Батько мій вік звікував на пакульській цегельні: молодьонком бувши, тачкою глину з кар'єру возив, у бурти складав, аби за зиму промерзла, і місив глину босими ногами, тади кожну грудочку перемішували-перебирали, як господиня тісто в діжі. Далєй до майстра на піч, де цегла випалювалася, його начальники приставили за учня. А як миколаївська війна почалася, майстер, німець, злиняв кудись, жонку і дєток забравши, уже мій батько сам цеглу випалював, і такая цегла була тади, що одною тодішньою нонішніх сто цеглин можна розбити. Тольки ж везли тую цеглу аж у Варшаву та Пітер, а ми в халупках вік свій проживали. Аж у дев'ятнадцятім годі матроси і ті наші халупки, вздовж Невклі, над ярами спалили, і ми в земляночку перебралися, яку батько з маткою, ще жива була матінка наша, у кручі викопали. Тади ж пани, власники цегельні, маєтність усю свою, набуту на мозолях наших, залишили напризволяще і повіялися кудись у світи широкі безслідно. Се коли ще поляки у Києві хазяйнували, тади покотилися, одкуль прийшли, а в панів пакульських у Варшаві свій дім був. Дак тодішня власть сельська батькові нашому і каже: "Постраждав ти незаслужено у громадянських битвах з класовим ворогом, а сам — із бідноти, до сільського пролетаріату жистю своєю приписаний, і дєток у тебе, як мишви, аж п'ятірко, то перебирайся у панський дім над Огудницею та й розкошуй на злість світовим буржуям". А се уже панів, власників цегельні, і слід прочах, у баркаса яни непроглядної ночі повантажилися і відпливли, щоб од поляків не одстать, бо уже побачили, що не на їхнє повертається, а в лісах між Пакулем та Мрином війська червоних хороводилися. Дак пани утікли, а пса свого залишили, не до псів уже їм, видать, було. А у флігельку, над самою Огудницею, стара економка, весь вік у панів прослужила, смерті дожидала. Дак яна того пса і підгодовувала. А хороми панські, в які нам дозволили вселитися, такі, що ой-ой, кабінетів, мо', стольки, скольки і в теперішній колгоспній конторі нема. Але ми у двох кімнатках із кухнею тулилися, болєй кімнат не було чим гопить, та й не треба, бо ми не звичні до таких розкошів. І сад навколо був добренний, хоч і поневічений уже людяками, бо тади усе тягли і трощили, що погано лежало. Трубу цегельні, височезну, і ту підірвали динамітом та на цеглу розібрали. Дак я до чого веду. Був той пес, Паном його звали, з теля добре, чорний, кудлатий увесь, а очища — як ліхтарі, великі й сумні. Ранєй, се вже економка нам розказувала, його пестили, розчісували і стригли, їв він тольки з панського столу, спав на дивані, в окремім кабінеті. А далей усе сеє йому обірвалося, хазяї втекли з поляками, а його залишили напризволяще. Якби не доброта старої економки, давно б уже і здох десь у кущах. І вже йон був старий, коли ми у панські хороми вселилися, болященький, бо тольки і знав що на сонейку грітися і травичку, пирій желібав, сам себе лікуючи. Бо ж пес, як і скотина, знає, що до чого, у нього природою закладено усе, що йому належиться знати для жисті своєї, а не так, як людина, що весь свій вік вчиться, а помирає — дуролеєм.
Дак се я тепер така вумна, а тади — дєтва є дєтва, безпощадна яна і серця до животини не має. Заїздили ми того пса, як шкапину колгоспну, вигуцували на ньому і топталися по нім, а йон тольки було гарчить тяжко, а вкусить не може і втікти од нас не може, бо ані зубів, ані сил уже нема. Тади якось вскорі і економка смерті дождалася, бо яна без панів і жить не хотіла, і зовсім не стало псові до кого прихилитися. Якось навесні, коли вода прибутна од краю землі до краю і Невкля, як море, зробилася, так кажуть, хоч я ніколи того моря і в очі не бачила, хіба що в телевізорі, женемось ми гуртом за тим псом, глижжям кидаємося, дєтва є дєтва. А йон од нас шкутильгає, допекли ми йому, видать. Далей вибіг на кручу, озирнувся на нас печально так, скольки й житиму, ті його очі, засльозані, сумні, пам'ятатиму, та й стрибнув із кручі у воду. Стрибнув Пан у воду прибутну, вируючу і поплив на середину Невклі. Ми на кручі витанцьовуємо, галасуємо: "Пан топитися поплив! Пан топитися поплив!" — дурненькі ж бо. Аж Пан і правда, як людиночка, до відчаю доведена, у смерті од нас рятувався. Плив йон без оглядки од берега, докуль і сил стало, далєй закрутила його вода весняна, каламутна, потягла на дно, і не стало в Пакулі нашого останнього пана…
Ну, а як стала я вже дєвкувать, льовко було, льовко і весело. Сяя вже "Просвіта" в Пакулі організувалася, учитель Гриневич із Мрина наїжджав, йон ще наших батьків грамоті навчав, і близький учень його Данило Нечай до просвітянської роботи підключився, се ж і мене у гурток записали. Збиралися ми у шкільній веранді, заскленій, раніш там хор церковний зіспівувався. У "Просвіту" увійшли не лише молоді, а людяки старші, уже одружені. Із дощок змайстрували у клубі широку сцену, з мішків, кооперацією списаних, завісу пошили. І розучували ми у школі п'єси, а ставили їх у клубі. Ставили ми "Сто тисяч", "Мартина Борулю", "Жидівку-вихрестку", "Дай серцю волю — заведе в неволю", скольки часу минуло, а й досюль пам'ятаю, бо усе теє у нас од серця ішло і було сильно льовко. Знайшлися серед пакульців такі кумедіянти, що і в Мрині таких не побачиш, хоч тамочки тіятри справжні. Як показуємо, було, п'єсу, то і в двері не протиснешся, стати нема де, не те що сісти. Стільки глядачів набивалося, що в клубі, який і серед зими не опалювався, стіни промерзали наскрізь, жарко робилося. І церковні хористи до нас прилучалися, коли треба було у п'єсі якій хором співать. Тади давай ми читальню при школі організовувать, учитель Гриневич багато книжок із міста привозив, йон тади у мринському інституті майбутніх учителів навчав, ще йон живий був, ще його влада не причинила в кутузці. Багато льовкого тади в Пакулі нашому робилося, людям дихать дали і людям легко дихалося, наче джерела душ їхніх хто одпечатав, і забили ключі водою живою, тольки ж недовго сеє все тривало, ой, недовго…
Не так яно сеє все було, трохи не так. А як — я розкажу, хай буде для пам'яті людської. Хоч скольки тої пам'яті — усе пливом пливе, як у повінь велику, після снігів глибоких, пливе і ніколи не зупиняється, усе нонішнє за мить минущим стає, і вже його пісок часу заносить. І люд, який учора ще земельку топтав і ріки крові за тую земельку проливав, своєї і чужої, сьогодні уже у тій земельці гниє, а новий люд по нім топчеться та навкулачки поміж себе знову б'ється, немовби вічно збирається жить. Сумная кумедія сеє все, як подумать добре. Але нікому думать не хочеться, бо — жити хочеться, і треба поспішать жити. Так уже людяка устроєна. А ким устроєна — теж потьомки темні: може — Богом, може — природою, може — зайдами якими із планет далеких. Я того космосу за вік свій надивився, бо весь вік сторожую, то на цегельні, то коло складів заготзернівських на березі Невклі, то біля комор колгоспних, бо хлапаком ще як упав з коня, ногу в коліні пошкодив, і так яна зрослася, що тягаю її відтоді, наче чавунну. Дак я небо нічнеє знаю як свою долоню. Поки молодшим був, усе намагався зорі порахувать. Звечора, заступивши на сторожування, починав, а під ранок — з ліку збивався, і кожної ночі — спочатку. Ранєй зір багацько було, тепер — усе меншей і меншей, а може, став я хужей бачить.
Дак через що я про пса того панського знаю, бо мій дід у Чорногора служив, власника цегельні. На кожній давній цеглині сяя хвамілія відтиснута, хто старі печі бурав, той знає. Чорногору цегельня належала, а ще — ливарний заводик, нижче по Невклі, неподалік Крутьків. Дак дід мій, Йосипом його звали, був у Чорногора і за стайничого, і за двірника, ще й сад доглядав. А випити дід сильно любив. Я у нього вдався, теж ніколи не відмовлюся, якщо хто вгостить. Дід Йосип не чекав, поки угостять, інак робив. Чорногор — скупенький був, а бариня — щедріша. Осьдечки як виїжджає бариня, куди там їй треба, каретою, а яна тольки каретою і їздила, дід мій перед самими кіньми ворота розчинить і плюхається коліньми в пилюку, чи сніг, чи й у багно, яка вже там погода надворі. Бариня теє бачить і кине дідові крізь вікно карети копієчку чи дві. Як сама не здогадується, дід нагадає: "Пожертвуйте копієчку, бариня, на шкалик!.." Дак діда Йосипа Копійкою прозивали, і все наше кодло досі — Копійки, по-вуличному. А я до діда в помістя Чорногорове частюка прибігав, усе сеє бачив і знав. Дак той пес завжди коло барині в кареті возсідав, пан паном справді. Голова — як у царів на портретах, весь поважний, угодований, підстрижений, прилизаний. Бариня за ним душу рвала. А тади, після пітерської заворушки, що в усьому білому світі відлупила і нас кров'ю та вогнем омила, усе теє псові урвалося, як і хазяям його. Чорногор — той ранєй зник, не відаю і куди, у віхолі червоній загубився. А жонка його довго вичікувала, усе на щось надіючись. Син їхній, офіцер, з миколаївської війни контуженим повернувся, марширував по саду, сам собою командуючи, у голові йому повреділося. Економка, яна і за кухарку потім була, по селу бігала, курочок та гусей до панського столу купляла, золотом панським розплачувалася. А як і полякам у п'яти запекло, зрозуміла і бариня, що колишнє не повернеться. В одну з ночей відпливла вона із сином своїм контуженим навздогінці за поляками, а пса свого і все хазяйство залишила на економку стару, уже не до псів стало і не до майна. Розказували потім, що Чорногори у Варшаві оселилися, там у них ніби дім був. А як їхня жисть далєй склалася, ніхто в Пакулі сього не знає, і я не відаю, а брехать не стану.
Дак той пес, а його Паном прозвали уже ми, босаки, цілими днями на кручі лежав, од якої бариня човном одчалила, сумними очима на Невклю дивився, усе виглядав, що яна повернеться. Але вже не було панам дороги назад, сього пес не розумів, хоч розумака був великий. Тади вселився у дім панський Микитка Овчар, із п'ятьма дітками, голитьба голитьбою, ще й матка їхня перед сим од родів померла. А Пан — йон класове чуття мав, дарма що пес. Мо', од панів пещених інак пахло, анєй од мужика репаного. Дєтва Микитчина над ним збиткувалася, се правда. Але не так, щоб дуже. Не сеє Пана доконало. Доконало його, що чужі у дім прийшли і хазяїнувать стали.