про сеє ніхто ніколи не знає, бо мені теж не з руки клопів давить у допрі, без мене моя дєтва і жонка сиротами попід тинами ходитимуть". І повернувся йон у село, кажучи стрічним, що косу поламав, і привіз Гриневичу торбину з харчами, зібравши, що на похваті було. І ще не один раз привозив, по сіно в луги їздячи, під копичку на своїй пайці лугу клав, як з учителем домовлено було. Але знайшлися люди, які сеє все бачили, мо', пастухи із Крутьків або й наші, пакульські, бо і яни неподалік скотину пасли, і донесли властям. Дак переодягнені міліціонери чи гепеушники поїхали з косами у луги і обох їх, Гриневича і Мохнача, там прихопили. То якось що Гриневич тади засланням до Архангельська відбувся, се уже у тридцять четвертому годі, після убивства Кірова, його з багатьма політичними розстріляли, така команда була зверху. А Мохнач п'ять годків в'язниці одразу схлопотав тольки за те, що з голодним учителем своїм колишнім шматком хліба поділився, і десь на Біломорці навіки пропав, а в тридцять третьому його жонка і двійко діток голодною смертю під тинами померло. Тольки старший син Мохнача і порятувався од голодної смерті, бо йон на учобі військовій був, аж у столиці, у Києві, у війну сюю вже героєм став, посмертно, на стіні у школі — біографія його геройська, тольки ж і досі — не вся біографія. Бо як усю розказать, без прикрас газетних, то й діткам нашим, яких на геройських прикладах ми у школі виховуємо, скумасненько стане…
А як відступив учитель Гриневич, розчинився в натовпі, Нестірко в уборі Сатани теж зійшов із церковного ґанку, Бомба з Цмокалом — слідком, як тіні, і ступив між рядів, бляшанкою із смердючими кінськими ковтюхами розмахуючи та наспівуючи "Інтернаціонал" густим басом. Люди одверталися, хапали кошики з пасками та наїдками усілякими, відступали під стіни храму в надії наївній, що храм святий захистить їх від наруги злої пекельників. Проте височів храм незворушно, верхніми віконцями милуючись сонцем, що вже сходило над Чорним лісом, луками зеленими у люстерках води прибутної, над Невклею розповнілою.
Але вже наближався, обійшовши навколо церкви, отець Олександр з процесією. А йому уже сказали, що коло ґанку церковного відбувається, і поспішав він. І побачив він своїми очима Нестірка у личині Сатани та Бомбу і Цмокала, що чортів-пекельників із себе вдавали. І підняв отець Олександр хрест золочений над головою, а сонце із мли світанкової вибрунькувалося, бризнуло на церковище першим промінням, і хрест у руках отця Олександра засяяв нерукотворне, наче справді очевидь диво з див сталося і він оновився. І, зібравшись на силі, вигукнув отець Олександр голосом громовим:
— Згинь, Сатана! У пекло своє, у тартари, Богом прокляті, проваліться навік під землю, нечестивці погані!..
Дак я сього вже не бачила, ще мене і на світі не було, а матка моя сеє все бачила і розказувала. Начебто Нестірко з Бомбою та Цмокалом на очах у людяк стали крізь землю провалюватися, бо розверзлася земля під ними, почув Бог волання отця Олександра і так поробив богохульникам. І вже були яни в землі по коліна. Але виборсався Нестірко зусиллям волі, бо вольовитий йон був од роду, од кодла свого, яке Вовками у селі прозивали здавна, віра у нього щира була, своя віра — у земне царство, більшовиками придумане, що його вони вибудувать намірилися, як у отця Олександра, — у царствіє небесне, виборсався йон із землі. відступив перед хрестом святим, сяючим, повернувся до нього спиною і почимчикував скоренько із церковища, а Бомба і Цмокало — слідком. Як од матки своєї чула, так і розказую, а матка моя ніколи не брехала, хоч і велика вигадниця була.
І рушив отець Олександр, святий хрест, ранішнім сонцем осяяний, над головою обіруч тримаючи, на Нестірка в подобі Сатани і на помічників його в личинах пекельників, як їх на іконах малюють, де пекло зображене. А віруючі, і собі осмілівши від рішучості розгніваного батюшки, ступали за ним, і йшли вони натовпом грізним, збуреним, одностайним, бо з череди безсловесної, заляканої новітніми пастухами, раптово людьми стали. І ті, хто віддаля стояв, біля кошиків із пасками, ще не посвяченими, приєднувалися до них. Першими завагалися перед стіною людською, що невблаганно наближалася, Бомба із Цмокалом — чкурнули із майдану церковного без оглядки. Нестірко відступав повільно, задкуючи, усе ще сподівався, що віруючі ось-ось вгамуються. Але наступав на Сатану отець Олександр із хрестом у руках, і збурений натовп — за ним. Хтось із тих, хто стояв збоку, смикнув за край червоної скатірки, накинутої на плечі ватажка сільських комсомольців і безбожників, нитки, якими вона була зшита наспіх, тріснули, намітка упала під ноги. Нестірко нагнувся, підняв скатертину, аж тоді повернувся до юрми спиною та поспішив з церковища. Натовп наблизився до розчинених воріт церковної огорожі і зупинився, бо так сказав до людей отець Олександр. Нестірко з Бомбою та Цмокалом уже буди у підніжжі гори, коли у церкві задзвонили у всі дзвони. Святковий, урочистий, радісний передзвін великодній поплив над Пакулем, сповіщаючи навколишнім полям, лісам, лукам про воскресіння Сина Божого. Нестірко зупинився, зняв із голови коров'ячі роги, загорнув їх у червону скатірку і мовив голосом віщим: "Ну, братва, яни самі нам дали зачепеньку. Що це таке, як не організований напад на комсомольських активістів і підбурювання з боку попа супроти радянської влади? Теперечки тим дзвонам не довго теленькати, ми їм скоро язики вкоротимо!"
А лице його було — як із заліза викуване, грубо, в кузні сільській.
На язиках бабських сяя неправда проросла, невідомо ким посіяна, і досюль яна по слизьких язиках ковзає, що се мій чоловік отця Олександра, який тади у пакульській церкві правив, спровадив до тюрми, одкуль йон уже ніколи не вернувся. Ніколи не був мій мужик Яків Дахновець, по-вуличному Коршак, більшовиком, але заслужений перед владою совітською був, в активістах, сільських кореспондентах, сількор — тади почесне звалося, ходив, за що й постраждав тяжко, германцями у сорок першому році розстріляний, і мені з дочкою попало добренно, трохи у чужу чужину не загриміли, але трапилися співчутливі люди, які уже з вагону заґратованого нас випустили. Так сеє все було, хто б що тепер не вигадував. Мо', що й не зовсім добре робив чоловік мій, врем'я тади таке було, строге, жорстоке, люди осипалися з життя, як листя з дерев, кожен боявся і виживав як міг, але на отця Олександра йон не писав, се я хоч перед ким засвідчу.
Сама я з Крутьків, наші з Яковом батьки по торгівлі здавна зналися. Мій родитель, правда, не такого розмаху був, як старий Дахновець, але теж рундучка тримав, сим-тим підторговував і кой-що мав. Тольки поталанило йому болєй, бо йон, відчувши, одкуль вітер більшовицький дме, усе своє вчасно розпродав, а сам приймаком у Мрин перебрався, бо наша матка за год перед тим Богу душу оддала. Дак ніщо наше за вітром не пішло і ми із сестрою дещицю свою мали, не в катеринках та миколках, а в тім, що ні за якої влади не гниє і не пріє… Се ж батько у прийми подався, а я у замужньої сестри під крилом дівувала, чекаючи, коли хто посватає, аби власним хазяйством зажить, бо тади на парубків було скрутно, багато їх повибивало у войнах та заворушках. Дак Яків про мене десь прочув, згадав, що батьки наші приятелювали, під'їхав під двір наш бричкою і мовить сестрі моїй: "Хочу я до вашої сестри посвататися, аби ми з нею почоловічилися і жили довго та заможно. Але хай Дуся зо мною проїде до кубла мого, гляне оком женським, тади слово своє скаже". А Яків — не вельми видкий собою, непомітний якийсь, в очі мої не впав, та ще з рукою покаліченою. "Який же з нього хазяїн буде із куксою тою?" — думаю. Але сіла у бричку і кажу: "Віжкуй, прогуляємося, все одно празник сьогодні, роботи робить не можна". Під'їхали ми до кубла його у Пакулі, а там хати — як грім, і стайня, і хлівець добрий, і коні та корови в дворі.