Незграбна вийшла, бо з інструментів мав тільки ніж та сокиру, але картини поміщалися добре. Поставив у кухні під полом, рядом із Явдощиною скринькою, і в свобідну хвилину одмикали обоє свої скриньки й любувалися дорогоцінностями.
Явдошка заглядала у дрібнюсінький шматочок зеркала, що знайшла колись на греблі, перебирала ганчірочки. Пір’ячка там було у неї трошки у шматині зав’язаного: знайде де пір’їну, прибавить і важить потім на руці: чи скоро подушка вийде хоч маленька? А Тарас любується своїми багатствами і все знаходить нові й нові красоти у своїх картинах.
— Дивись, Явдохо! Он у цього генерала скільки хрестів на грудях!
— Дукачі? — перепитує Явдошка, не підіймаючи голови. Вона роздобула десь шпалери шматочок, вершків у два, й оце ліпить собі на віко скриньки зсередини.
— Та які там дукачі! Це на грудях хрести!
— Хіба він піп, що у нього хрести на грудях?
— Та то не попівські хрести, а генеральські!
— А які ж там вони?
— А ось іди та подивись.
— Ой, Тарасику, мені ніколи! Ти принеси й покажи.
Тарас приносить, Явдошка дивується:
— Диви, якого поначіплював!
— А правда гарна картина, Явдохо?
— Гарна! А ти б таку зумів намалювати, Тарасе?
— "Хто й зна... може, якби краски, то й зумів би...
І Тарас зітхав. Вічна мрія, вічне устремління — і яке ж воно недосяжне!
З набуттям картин думки про малярство знов прокинулися в Тарасові з подвоєною силою та вже й не загасали. Коли брав у руки вуглину й рисував щось на стіні комори (там уже й рисувати було ніде: від частого рисування та стирання стіна вже стала чорна, як полірована), — в серце закрадався сумнів щодо авторитетності... майданівського дячка отця Мардарія.
Виходить же щось! І непогано виходить. І що захочу, те й нарисую. Як же ж можна сказати — немає кебети? Може, то у нього у самого немає кебети... А так воно, мабуть, і єсть. Он він тільки двох святих і вміє малювати. А я — що вгодно! І генерала оцього на коні змалюю, і війну, і полювання...
...Він навіть не запитав мене, що я вмію, не подивився, як у мене виходить, тільки на руку й глянув. А на руці що? Бреше він, мабуть, що там усе показує. Нічого там не показує!.. Як у пана руки чисті та з милом миті, як он у батюшки, то, може, воно що й показує, а як я півроку, може, й мила не бачив, то чорта пухлого, що воно тобі покаже. Даремне я його послухався.
Ну, а якби не послухався?
Справді, що змінилось би? Діватися однаково було нікуди. І скільки не роздумував над своєю долею Тарас, видумати не міг нічого. Наче замкнулося якесь сталеве коло і виходу немає.
Наймит... довічний наймит... Оце служу у попа, незабаром поженуть на панщину — і тоді вже кінець. Звідти вже не вирватися. І думки про малярство закинь. Не бути тобі малярем... Не те що добрим, а ніяким.
Ці думки обезсилювали Тараса навіть фізично. Опускалися руки, нічого не хотілося робити. Безнадійна сірість завтрашнього дня робила невиносимою сірість сьогоднішнього, і Тарас ходив, як розбитий. Все у нього валиться з рук, ніяка робота не ладиться. Батюшка сердиться, гримає, матушка дивиться з німим докором. Тарас все те бачить і відчуває, але що ж, як над усім домінує в душі вічна, як незагойна рана, обида.
Іноді той настрій загострювався до того, що Тарас готовий був прямо на людей кидатися. Чув гнобительство, не знав, звідки воно виходить і всі довкола здавалися йому гнобителями. Найближчим був отець Григорій і тому вся ненависть виливалася на нього. Не раз, не два, сам того не підозріваючи, батюшка бував у небезпеці. Ото почне читати наймитові науку моралі, а наймит аж зубами скрипить, стримуючи в собі бажання затопити попа по пиці.
Раніше від усіх таких настроїв і взагалі від усяких злих пригод життя тікав Тарас до природи: у Желехів садок, на Пединову могилу або й так прямо у степ. Теперл того не міг. А що дивно — не пускало часом почуття обов’язку. А поросятам хто дасть?..
XXXVI
Почулося дихання весни. Вона була рання в цім році і дружна. Прилетіли жайворонки, набубнявів бузок. І такі пуп’яшки його товстенькі та пухкенькі, що прямо їв би. І на тополі теж; тільки клейом замазані до того, що візьмеш пуп’янок, а він і прилипне до руки, одломиться.
Раніше ходив би в усьому тому Тарас, як у празнику, приглядався б, як пре незрима сила із землі всяку зелень, усміхався б щасливо, побачивши якогось діда, що вийшов на моріжок, топчеться по зеленому й приговорює:
— Топчу, топчу ряст, ряст! Дай, Боже, потоптати ще й того року діждати!
Здавалося, нащо дідові й цей рік, а не те наступний. А от радіє рястові зеленому, радіє весінньому сонечку, радіє життю всьому великому!
І стало Тарасові гарно і щасливо. Просто від того, що й він Життя, частина його, частина вічності. Що от може крикнути привіт сонцю, привітати ластівку, й першу голубінь проліска.
І от тепер немає нічого з того. Не видно ні весни, ні її радості. Не хочеться ні на що дивитись. Та, зрештою, що там дивного? Ну трава лізе з землі, ну й нехай собі лізе!
На Великодні свята приїхав Ясь. Це вже був не школяр богуславський, а київський семінарист. Говорити старався баском та ще й з московська: "Ну што ви, мамаша".
Пізнав уже "прелесть" київських "мєст злачных" і з захопленням розказував про них Тарасові.
Там, брат, у нас Хрести і Ямки прозиваються, де всі оті дівчата живуть. Ми туди, понімаєш, гуртом їздимо. Наберемо ковбас, сала, горілки — і гайда! А дівчата того всього напечуть, наварять. Наїмося, нап’ємося здорово, а потім... Ох, і дівчата ж там єсть!.. Хоч би моя Христя — ух, і дівка ж! Як убереться в плахту, вишивану сорочку — ох. Тільки богомільна дуже — лише до "благодатної" дозволяє. А як на благодатну вдарили в Лаврі — зараз вона хреститься: "Радуйся, благодатная, Господь з тобою!" — і мене геть із хати. Тут, брат, понімаєш, саме іноді до щирця доходить, а вона — геть і конт!.. Отака вона в мене. Ну, а ти тут як? І в тебе є яка Хівря?
Тарас слухав поповича якось байдуже. В його пам’яті Київ зостався зовсім не в ореолі Ямок та Хрестів... В’язався з пам’яттю батька — тато ще були тоді живі... Лавра... по Подолу на горбах все хатки, хатки... дзвіночки на ратуші...
братський монастир... і Дніпро! Велична, могутня ріка прекрасна!..
— А лев іще й досі є!
— Який лев?
— А отой, що вода з пащі б’є...
— А-а! Філиціон? Фелиціон?.. Аякже — ще стоїть!.. На Маковія, брат, там здорово. Ото ж саме видосвятіє на Маковія в Успенськім соборі на Подолі. І водосвятіє провадить сам митрополит. Ох, і красота ж, брат!.. Ото ж він їде у кареті — і чотири магістратські вершники коло карети. Та убрані, брат, здорово! Так вроді як на запорожську лінію. А на Хрещатицькій горі приєднуються до тих магістратських вершників іще чотири з міщан на убраних конях. Усі цехи виходять із своїми хоругвами, знаками, при рушницях, дехто кінно. Красота!..
Приходять на місце, починається служба. А в тій минуті, як митрополит окунає хреста, б’ють усі з рушниць. Та як торохнуть усі одразу! А з кріпості гармати як тупонуть! — так я, брат, аж перелякався, їй-бо!.. Думав, що земля провалиться.
Питався Тарас про книжки, думав, що Ясь привезе із Києва. Але книжок у Яся не було, зате був цілий зошит сороміцьких віршів, при читанні яких жереб’яче гоготіння підіймалося в семінарських дортуарах, а одверті дотепи запруджували повітря, як каміння ріку.
Ясь думав і Тараса найбільше зацікавити всіма отими скарбами, як "Ходив черчик вуличкою" або "А що ти маєш, сестрице-чернице" і тому подібне, але Тарас якось не захоплювався. От коли слухав весільні бабські співи, де і речі всі називалися своїми іменами, чомусь не відчував Тарас огиди; якось там усе було природньо. А от тут, в оцій семінарській творчості і не сказано одверто, і все приховано, а гидко.
— Ні чорта ти не понімаєш! — сказав Ясь і перестав просвіщати наймита. Просвіщення Явдошки йшло куди успішніше.
І все ж приїзд Яся вніс щось в однобарвність життя попівського дому. Всі ходили інакше, говорили інакшим голосом, сам порядок дня розпреділявся інакше. А коли Ясь поїхав, усе вернуло до дальшого трибу, й нудьга знов напосіла Тараса.
І думав він: чому це так на світі повелося? Що от попович — узяв собі та й поїхав. І не до Шполи там якої чи Богуслава, а до Києва! Байдики там б’є, по Ямках ходить, вчитися не хоче — і все ж його тягнуть силоміць. А вже наша наймитівська доля чортяча, так і будь вона тричі проклята!
Чому воно так, що одному все, а другому нічого? За віщо оцьому Ясеві доля дає і Київ, і навуку, коли йому те все й не до шмиги зовсім? А я так і день, і ніч, здається, вчився б, а от... І оцього ще Яся мушу возити. Він устане з воза й піде до семінарії, а я встану з воза й піду до стайні. А воно б, може, краще було навпаки...
І ще гірше стане від тих думок на душі Тараса, і хочеться перемінить долю. Хоч на яку-небудь. Піду до діда — вчитимуся шевству.
Але доля Тараса перемінилася несподівано.
XXXVII
Отець Григорій давно вже збирався поновити дещо з образів у церкві, а якщо буде доступно, то й підмалювати дечого новенького. Навіть радився в тій сґіраві з матушкою, бо матушка, хоч була й некомпетентною в художніх справах, але, маючи тверезу голову, не раз давала добрі поради своєму "господинкові" у різних випадках життя.
— Знаєте, матушко? А я таки думаю у цім році взятися за церкву. А то воно так відкладається та відкладається, а благолєпіє храму терпить на тому ущербок.
— Що ж... Боже поможи. Діло не худе.
— Трохи є грошенят, трохи добудемо.
-Де?
— Може, пан дасть.
Матушка мовчки згодилася: справді — не дати панові було б ніяк. Потім сказала:
— Кажуть постарівся дуже.
— Пора.
Це був вислов неохоти отця Григорія до пана. Він здавна був антагоністом Енгельгардта, хоча, правду треба сказати, Енгельгардт того й не помічав. А пішло це з того, що, коли померла панова Луіза, то якось так вийшло, що поховати її треба було у Кирилівці. Пан звелів поховати в церковній ограді, що й було зроблено.
Коли став на парафії отець Григорій і побачив лютеранку, похованою в ограді православної церкви, мав необережність голосно сказати, що, коли б він був тоді в Кирилівці, то не дозволив би такого знущання над релігією.
Найшлися такі, що донесли ці слова до відома пана. Пан пожував губами й прорік:
— Скажіть тому дураку, що якби він так зробив, то я його самого звелів би поховати у церковній ограді.
Найшлися такі, що донесли ці слова до відома попа, і от з тої пори отедь Григорій ворогує з паном Енгельгардтом.