Чути, як Сергій сплюнув. По короткій мовчанці Володько добавив: — Я міркую так: чого конечно в бандити. Є що робити. Є, друже! Є праця. Тут, між нами... Ти сам знаєш... Можливо, ці роки і зроблять нас, дурних баранів, трохи ліпшою звіриною.
— А Йон? — нагло змінив Сергій мову.— Ну, що ти думаєш? Він тобі сьогодні піддався. Такого ще з ним не бувало. Таж він міг би звалити тебе одним помахом кулака.
Володько сам собі посміхнувся.
— Кулак не завжди найбільша сила.
— Смішно,— говорив Сергій.— Попручався, побурчав і підгорнув хвоста. І плаща гумового купив. Зовсім, як твій. Навіть краватка подібна. Має Іван щастя. Інакше Йон збив би його на квашу. Він же також стріляє за Наталкою...
— Хто? — швидко запитав Володько.
— А Йон!.. Я знаю, хоч він того не казав. Я раз приніс Наталці книжки...
— Вона читає?.. — перебив його Володько.
— Та-ак! І багато. Вона мудра дівка. А скільки знає пісень! Цікавих, старих. Десь там у Тительківцях навчилась... А Йона не любить...
— А Івана?
— Хто знає. Він гарний і багатий. А у Наталки одна краса. Правда, має ще дві сестри й п'ять братів. І це на трьох десятинах. Ілько заробляє поденщиною.
Володько мовчав. Потім розмовляли про Никона, про Сергієвого батька. Нарешті Сергій сказав:
— А знаєш? Ти б все те описав. Я ще ніколи не читав про нас так, як воно є. Перецукровано, медово. Люди — янголи або шалапути... А ти додай крові. Нашої, селянської, густої...
— Побачимо,— відповів на це Володько.— Тепер піду. Попрощався і відійшов. Було пізно. Село спало глибоким сном. Навкруги велика, чорна тиша...
Матвій зібрався молотити. Дощ трохи перестав. Зранку Володько пішов у село покликати до машини Катерину. Коли вернувся, застав на подвір'ї екзекутора Вислоцького. Він говорив з батьком крикливою мовою по-московському і весь час матюкався. Володько прийшов на двір, сказав добридень і пішов собі до своєї роботи. На Вислоцького не звернув ніякої уваги.
— Це ваш син? — запитав той Матвія.
— Мій,— відповів Матвій.— Хотів вчити, але так сталося... — не договорив свого.
— Бомки тепер стріляє,— говорив Вислоцький.— Чув я про нього... Ним цікавиться поліція. Ви-но, Матвію, не дуже давайте йому волю...
Володько був у клуні й цю розмову чув. Знав і чув також досить про Вислоцького. Колишній царський держиморда, ніби полковник, чи щось... П'яниця, скандаліст. Під час революції робив якесь повстання, а тепер у податковому уряді. Ходить за податками. Володько не раз бачив його в селі, але ніколи не звертав на нього уваги. Його очі, п'яна, розпухла пика викликали огиду. Випитував у селян про Володька, пиячив і подавав куди слід. Це Володько знає також.
Коли відійшов Вислоцький, Матвій сказав Володькові:
— Будь з тим чоловіком обережний. То отруйна гадина. Зо мною він добрий, бо
Володько не казав нічого, порався коло машини, чіпляв до кирата шлеї. Прийшла Катерина й почали молотити. Володько відкрив від соломотрясів солому й відносив її на стіжок. Пригадував нічну розмову з Сергієм і думав над нею.
А вечором сидів дома. По вечері присів на краєчку столу й почав писати. Квола лампочка блимає на столі, освічує папір, каламар, схилене чоло Володька. Всі сиділи в хаті, гуторили, але Володько не звертав на ніщо уваги. Рука його ввесь час виводила стрічки на папері. Перегорталися сторінки, аркуші. Він все писав і писав. Вуха і щоки його вже горіли, рука починала тремтіти, літери виходили нерівні й невиразні.
Полягали всі спати, але Володько сидів далі. Далі блимала нафтова лампочка, далі перегорталися рядки. За вікном дув і бився у тахлі вітер. У хліві через сіни побрязкували ланцюгами коні й корови. На ліжку рівно дихали мати й Василина.
А Володько все писав. Хотів списати все, що бачать його очі, що чують вуха. Хотів зробити великий протокол, щоб приставити його на суд історії. Є Бог на небі. Є суді Вічний суд, що не минає нікого й нікому не дарує. Є щось, що тримає у міцних руках цілий світ. Володько знав, що не можна мовчати. Він знав також, що є Правда й Справедливість, і їх треба домагатися. Силою, розумом, працею. І через те Володько кидав вила чи граблі і немитими, мозолястими пальцями тримав це просте, заіржавлене держальце пера, вмочав його в чорнило й писав.
Йому здавалось, що коли він цього не зробить, не зробить цього ніхто. Бог вибрав його одного. Так, це чує він цілим своїм єством. Це знав колись дід Юхим, коли читав йому про трьох вершників, коли пророчив йому силу і владу, коли просив: сядь і все то спиши. Диявол буде кидати вас у темницю — не бійся. Видержиш і переможеш. А як згинеш, то згинеш тільки тілом. Твої слова, діла й думки зістануться і будуть далі чинити твою волю.
На ліжку поворушилася мати. Розплющила очі, побачила у хаті світло, побачила схиленого над столом сина.
— Боже, Боже, дитино! Що ти собі думаєш. Вже треті півні співають. Чи ти з того хліб будеш їсти, чи що? Всю керасіну випалиш,— стогнала як звичайно стара.
— Спіть, спіть, мамо. Я зараз...
Відірвався від столу, встав. Після ще довго стояв і дивився перед себе. Чоло його нахмурене. Часом на очі насуваються густі брови. Але уста посміхаються, здається, що він чогось радіє. Здається, що там у тій далечині, куди сягає його зір, бачить щось таке, що радує його душу й зміцнює велику його віру в себе.
Після пішов до клуні й заснув.
На другий день знову молотили. А ввечері Володько зібрався і пішов у село. У Сергія застав цілу юрбу парубків. Посередині стояв Сергій з Кіндратом, обидва розмахували руками й виводили грімку пісню... За ними тягнули всі хлопці. Відчинились двері й увірвався Володько.
Хлопці загули. Подав усім руку.
— А вчора де був? — питає Йон.— Приходимо, сидимо, а він, чорт... Що? Читай що. Про козаків!..
— Часу не мав! — кинув Володько. Помітив, що Никон також з'явився. Підійшов до нього й байдуже запитав: — Ну, як?
— Маєш там яку книжку? — запитав Володько Сергія.
— Кащенко.
— Давай.
Володько почав читати. У хаті зробилось тихо. Проходять години. Коли скінчилось, Антін підходить до Володька.
— Чи не дав би ту книжку мені? — питає.
— На цигарки? — жартом каже Володько.
— Йди к коров'ячому хвосту! Дома своїм прочитаю. Це, брате, все-таки здорово.
— Ні, Антоне! Кинь! Книгу беру я! — рішуче заявив Йон.— Володьку! Я! — і він вдарив себе кулаком в груди.
— Антін перший сказав, він і бере. Ти візьмеш після,— сказав Володько.
— Ну чекай... Я тобі цього не дарую,— образився Йон. Але після всього підходить до Володька.— Слух! Не хоч з нами?
— До Євдошки? — посміхається Володько.
— А хоч би... Там же Ганнуся, гуся-сюся! Ні? Дівка, але проти Наталки нуль! Ні?
— Відступи, нечистий! Не спокушай! — басом, жартівливо насупившись, проговорив Володько.— Йдем!
Парубки насунули шапки й вийшли. Дорогою болото, через те звернули на городи. Легко, ніби молоді тигри, перестрибнули кілька плотів. Йшли швидко, тільки закарваші мокрої землі відривались від закаблуків і летіли взад. Мовчали.
— А знаєте що, хлопці? — почав Володько.— Здається мені, що Сергієва хата не зовсім для нас вигідна. Нас вже забагато...
— Більшу треба. Ясно, і ми про це говорили,— кинув Йон.
— Я думаю — варто б попробувати у шкальні. А як ви?
— Там же Габель.
Далі йшли, далі летіли від закаблуків закарваші.
— Габель? — промовив по часі Володько.— А хіба що? Чи ми з ним не справимось? Потиснемо й видушим.
Прийшли на Євдошине подвір'я. Загавкав собака. Відчинилися одні й другі двері, й хлопці ввалились до хати.
Так ідуть дні. Ось вже перестали дощі. Дерева обкидали листя. Ночі хрусталіють приморозками. Ще далі й починає замерзати земля. Худобу виганяють на заврунені пшеницею чи житом поля. Одного ранку небо почало хмаритись, але хмари не летіли розшарпані, як це було до цього часу. Десь взялися з півночі, рівномірно заложили небо олов'яно-сірою дергою. Майже тихо. Земля замерзла, дерева стоять спокійно. Починає трошки теплішати. Ось десь вирвалась одна сніжина. Летіла вниз поволі, довго летіла у повітрі й десь зачепилась. За нею з'явилась друга. Ще кілька хвилин і їх вже цілий рій. Відриваються від сірого, зовсім низького неба й падають химерно. На землі з'явився легкий пушок. Все навкруги принишкло, ніби заслухалось. Село замовкло, тільки десь-не-десь на току пацають ціпи. Часом десь заспіває півень або загавкає собака. Поза цим зовсім тихо, тільки сніжинки легко, химерно спадають, крутяться, переплітаються і припадають до землі. Добре вслухавшись, чути їх ледве чутний шелест. Приємний, спокійний і рівномірний шепіт білих кристаликів, що десь там вгорі створились і спадають людям під ноги.
До вечора вже скрізь біло. Зі школи біжать школярі, репетують, топчуться по м'якому снігу, кидаються ним. Он там вже хтось поїхав саньми по воду. Коні весело й нечутно біжать, попирхують, а полоззя саней ще не зовсім легко ховзають по дорозі. Очі ще не звикли дивитись на такий білий і чистий світ. І коли вечір прийшов, не було вже так чорно навкруги, як до цього часу. Земля, стріхи, дерева — все те дбайливо окутане м'якою, білою периною. Ніч м'яка, спокійна, тільки з димарів на хатах зводиться і піднімається дим і десь там ген під сірим небом зникає.
Прийшла гарна, весела зима. Вже кілька років не було такої. Тільки перед Миколою почались перші метелиці.
Матвій закупив на хату цеглу, й Володько перевозив її саньми. Вже кілька років стягається потрохи на хату й все не можна її розпочати будувать. Докучила вже та буда. Аж соромно, що в такій хаті приходиться жити, але нема ради. Війна й революція знищили господарство. Треба було добудовувати й інші будинки. Треба було купувати коня, корову. Треба було зробити нового воза. Скрізь треба, а гроші на дорозі не валяються. Треба десь заробити, а де ті заробітки? Не продаси який там пуд тієї пашні, не будеш мати. А тут і пуди не дуже так сипали. Два роки не вродила озимина. Хліб їли з ячменю. Конюшини також не було два роки. Оце перший рік, що зародила вона, але на все так тих грошей треба. Так дуже треба. Василинка росте... Бігала вона ціле літо, працювала. Не можна ж, щоб вона в зимі, в холоді не мала теплої одежини. Також і Хведот свого домагається. Він вже ось-ось парубок. Вигнався догори, вже скоро буде вищий за Володька. Був якийсь там старий, вояцький кожух.