А пес надіявся, що пани повернуться і все стане як колись, знову йон з панського столу ласуватиме і з баринею у кареті їздити буде. Як став Микитка в помісті хазяїнувать, тої надії у пса і поменшало. Коли ж і економка на могилки переселилася, остання людяка, яка його з панами пам'яттю в'язала. Ну, йон і рішився. Слідом за панами плить. Стрибнув з кручі і поплив на середину ріки, як той баркас, що бариню забрав, давньої ночі плив. Я тади рибу у березі на черв'ячка піддурював, усе сеє бачив. А чи Пан рішився із життям своїм нікудишнім покінчити, як про сеє розказують, сього вже не знаю, я у його псину голову не заглядав. Плив-плив пес та й зник навіки у хвилях, на середині ріки. Так останній пакульський пан нас залишив на панів нових, партєйних. А відомо здавна, які пани — з мужиків учорашніх, хужей нема…
Але покуль теє нове панство не навчилося з нас олію душити, так гвинта закручуючи, що аж мужицький хребет тріщав, ми пожили трохи. Якось яно в селі усе ожило і зазеленіло, наче навесні. Оті всі "Просвіти", співки і тіятри мене не обходили, я у теє не вбивався. А сильно любив я у церковні дзвони дзвонити. І не було для мене свята кращого, аней Паска свята. Може й, правда: усе теє, божеське, — опіум для народу, вигадки попівські, бо й попові жити хочеться, і їсти смачніше хочеться, людяка жива, і йому у вівтар, було, лантухами і кошелями носять, на розговіння, а ніколи я такими добрими і красивими людей наших і світ довколишній не бачив, як на свята Великодні. Сонечко ранкове — і те красується, барвисте, веселкове, як теперечки екран телевізора кольорового, і обличчя людські освітлюються, наче водиця свята, якою піп мирян і паски їхні кропить, з них нужденність щоденну та заклопотаність земну змиває. І христосаються люди одне з одним, аж по тричі, із сльозами радості на очах, усі обиди прощаючи, хоч учора ще за межі чи скотину в шкоді навкулачки билися і проклинали одне одного останніми словами. А навколо церкви у два і три ряди корзини з пасками, пирогами, окороками, ковбасами і крашанками стоять. До дужок корзин приліплені засвічені свічки. Ними усе навколо освітлене, бо ще сонечко не зійшло, ще лише дніє. І сама церква ніби просвічується наскрізь, віддзеркалюючи широкими вікнами той хоровод із свічок запалених. І виходить, було, із церкви отець Олександр із процесією та хором, і кропить добро земне в корзинах, і людей, святково вбраних, коло корзин, святою водою на обидва боки. Із цвинтаря першою біжить дітвора, слідом поважно, з повними корзинами в руках і засвіченими свічками ступають старші. Дітлахи вигукують жартівливо: "Христос воскресе, Кузьма паску несе, а Кузьмиха яйця — будем розговляться!" Кузьма Терпило благодушно усміхається. І тут на дзвіниці бамкає великий дзвін. Його басисте відлуння за мить вертається од Вишневої гори, од гори Холодної, од усіх навколишніх пагорів. Тої ж хвилини ми на дзвіниці задзвонюємо у всі дзвони, і ширяє в піднебессі над Пакулем, над Невклею, над лугами і полями семиголосий передзвін. Дзвіниця ходором ходить. Радісно і страшно. Несмілому і узятися нема де, стільки бажаючих смикнути за вірьовки, бамкнути хоч один раз. Сміливці карабкаються на дзвони і через вікно, що в стелі, ще вище, на шпилі, на бані, оббиті сріблястою, уже зігрітою сонечком бляхою. А день — ясний і теплий. Маленькими ляльками здаються із дзвіниці христувальники, що бродять гуртами од хати до хати, наповнюючи кишені чи вузлики з хустин крашанками, цукерками, горіхами і насінням. А личики дєтви геть позамурзувані фарбою од крашанок. "Кому сеє все заважало?" — запитаю я вас, а ви не відповісте, бо не знайдетеся що відповісти…
Як був Нестірко на курсах комсомольських у Мрині, жив у флігелькові колишньої садиби Листопадів, яку влада нова віддала Дмитрові Домінтовичу пожиттєво за великі заслуги його перед Революцією. Уже не займав він постів високих, уже молодші і бойовитіші владу у Краї вершили, а старий революціонер очолював Товариство політкаторжан та величався в президіях урочистих зборів. І радів він Нестіркові, бо вечорами слухача уважного мав. І казав Дмитро Домонтович Нестіркові, синові Устима Волохача, теж заслуженого революціонера, розстріляного жандармами у дев'ятсот п'ятому році, ім'я його було відбите навіки на гранітних плитах пам'ятника жертвам Революції. у центрі Мрина, на майдані Пролетарської Диктатури:
— Людина — вічний революціонер, такою вона завжди була і буде. А найпершим революціонером був бунтуючий супроти самого Бога янгол, якого церковника Сатаною прозвали. Сатана, Диявол — звучить гордо, значимо, щоб це знав і пам'ятав. Бо вас тепер нічому не навчають, окрім брошурок новітніх вождів, наче з них і починалася Революція. Насправді ж ми починали Революцію, коли нинішні вожді ще під стіл пішки ходиди. І за приклад нам був янгол, який не захотів коритися владолюбному Богові, хвалу йому безкінечно виспівувати. Бачив-бо янгол, що Бог недосконалий світ сотворив, і не змирився з цим. Вирішив він по-своєму світ переробити. І повстав він супроти Творця, меч вогняний на нього підняв. Але ще дужчий од сміливця був Бог, і полки янголів, рабів улесливих, за Господаря свого стіною стояли. І була битва страшна на небі, але переміг Бог із янголами-рабами, і скинули вони бунтаря з неба на землю. Летів янгол бунтуючий, що його Сатаною потім церковники прозвали, зорею світлою з неба, і розсипався над землею снопом іскор вогняних. І в кого з людей та іскра вогняна живе в серці, той і є революціонер природній, справжній, у всі віки і тисячоліття…
Так казав Дмитро Домонтович. заслужений революціонер, а він знав багато, сам із панів був, але розхекався з ними і на бік бідноти став у битвах класових. Історія про Сатану-революціонера запала в душу Нестірка Волохача, вкорінилася і розцвіла. І, повернувшись до Пакуля, промовляв він до своїх побратимів по боротьбі за світле майбутнє: "Не вірте церковникам, що всі люди — діти Божі, як вас ще донедавна навчав у школі отець Олександр, покуль його одтуль не погнала радянська влада. Хто має себе за дитя Боже — той раб є і завжди рабом буде. А ми з вами класовий підхід до жисті осідлали, насильством революційним озброїлися, в комсомолко організувалися, аби старий Пакуль дощенту знищити, а новий побудувать, і ми з вами — дєтва бунтуючого янгола, що Сатаною йон прозваний". І кам'яніло лице Нестірка, коли він усе це говорив, а в очах — вогонь палав, наче у горні сільської кузні, і від того вогню — червоні відблиски по стінах клубу пакульського.
І придумав Нестірко, на курсах у Мрині підкований, п'єску агітаційну, антирелігійну, щоб у клубі силами комсомольців показать у ніч перед Великоднем, бо не хилилося серце його революційне до тих вистав, які "Просвіта" показувала, не відчувалося в них підходу класового, а суцільний кисіль безідейний із націоналістичним запашком. Так навчали на курсах, і він так думав відтоді. А тут ще вказівка прийшла із Мрина — створити в селі Лігу безбожників і активізувати боротьбу з релігійними пережитками. Як був Нестірко у повіткомі, секретареві комсомольському п'єску свою коротко переказав. За головного героя її був Сатана, він радо зустрічав у пеклі сільського попа і багатіїв сільських та підкуркульників, по казанах із смолою їх розсаджував, знущальними примовками на теми пакульські контрреволюційну сутність їхню розкриваючи. Секретар повіткому трохи кривився, переказ п'єси слухаючи, але ініціативу Нестіркову підтримав: "Оскільки не було ніколи Бога, що товаришами Леніним і Сталіним переконливо доведено, то й Сатани не було, усе це — байки несвідомого елементу. Але класовий підхід у твоїй агітці витримано, головне ж — на конкретному місцевому матеріалі, дій!.."
І підготували пакульські комсомольці виставу, щоб у великодню ніч у клубі показать, відволікши увагу односельчан од вистави церковної. На роль Сатани зголосився сам Нестірко, для себе й придумував її. На чортів, помічників Сатани, делегували, рішенням осередку. Бомбу та Цмокала — як найбільш перевірених у класовій боротьбі та ідейно підкованих. Левко Жила, а ще не розпізнали у ньому шкідника-троцькіста, погодився зіграти отця Олександра, той не один раз соромив Левка за нестрим у п'янках, і озлився він. Куркулів та підкуркульників зображали молоді активісти із бойовитіших, хто не боявся на сцену вийти, ролі були маленькі, по декілька слів, головне — аби кумедніше виставить на посміховисько сільських багатіїв. Але не особливо було перед ким виставляти. Бо грали — майже перед порожнього лавою. Директор школи, та дві молоденькі учительки, прислані нещодавно із Мрина, Михаль Громницький та сільський кореспондент Коршак, ще — з півдесятка хлопчаків, яким обридло стояти у церковній тісноті, чекаючи на хресний хід, — усіх і глядачів. Бо ж постановили розпочати виставу опівночі, коли отець Олександр прорече з амвона "Христос Воскрес!". Хто уже спав і сни бачив, а більшість чередою посунула до церкви, бо ще не переборені були релігійні забобони у свідомості маси, хоч і засуджувалася релігія як дурман для народу.
А Нестірко ж так готувався, так переживав! Ніби справді природжений актор, що уперше виступає на великій сцені, у головній ролі. Вечорами, залишившись сам у боковушці, репетирував роль свою: вимахував стиснутим кулаком до низької клубної сцени, вигукував: "Гей, ти, шолудивий діду, там, на небесах, що маєш себе за творця світу, бійся і тремти! Я, Сатана, повернуся в твоє небесне кубло і підніму янгольські маси на повстання супроти тебе, царя і узурпатора! Ми ще взуємо тебе у ликові постолики і впряжемо у наші пролетарські локомотиви! А поки що я смажитиму у казанах із смолою твоїх славословців, твоїх лизоблюдів — попів і мироїдів, класових ворогів трудящого народу!" Цієї миті хтось за лаштунками сцени, хто не буде задієний у виставі, має ударити молотком по листу заліза, зображаючи грім небесний, репет розлюченого Бога. Проте Сатана лише розсміється на те безсиле громихання міцним і промовистим пролетарським сміхом, той сміх пройме страхом душі ще прихованих, ще не розкритих ворогів радянського ладу, а в свідомість тих, хто вагається, хто сумнівається ще, додасть сили і віри, бо це буде сміх переможця.