І спогади з такою ясністю різьбили, карбували минуле, наче воно стояло перед ним, як цей глухий осінній вечір...
Забряжчали двері, і він, охоплений спогадами давнини, знаходить в пітьмі руки Югини і, наче п'яний, переступає поріг. Рука його так торкається руки молодиці, неначе перед ним була та сама Югина, яку він зустрів у полі.
— Григорію, ти про Дмитра звістку приніс? — задихаючись від хвилювання, з мукою і пристрасним сподіванням питає його, слідкуючи за найменшим виразом обличчя, тьмяно освітленого блідим світлом каганця.
Йому так стає жаль молодиці, що в душі почуває себе винним перед нею.
І все далі і далі, затьмарюючись і пригасаючи, відпливають вдалину розколихані спогади молодих років.
— Ні, Югино, нічого не чув про Дмитра.
— Нічого? — задумується молодиця і дивиться вже поверх нього. Заскрипіли двері, з другої хати виходить Докія.
— Добрий вечір, Грицю, — підходить до нього, і її очі теж горять пожадливим вогнем сподівання.
— Доброго здоров'я, тітко Докіє, — цілує її в зібрані зморшками сухі, зашерхлі уста.
— Додому прибув?
— На день добрався, а це знову в дорогу.
— Куди ж? Від німця подалі?
— Еге ж. Щастя шукатиму свого.
— І Дмитро поїхав за ним. Нічого не чув про сина мого?
— Ні.
— Розлетілись соколи. По яких вони світах літають? — сіла Докія біля Григорія, схрестила руки на колінах. — А от круки недобиті повиринали та й клюють нас, очі живцем видирають.
Щось стукнуло біля хати, і Докія безшумно вийшла в сіни, а потім, очевидно, знову пішла у другу хату.
XXXIV
Дмитро передав командування загоном Турові, а сам, непомітно для інших партизанів, пішов у село. Мав побачитись з Іваном Тимофійовичем. Нетерплячка гнала його, як вітер хмару. Розумів: недаремно в такий час кликав його Бондар, значить, важливі є діла. Які ж? Надіявся і тривожився. Розступились ліси, і дорога ясніше замерехтіла зерном піску. Горбатою птицею засірів придорожній камінь, і знову згадались каменоломні. Ніяк не йшла з пам'яті і очей молодиця з дитиною, яка лежала в кар'єрі на камені. Оті сльози, що сочилися з мертвого тіла, котилися на високий лоб, так пекли його, наче хто приторкався розпеченим залізом.
— Їм, фашистам, смерті мало, — кипів, розповідаючи Турові про те, що бачив. — Жалію, що трьох так легко скарали... Різати б по шматках.
— Для чого? Хватить з них і кулі.
— То легка смерть. А ворогам, запроданцям ні в чому не повинні давати полегкості, ні в чому! Хай більше бояться нас...
Перед тим, як зайти до Івана Тимофійовича, городами наблизився до своєї садиби. Ось він, з автоматом у руках, пістолем за поясом, підходить до хати.
Тихо шелестить його сад і сумовито шумлять тополі.
Припав до вікна і відсахнувся.
"Що це? Чи то так здалося?"
Знову прихиляється до вогкого перехрестя рами і ясно чує голос Григорія Шевчика.
"Так ось де ти воюєш! З армії втік. В найтяжчий час заховався від боротьби — і до жінок!" — відхиляється від вікна.
Від сплетення, вибуху різнобійних почуттів не знає, що йому робити. Тільки кров кидається в голову, а в руках сама підскакує зброя.
"Невже Григорій боягуз, той мерзотник, який лише умів округлими слівцями маскувати гниле дупло своєї душі? Невже такий Григорій? — вірить і не вірить. — І як Югина могла пустити його до хати?"
Глибоке обурення, злість, ображена честь б'ють водночас у груди і голову Дмитра, і він аж перехитується. В умовному місці, біля призьби, похапцем шукає дерев'яний ключ. Відчинив засувку, тихо увійшов у сіни і з силою рвонув до себе двері.
Світло вдарило в очі, і Дмитро, як привид, застиг на порозі, наводячи автомат на Григорія.
— Ну, здоров у моїй хаті! Не ждав гостя? — пронизує примруженими очима Григорія. Але, дивно, той не розгублюється, рівно підводиться з лави і якось чудно всміхається.
— Таки не ждав. Радий, що зустрівся.
— Не дуже радій.
— Дмитре! Рідний!
— Почекай! — краєчком ока бачить Югину. Ось вона кидається до нього, руками тягнеться до його шиї. — Почекай, сказав. Що тут робиться?..
— Дмитре! Чого ж ти такий? — Югина прикладає руку до грудей і з мукою дивиться на чоловіка.
— Яким був, таким і зостався. Не взнала іще який за півжиття!
— Дмитре, чоловік попрощатися прийшов.
— А ти й рада по ночах прощатись... Ну, чого прийшов? — звертається до Григорія. — Це так ти воюєш? — не опускає зброї.
— Ні, не так, як ти думаєш, — спокійно і насмішкувато відповідає Григорій. — Погаси зараз своє полум'я: не в той бік воно метнулося.
— А це ми побачимо.
В цей час на порозі виросла Докія.
— Дмитре! Чи ти сказився? Ти що це робиш? Ти що, з своїми воювати прийшов? Опусти мені зараз же свою пукалку, чуєш? — підходить до нього мати. — Чоловік до нас, як до людей, попрощатися прийшов. Що ж, він із Варчуком прощатися піде? З Созоненком? А ви ж товариші були. В тяжкі години всі досади прощаються своїм. Чого ти на матір так дивишся? Не пізнаєш може?.. Ну, втихомирся, Дмитре… Григорій поранений був... — і вона припадає до його великих чорних рук, які ще міцно стискають зброю.
— Поранений. Тоді так...
І Дмитро протвереженими очима подивився навкруг, хмурячись і ніяковіючи. Прокинулась і заплакала Ольга. Довго пізнавала чужого бородатого чоловіка, а потім кинулась до нього.
— Татку! Таточку! Ну, чого ж ви мене на руки не берете?
— Бач, усіх переполохав. А за що? Дивись, як Югина труситься, ох, і вдача ж у тебе.
— Вдачу ж ви мені вділили, — ще хотів чимсь відговоритись, але зразу подобрішав, зрозумів, що дарма він так розходився, і вже спокійніше додав: — Риба не без кості, а чоловік не без злості. Хай пробачить Григорій. Де Андрій?
— У тій хаті спить. — Докія прихилила бородату голову сина до себе. Поцілував Дмитро матір і дочку, тільки Югину обминув, почуваючи перед нею незручність, збільшену до того присутністю Шевчика.
— Перекипіло, виходить? — усміхнувся Шевчик.
— Як бачиш... І найбільша досада вчепилась, бо така думка налетіла: обманув ти нас всіх, воювати кинув.
— Ну, мені пора в дорогу. Всього доброго вам, — підійшов Григорій до Докії.
— Будь здоров, Грицю. Нехай тебе доля береже, — поцілувала його в чоло. — Попрощайся ж, Дмитре, з чоловіком. Не на прогулянку йде.
Жмурячись, косуючи оком, подивився на Григорія і знову одвів погляд від нього.
— В партизани ідеш? Чи на схід пробиратимешся? — незручно стало за все.
— В партизани.
— В партизани? — строге обличчя Дмитра пом'якшало. Тепер він іншими очима дивився на Григорія. Рештки гніву розвіювалися, мов останні клапті туману при сонці. Затремтіли і стіни задавненої неприязні. — Григорію, ти вже в якомусь загоні? Чи може?.. — завагався на мить і вже, рвучи натягнені в душі та голосі нитки, зовсім тихо промовив: — Тоді приймемо тебе до себе... Спільна робота, діла наші вище наших... Ну, сам розумієш. Ти ж кандидат партії. Ти завжди далі бачив, ніж я.
Після цих слів гора звалилась із плечей, тільки дихати стало важче — серце поширшало.
Григорій здивовано поглянув на Дмитра, біля очей затремтіли тоненькі пучки зморщок.
— Ну, спасибі, Дмитре, за справжнє слово. Обнадіяв ти мене — ясніше тебе побачив... Іду в загін. Чекають там мене.
— Де?
— Далеченько звідси.
— А зв'язок нам треба мати. Чи на поміч доведеться один одному прийти, чи разом ворочати справами. Життя таке...
— І за це радий, Дмитре. Зв'язок установимо.
— Повечеряємо разом?
— Ні, мені треба поспішати. Далека дорога.
— Берестом не йди. Там, коло ярів, заміноване поле лежить. Дуже хитро заміноване.
— Звідки знаєш?
— Думали міни в своє господарство перетягнути, однак на якусь технічну новину напоролись.
— Щасливий будь. Бий ворогів невтомно. Щоб не довелося червоніти перед своїми людьми.
— Робитиму, що зможу. Справно працюватиму. Ну, живи довго, — подав тверду руку.
Провів його до перелазу. Ще раз мовчки стиснув руку. От уже темрява затопила Григорія, і незвичне хвилювання та жаль охопили Дмитра. Нечутними кроками увійшов до хати, пригорнув Югину.
— Налякав? Дуже? Пробач.
Дружина, відхиляючи голову, глянула на нього вогкими, сумовитими і щасливими очима.
— Ой, Дмитре, доки ти вже будеш таким? Скільки років прожили. Хіба ж ти не знаєш, не вивчив мене? Не те що... Хіба навіть в думці можу когось до тебе прирівняти? До такого... вредного, а ти наче... — притулилася до його грудей.
— Ну, не буду вже більше, — підвів рукою підборіддя дружини і поцілував наймиліші уста.
— Ще й досі не відійшло, — притулила сплетені пальці до грудей і сіла на лаві. — Де ж ти тепер? Надовго до нас?
І застигла в чеканні.
— Тільки на часинку заскочив.
— На часинку тільки? І ту треба було скаламутити. — Вона притулилась до нього всім тілом, а потім глянула в чорні, зм'якшені очі. — Тяжко тобі, Дмитре?
— Тяжко, Югино. І найважче — за людей відповідати. Багато легше б бути тим, "куди пошлють". А треба людьми керувати. Колись би не взявся за таке діло. Тепер хватило сміливості.
— Так ти командиром?
— Командир.
— І оце так уриватися в хату... — усміхається, ще тісніше прихиляючись до Дмитра.
— Здаюсь! — жартівливо підводить руки вгору. — Погарячився. Подумав, що Григорій обмілів... Хороший він, твердий чоловік.
— Твердий, не зігнеться лозиною.
В хату входить мати з Андрієм, що весь горить і сяє від радості. Проте підходить до батька поволі, з повагою, і щасливо мружиться, коли кучерява борода покриває все його обличчя.
— Ну, сину, як живеш?
— Погано, тату.
— Чому?
— Самі знаєте чому. Горе кругом ходить... Візьміть мене, тату, з собою.
— Не мудруй, Андрію. Не на твої роки і сили наше діло... Бач, якого викохала — в партизани до батька хоче, — звертається до Югини. — А ти ще не думаєш партизанити? — ловить Ольгу за ручку.
— Чому не думаю? — відповіла дівчинка. — Аби тільки взяли.
— Ну, думай. Тільки гляди, ще скажи де-небудь, що батько приходив додому. Тоді всіх фашисти повісять.
— Ніби я маленька, не знаю, — так само тихо промовляє Ольга. — Мовчатиму, як камінь, поки наші не прийдуть.
— Вечеряй, сину, — приносить Докія яєшню, а сама спирається ліктем на скриню і не спускає погляду з сина.
— Сідайте ви, мамо, Югино, діти.
— Ми недавно повечеряли, — слідкує за незвичним бородатим обличчям і зітхає.
— Чого ви, мамо?
— Скучила, сину, за тобою. Дуже скучила. Де не йду, де не сиджу, — тільки тебе бачу. І от прийшов ти, а мені не віриться.
— А може то не я? Якийсь дядько бородатий...