— і течуть слова про все, все, такі дорогі, несподівані, як тільки буває при нежданих зустрічах.
Знову хмурніє Дмитро, коли Югина розповіла, як ударив її гарапником Сафрон Варчук, і вже не прояснюється до останньої хвилини прощання.
Прощання... От воно підводить чоловіка і він, наближаючись до дружини, уже віддаляється від неї.
— Дмитре, рідний, — задихається Югина і прикладає руку до своїх грудей.
"Що, маленька?" — одними очима питає, вчуваючи незвичне хвилювання.
— Дмитре, коли можна, бери і нас із собою... — швидко шепче вона, боячись, що він зразу ж обірве її. — Хоч хліб пектиму у вас — і то полегшає на душі... Вам все одно без жіночих рук, певно, не обійтись. Правда? Він мовчки вислухує дружину.
— То як, Дмитре? — тремтить її голос і тремтять сльози на віях.
— Не будемо, Югино, зараз говорити про це. Не час...
— А коли ж?..
— Дай з силами зберемося... Пиху з фашиста зіб'ємо, так зіб'ємо, щоб він, тхір двоногий, навіть курку боявся зачепити.
— Коли це буде?..
— Незабаром! — пригадує гарячі слова Тура. — Скоро Червона Армія своє слово скаже, а ми допоможемо. Уже гомонять наші ліси, уже ломиться розгубленість і страх перед ворогом, першими партизанськими пострілами ломиться. А як підведеться народна рука, як розмахнеться вона з одного боку, а фронт з другого — буде без пам'яті летіти фашист. До своїх кордонів і далі мазатиме п'яти...
— Коли б то скоріше цієї години діждати, — проводить його до дверей.
— Не забувай же, сину, нас. Частіше навідуйсь, — сумовито шелестять слова матері; ще шелестить сказане пошепки на вухо прохання Андрія, а вже ніч огортає Дмитра. І притишені зітхання ще довго йдуть із ним, а рука тугіше стискає потеплілу шершаву ручку пістоля.
Він довго не може перебороти спокуси: піти у криваві гості до Варчука. Навіть прямує з двоє гін, обмірковуючи план, як йому найкраще вскочити в будинок старости.
Одначе нова сила, сила не почуття, а розуму, туго, неначе в'яза, повертає його на другу дорогу... Він тепер командир загону, що знає всі ходи і виходи в рідних місцях. Тому не має права рискувати життям своїх людей. І він рішуче повернув до хати Бондаря.
Марійка, хвилюючись, довго не могла відчинити двері.
— Дмитре, синку, — зашепотіла, припадаючи до зятя. — Живий, здоровий? А мій старий так тебе хотів бачити. Про себе вже й не говорю. На зиму тобі рукавиці виплела... Нічого, синку, доброго не чути?
— Ви про що?
— Про нашу армію. Дороги ж їй тільки до нас лежать. Правда?
— Правда, мамо.
— Ну, ходім до старого. Почув твій стук — і вже місця не знайде. Нема такої днини, щоб не згадував тебе кілька разів... Ех, діти, наші діти! От уже відживаєш своє, а до вас так все тягнеться, наче знову під серцем носиш.
— Вона тобі ще й не те скаже, — обізвався з темряви тихий голос Івана Тимофійовича.
— І сказала б, коли б вам не треба було так шептатися, щоб жінка нічого не почула. Вишептуйтеся вже, тільки добре плануйте, — вийшла на кухню, закриваючи за собою двері.
Іван Тимофійович обома руками потягнувся до зятя.
— Яка радість у нас, Дмитре, — зашепотів біля самого вуха командира.
— Невже?.. — одним словом вирвалося те, про що стільки думалося.
— Так, сину. Зв'язок з райкомом налагоджено. Мене назначили уповноваженим по організації підпільної патріотичної групи.
— Тепер нам ширша дорога відкривається, — захвилювався Дмитро, пройшовся по хаті.
— Що й казати. Негайно треба зв'язати Тура з райкомом.
— Це зробимо. Спасибі, тату, за добру звістку... Аж наче зорі ясніше засвітили, — глянув у вікно.
XXXV
Хоч та болюча радість просочувалась, як вода крізь ніздрюватий лід, коли вітер сколихнеться над рікою, хоч потім ще важче стискалося серце, все ж в її житті блиснули просвітки надії. І вже у словах батька вона вбачала той місток, що єднає їхнє село з партизанським лісом, з Дмитром...
Дмитро був живий!
І при одній думці, що він може прийти до неї, високий і дужий, ласкавий і грізний, пригорнути, як дитину, до широких грудей, вона затаювала подих і заплющувала очі. Тому їй тепер, коли залишалася дома, більше хотілося бути на самоті, щоб можна хоч у думці наговоритися з Дмитром.
І як дивно буває в житті. Ненависним і страшним він здався, коли довідалась, що має її сватати. А зараз все частіше бачила його парубком, неначе колишнє почуття хотіла розтопити новою хвилею любові, щоб ніде, ніде, навіть у найдальших спогадах, не залишалося сліду давнішньої відчуженості. І найчастіше згадувалась зустріч літньої ночі на Великому шляху. Крізь імлу далеких років згадки пробивалися так владно і повно, що вона навіть відчувала на своєму обличчі мерехтіння і гру тіней лип, хрускіт піску під ногами Дмитра і сумовитий скрип воза.
"Дмитре, порадо моя", — як музика, дзвеніли пошепки промовлені слова, і туман застилав очі молодиці.
Кожного вечора тривожилась: а може заскочить? І мимохіть поправляла іноді хустку, як поправляла колись, чекаючи Дмитра з роботи.
— До кого ти, дочко, причепурюєшся? — раз із докором похитала головою Докія.
— Мамо, хіба ж ви не бачите? — захлинаючись од раптового натиску жіночої жалості, стала посеред хати. — Все його, Дмитра, сподіваюсь. А може прийде. У вікно постукає, — і здригнулась, мовби справді хто стукнув у шибку.
— І я його так жду, так жду, як... — не договорила, підійшла до невістки. І якось, само по собі, обнялися, поцілувались і тихо заплакали, охоплені одними думками, однією жалістю і надіями.
Уклала спати дітей; не в силі стримати нервового холодного перестуку, Югина лягла біля Докії, торкаючись головою її грудей. І довго Докія розповідала про свого сина, яким він у дитинстві був, як почав сам, без батька, господарювати, як в чотирнадцять років пішов косити. І всі ті спогади, прості і незначні, були незмірно дорогі і рідні обом жінкам, що по-різному, та однаково сильно любили ту ж саму людину.
Відчуваючи, як влігся нервовий перестук у Югини, Докія подумала, що невістка вже спить, тому й замовкла, знову-таки пірнаючи в згадки про свого Дмитра. Про нього ж до перших півнів мріяла і Югина, гадаючи, що свекруха давно вже заснула.
Очевидно, якісь чутки про Дмитра дійшли до Варчука. Одного разу, коли Югина везла додому картоплю, перестрів її на греблі, високий, нахмурено-зосереджений, у синій старосвітській бекеші і смушковій шапці. Під очима недобре синіли посічені зморшками довгасті підтьоки. Пожмаковані щоки з двома павуками синіх жил великими зморшками нависали над чорними, в брудній сивині вусами. Клинцювате, старанно виголене обличчя неначе набубнявіло і було ніздрювате, як почорнілий весінній сніг. Та й сам Варчук теж, здавалось, неначе набубнявів.
— Здорова, молодице, — владно рукою зупинив коня. — Їдеш, наче не бачиш нічого поперед себе.
— Добридень, — стала біля воза. Хоча недобре передчуття і острах, і огида сколихнули нею, одначе зовні була спокійна і господаровито-неквапна в руках.
— Картоплю возиш?
— Наче не бачите.
— А Дмитро де? — гостро, випитуючи, подивився і підійшов до молодиці, не спускаючи з неї важких, округлих як у птиці, очей.
— І я вас, пане старосто, попитаю: де Дмитро? — витримала погляд.
— Не знаєш?
— Не знаю.
— Брешеш, суча дочко! Знаєш!
— Може суча дочка і знає. А я — ні.
— Що ти мені очки втираєш! В партизанах! От де він! І до тебе, надійсь, приходив! — скаженіючи, затопав ногами, чорне обличчя нерівне заколивалося всіма складками.
Полегшено зітхнула: виходить, дуже мало знав Сафрон про Дмитра.
— Самі знаєте, пане старосто, що не був у мене чоловік. За що ж така напасть на мою голову? — сказала з перебільшеною покорою.
— А ти чому так думаєш? — трохи охолов, опускаючи вниз брови.
— Що ж тут думати? Коли б Дмитро був десь в партизанах та ще й до мене заходив, то й вашу б хату не минув.
Здригнувся Варчук і зразу ж тісніше зібрав зморшки на переніссі.
— Дуже ти хитра, як подивлюся на тебе. Гляди, щоб на одній гілляці не закрутилась із своїм дорогим. Одне одного, певне, не переважите, — уже кинув з-за плеча, виходячи на розхитаний міст.
В душі вона раділа, що перемогла старосту, одначе зразу ж острах охопив її: а що як почнуть поліцаї вартувати недалеко від її хати?
Тому й по ночах виходила на подвір'я, прислухалась до темряви, прямувала до Великого шляху.
Стане на кореневищі старого-престарого дерева, притулиться вухом до вогкої кори, непомітна і сторожка, як птиця. Затремтить, коли почує якийсь шерех, ще тісніше до дерева притулиться. Вона б рідну ходу серед тисячі почула, по одному духові пізнала б, що то Дмитро йде.
Через кілька днів після розмови з Варчуком до хати увійшов дезертир Калістрат Данько, що вже встиг примоститися за поліцая.
— Тітко Югино, завтра ж уранці вам треба бути в начальника районної допомічної поліції.
— Чого? — одхилилась од печі.
— Там скажуть, чого. Ми народ темний — нам аби гроші та горілка, — діловито і весело сів коло столу, ніби впевнений, що його прихід повинен і інших веселити. Однак чим довше сидів, тим більше хмурніло його прив'яле обличчя, а вже із-за столу вставав, неначе у тінь ступив: навіть чаркою не почастували.
— Глядіть же, щоб ранком були, як часи, — брязнув дверима, аж глина посипалась з одвірків.
— Доведеться, дочко, іти. Тільки не з пустими руками, що зробиш — таке життя настало. А на хабарі вони ласі.
З двома кошиками, зв'язаними білим полотняним рушником, прийшла Югина другого ранку у місто.
Перед будинком поліції тріпотів облізлий прапор із свастикою в білому колі.
В передпокої повно чоловіків, жінок. На дверях біля кабінету начальника стоїть з карабіном високий поліцай з жовто-блакитною пов'язкою на руці. По списку викликає людей, і зникають за важкими дубовими дверима натомлені, припалі пилом, і жалем, і горем постаті старих сумовитих хліборобів, жінок і дівчат.
— Забрали ж мого синочка, забрали, — підперла рукою голову стара жінка. — А за що забрали — і сама не знаю, зв'язок з партизанами приписали. Безпорадна моя голова. Два тижні прошу начальника, щоб відпустили синочка. А він те саме відповідає: відішлемо у місто, коли не признається. Звісно, в гестапо віддадуть. І вже не бачити мені більше свого найменшенького, не бачити.
І найбільше лякає Югину окаменілий вираз землистого, в зморшках обличчя жінки і одноманітний, схожий на голосіння шепіт.