Видно, немало попоплакала і поголосила вона, поки горе не скаменило усе її тіло.
Нарешті поліцай, зосереджено збираючи зморшки на чолі, чогось пирснув і весело вигукнув:
— Гори-цвіт! Югина! Горіти прийшла, молодичко? Погориш, погориш! Га-га-га!
Увійшла і стала на порозі кабінету, поклала біля стіни важкі кошелі. За великим присадкуватим столом у чорному френчі з золотими, застібнутими до самої шиї ґудзиками сидів Крупяк; над ним на стіні чорнів намальований тризубець, стиснутий двома перехрещеними жовтоблакитними прапорами.
— Прошу до столу, — наче з того світу почула голос, що пробивався до неї із сизої хмари тютюнового диму.
Підійшла ближче до Крупяка, мружачись від диму, що зразу зайшов у вічі.
— Пані Горицвіт. У нас є точні відомості, що ваш чоловік перебуває в партизанах, буває у вас. Прошу, не запирайтесь, скажіть щиру правду. Інакше всю сім'ю вашу заарештуємо, а добро піде у власність держави.
— Пане начальнику, — вириваються перші слова.
Їй треба одвести страшну хмару від свого дому, дітей — про себе зараз навіть не думається.
І Югина почуває, що в її очах грає такий правдивий світ, неначе біля неї виринула постать Дмитра... Так, це ради нього, ради його дітей вона кожним рухом хоче довести цьому байдужому вбивці, що нічого не знає про чоловіка. Звідки у неї беруться слова? Вона розповідає довго і мальовничо, як переслідує їхню сім'ю Варчук, про давню ненависть його до Дмитра. І її очі, осяяні і чисті, блищать од згадок і сліз.
Хмурячись, мовчки слухає її Крупяк. Але ось його очі зустрічаються з очима молодиці, на якусь хвилину застигають; хтива зацікавленість майнула у вузьких чоловічках. Він кладе ручку на стіл, і Югина, відчуваючи приплив крові до голови, кілька разів ловить на собі його брудні погляди, але разом з тим починає догадуватися, що він слухає її вже не так, як слухають, коли завчасно винесено рішення. Очевидно, він мало знає про Дмитра.
"Хороша молодичка. Тільки з характером, видно. Може й справді Варчук наговорює по давній злобі. Заяву за заявою пише... Дізнаюсь при нагоді". — Він, милостиво посміхаючись одними очима, приймає подарунок і поволі говорить:
— Відпускаю вас, пані, додому. Але не гнівіть бога: коли що-небудь — не солодко вам буде на світі. Я до вас заїду коли-небудь, — допитливо осміхається.
Ще не розуміючи справжнього змісту останніх слів, вона прожогом вибігає з передпокою і східцями спускається на холодний брук, між щілинами якого засихає пожовклий, одцвілий спориш.
І аж тільки на осінньому полі полегшено зітхнула, коли над нею двома великими крилами нахилився рідний Великий шлях. Попереду фіалково в'юнилась смуга дубового лісу.
...Обминувши греблю, Югина спочатку іде до Івана Тимофійовича; той, лежачи в ліжку, довго розпитує її, що вона бачила в місті, чи багато там фашистів, як охороняється будинок поліції, а потім передає їй невеличку листівку.
— Прочитаєш, кому треба, і передаси Василині...
— Яке щастя, яке щастя, що вернулася, донечко, — зустріла її біля воріт Докія. — Пожурилися ми без тебе. Знаєш, як тепер. Кажуть, усі камери понапакували людьми. Втомилася?.. А в нас корову забрали.
— Корову? За що? — зупинилась на порозі.
— Наложили знову на село сорок голів рогатої худоби. До кого ж поліції шатнуться? До нас та до таких, як ми. Варчук ще й втішив:
— Моли бога, що теля зоставляємо. Попанували за батька Сталіна, а тепер почадіть, як без олії каганець.
Через кілька днів дійшла чутка, що в район приїхав приймати скарги від селян гебітскомісар доктор Едельман.
— Двадцять тисяч болячок у печінку Варчука! Чи поможе, чи не поможе, а піду до того гебітскомісара зі скаргою! Останній хвіст витягнули з обійстя! Може й ти підеш? — вскочила в хату Килина Прокопчук.
— Одним вони миром мазані, — обізвалась за Югину Докія. — Ходи не ходи, а корови вже не бачити ні тобі, ні мені. Так що краще не мозолити їм очі.
— Піду, все 'дно піду! Побачу, які у них порядки! — рішуче вийшла з хати Килина...
Увечері на вулиці перестріла її Югина.
— Була в комісара?
— Нехай йому чорт! — зло огризнулась молодиця.
— Не допустили?
— Допустили, — і несподівано засміялась невеселим сміхом. — Підходжу я до нього, сухого, як тараня, німця, ну, наче живі мощі тобі, аж дивитись незручно. Глянув на мене крізь окуляри та як вихопить кинджал, як зажеркоче щось, і до мене. Думала — горло переріже. Навіть забула з остраху, що треба робити. Звів німець кинджал, блиснув ним перед моїми очима, зрізав з піджака ґудзик із зіркою і пучку вгору підвів — показує всім. Поліцаї прямо тобі іржуть, як лошаки. А я стою і ворухнутись не можу — наче підмінили мене. А "доктор по ґудзиках" уже до другої баби прямує. Відійшла у мене душа трохи, підходжу до нього... А він як визвіриться:
— За корову вам заплатили! Ми даремно нічого не беремо. Скільки отримала?
— Сто вісімдесят карбованців. А що ж я за них куплю? Кіло солі! Пачка сірників — двадцять карбованців... А у мене ж діти. — Випхали мене ще й зі східців турнули. Ледве носом землю не зорала. Отакі-то порядки. Нові!
XXXVI
На світанку Дмитра розбудили брязкіт зброї і радісні голоси. Спочатку думав, що повернувся Тур, але, прислухавшись, голосу комісара не почув. Швидко одягнувся, на ходу поправив пістолет ТТ і вийшов з землянки.
— Ну, хлопці, і притаскали ж ми сулію! — потираючи руки, чогось вовтузився біля порога Кирило Дуденко.
— З самогоном? — здивовано і весело відгукнувся голос із кутка.
— Ще краще!
— Невже із спиртом? — аж підвівся на лікті Олекса Слюсар. — За це тебе, брате, розцілувати мало.
— Ще краще.
— Що ж воно може бути луччим мені? Бабського, солодкого, вина дістали?
— Ні, амоналу добули.
— Амоналу! Не знаю, для чого він, — розчаровано протягнув Слюсар і знову ліг на піл.
— Невже, братці, амонал! — радісно гукнув колишній уральський бурильник Іван Стражніков. — Поїзди будемо під откос пускати. Амонал — важная штука! — значимо протягнув.
— А ти знаєш, як біля нього ходити? — зіскакує на долівку Олекса Слюсар, і вже його вилицювате рухливе обличчя, що хвилину тому було щиро незадоволене, тепер, наче в дитини, освітлюється жадібною надією.
— Хліб мій! — коротко пояснює Стражніков.
— Невже і поїзди цією крупою можна рвати?
— Можна і треба! — повчально гримить Стражніков, молодцювато звичним рухом збиваючи набік безкозирку. На мить довгою синюватою смужкою проглянув шрам і майже зовсім погас під буйним чубом.
— Браток, а мене навчиш? Увесь вік дякуватиму. Рука в мене легка. Що побачу своїми очима, те і зроблю. Я такий!
Тепер хитрувате обличчя Слюсара стає таким благальним, що навіть спокійний Лазорко не витримав — чмихнув, і в кривій усмішці заворушились уста, погойдуючи велику люльку.
— Навчу.
— От спасибі, браток! На, візьми на спомин про нове діло! — і Слюсар театральним рухом простягнув Стражнікову невеличку філігранну запальничку, щоб, на всякий випадок, відрізати всі ходи до відступу, коли матрос захоче передумати. І зразу ж Олекса з цікавістю і побоюванням, косуючи оком, закружляв поволі навколо величезної сулії з амоналом.
— Іване, ти і мене навчи, — кладе на плечі матросові важку руку Лазорко Іванець.
— Прийміть і мене до вашого колгоспу! — Невеличкий завзятий Кирило Дуденко охоплює двома руками Лазорка і Олексу. В цей час з його кишені вилітають списані олівцем листки паперу.
— Поезія полетіла! Багато ж понаписував. І не хвалиться. Я теж колись вірші писав, — помагає збирати листки Олекеа Слюсар. — І потерпів повну поразку на цьому фронті. У дев'ятому класі всі свої витвори я на уроці літератури обережно поклав на парту Оксані. А вона, певно, не зрозуміла, що з мене міг би вийти класик, і передала зошит учителеві. Викликали мене в учительську, сказали кілька теплих слів, і пообіцяв директорові, що не буду більше ні віршів писати, ні дівчат любити. Вірші, правда, покинув складати, а другої половини обіцянки не виконав: на цій самій Оксані через п'ять років оженився. Як тільки що до чого, то й нагадую їй про минуле. В тебе ж, Кирило, напевне, життя навпаки пішло...
Біля виходу метушня і тиск. На траві біліють широко простелені полотна паморозі, і блідий світанок зеленить просвіти між деревами, обличчя партизанів.
— Ікра першого сорту! — Іван Стражніков розглядає на долоні бурий, схожий на пісок амонал. До нього підійшов Дмитро.
— Товаришу командире, тепер ми попсуємо фашистам трохи крові, — осміхаючись, висипав амонал в сулію.
Веселий на вдачу, легкий на руку, рівно став перед командиром, поблискуючи розумними сірими очима. На невисокій, міцно збудованій постаті добре ліг чорний матроський бушлат; з-під безкозирки, молодцювате збитої набакир, вибився русявий чуб, прикриваючи шрам на лобі.
— Треба хлопців навчити підривної справи.
— Аякже, — погодився. — Цю науку швидко засвоять. Знайшовся невеликий шматок злежаного бікфордового шнура. І розглядаючи тонкий шматок плетива, Стражніков задумавсь. Колупнув нігтем під тканиною шнура рурочку пороху, подививсь у далечінь, похитуючи головою і щось розмірковуючи.
Далеко за голими деревами сходило осіннє сонце. Переганяючи одна одну, побігли зубцюватими хвилями тіні. І легка паморозь перетоплювалась в роси, а ті, оживаючи, скидались, неначе мальки на воді. У верховіттях шумів вітер, біля прогалини роздвоювався, неначе ріка, — одним рукавом підводився вгору, лунко переколихуючи лісові шуми, а другим з шелестом покручено вився по землі. Ще цвіло жилаве ведмеже вушко, хоч кілька жовтих округлих квіток, прибитих нічними приморозками, лежало біля кореня, ще синіла одинока квітка розпарованих братів, ще зеленіли, оповиті мшистим синім оксамитом молоді пагінці, одначе осінь уже владно господарювала в лісах, і оголені кущі шипшини червоніли продовгуватими коралами. Сумовито, овечими шапками, чорніли кротячі нори, а безлиста, підмита струмком ліщина щось тихо наспівувала і своїм гнучким тонкостоєм і вибіленим корінням. Тільки дуб-нелень гордовито красувався лисячими шапками, і рясно подзвонювала чорними дзвониками крапчаста вільшина.
І згадалася бурильникові уральська осінь, посічені гори, покриті свічами-соснами, порізані сліпучими блискавицями-березами, пригадався той рідний світ, що тільки у снах йому снився тепер.
— Дай, подивлюсь на шнур, — простягнув руку непосидючий Кирило Дуденко.
— Нема чого на чуже заритись.