— О, яка щука вскочила!
По тому, з якою любов'ю він витягав жаки, трусив рибу, приказував над нею, можна було в ньому розпізнати старого завзятого рибалку. І тільки вже на березі запитав Григорія:
— У діда живеш?
— Ні, — зам'явся Григорій.
— В Мотрі Євенчихи, — відповів старий — Живе з товаришем своїм. Куди ж людям подітись?
— Звідки родом?.. Григорій Шевчик? Не той, що орденом нагороджений?
— Еге ж.
— Чого додому не йдеш? Боїшся? Да, тепер інший чоловік своєї тіні остерігається, — і зітхнув. — Ну, що ж, живи у нас, тільки на цих два дні змотайтесь десь подалі — облава буде. Ти б додому навідався, узнав би, як діла. Неважні — на хуторі будеш, а потім діло дорогу покаже... Подивлюсь я — скільки зараз людей, та все молодих, красивих, здорових — самий цвіт — між небом і землею бовтаються. А треба ж зрештою до землі опускатись, хоч яка вона гірка та тяжка тепер стала. Земля без чоловіка не може бути, та й чоловік без неї не проживе. Таке-то.
Під'їхали до берега.
— Рибки ж візьми, — звернувся Коваль до Каленика.
— Не хочу.
— Як не хочеш, то і їсти не будеш, а своїй дитині неси, — поклав на землю рибалка кілька рибин.
Ідучи додому, говорив старий:
— Журба поїдом їсть чоловіка. То раніше ретельнішого колгоспника на селі не знайдеш. Господаровитий. В Москву на виставку їздив. Трьох синів і дочку викохав. Всі на війну пішли. І остався старий, як пень на дорозі, з одним малям, не знає, де руки і голову притулити.
І Григорій мало прислухався тепер до його мови: нетерпляче била в голову кров, ширше роздувались ніздрі, чуючи дорожній пил знайомих шляхів. Усе більше та більше находилось виправдувань і перед собою, і перед Федоренком. І тільки в холодну безвість тепер кидала єдина думка:
"А що коли нікого вже дома нема?"
Товариша найшов на леваді — косив корові отаву.
— Хватить, Петре, косити. На зайців облаву влаштовують.
— Хто сказав?
— Чоловік вірний.
— Тоді треба тікати. В ліси підемо?
— Я... додому думаю. Через три дні повернуся.
— Ну, що ж, іди додому, — після довгої мовчанки пильно подивився на Григорія. — Може зовсім думаєш? По совісті скажи!
— Що ти, Петре? — злякався Григорій. — Мені біля жінчиного боку не доведеться воювати. Ти пробач... Одначе відчуваю, не заспокоюсь, поки не взнаю про долю своїх. А останнє, що вже нам випаде, разом будемо переживати, одним зв'язані ми. До останнього подиху Батьківщину захищатимемо. Одна вона в нас...
— І я так думаю... Звик до тебе, — поглянув довірливо, з приязню. Перекинув опалку з травою на плече і пішли на подвір'я.
В хаті, на самоті, Григорій довго і уважно вдивлявся в дзеркало. Чорна борода, товсті вуса, що двома корінцями вростали в бороду, постаріле обличчя — все було дивним і чужим. Глибоко запалі в темних западинах голубі очі здавалися темними, неспокій поширив їх, зробив більш рухливими. На високому лобі різкіше окреслилися зморшки і в скроні вплелися нитки павутиння.
"Увалиться в хату дідуган — дітей перелякає", — усміхнувся, розчісуючи бороду і переносячись думками до своєї сім'ї.
Мотря Іванівна викопала із землі діжечку з салом, наладнала торбинки Григорію і Петру, вивела їх аж на край города.
— Щасти вам доля, хлопці. Не забувайте моєї господи. Як нема моїх синочків, хоч на чужих подивлюся. — І, низько нахиливши голову, пішла до хати, жмакуючи рукавом підібраний хвартух.
— Зажурилась стара, — співчутливо обізвався Федоренко. — Ще надокучать їй такі гості.
У лісі попрощалися друзі.
— Ждатиму тебе, Григорію, — не здіймав міцної руки з плеча Шевчика. — Тепер маги коло себе друга — велике діло. Роботи ж нам — гори. І за мене дітей приголуб.
— Спасибі, Петре, — розчулено поглянув на мускулясте, сухе, як жерсть, з рівним прямим носом обличчя Федоренка. Несподівану добрість побачив у насмішкуватих, гострих очах, напівприкритих припухлими повіками. — Через три-чотири дні, як часи, прибуду до тебе.
І пішли — Григорій, тримаючись узлісся, а Петро — в глибину притихлого осіннього лісу.
XXXIII
З кожним кроком все більше оповивала тривога Не вірилось, що прийде додому, побачить село, рідню, бо здавалось, що лежать його рідні місця по той бік світу. А коли ступив на дільницю свого колгоспу, повірив: не втекла у безвість земля, не заховала її темна ніч од людського ока.
Зупинився, для чогось скинув картуз і довго не міг перевести духу. Нахилився до самої землі. Вона, розбухла від дощів, лежала чорним, незасіяним безміром перелогів. Згадки минулого болем перехопили горло Григорієві. Ще для чогось похапцем широко провів пальцями по ріллі, надіючись найти хоч кущик озимини. Щось вогке обпекло руку. Невистріляний, зашершавлений негодою набій холодним жалом пробився з осиротілої ниви.
Простоволосий, озираючись навколо, Григорій ще постояв трохи і, відриваючи ноги від вологого поля, знову пішов у ліс, щоб вийти на городи свого села.
Як тоскно шелестить сухим листом висока кукурудза. Під ногою часом трісне огірок-насінник, і Григорієві здається, що той постріл можуть почути в селі. Обережно, стримуючи подих, він входить на своє подвір'я.
Тихий стогін пришиває його до високого плота. Перебіг подвір'ям вітер, зашуміли попідвіконню вишняки, і знову довге зітхання обізвалося з повітки.
"Та це ж корова" — зрештою догадується Григорій і, пригинаючись, починає оглядати подвір'я: чи нема німецького сліду.
Десь на шляху пролунав постріл, загалакали голоси. І коли розколихана вітром ніч притишила вулиці, Григорій, не чуючи власного тіла, добрався до хати і припав до вікна.
Довго вдивлявся в непроглядну темінь, потім обережно стукнув пальцем по шибці. Напружено вслухається, та німує кімната, причаївшись у темряві. Ще раз постукав, сильніше. Щось скрипнуло в хаті, і тінь метнулась, наблизилась до вікна,
— Хто там? — дрижить переляканий голос Софії.
— Німців немає? — чує, як одерев'янілий голос витискає з себе хриплуваті слова.
— Нема.
— Пусти до хати, молодице.
— Хто ж ви будете? — чути, як цокають зуби в Софії.
— Свої. Від облави тікаю.
— Горе та й годі, — з зітханням відривається Софія од вікна. У сінях довго не може відкрити засув, нарешті відчиняє двері, і Григорій входить у хату.
— Добрий вечір, молодице, — усміхаючись сам собі, говорить хрипким простудженим голосом. І здається, що стіни напливають, тиснуться до нього, вітають свого господаря.
— Доброго здоров'я, — Софія починає похапцем закривати вікна. Він бачить у темряві тільки рухливу білу сорочку, поверх якої, очевидно, надіта спідниця. Дружина коцюбою з печі вигрібає присок і довго дмухає, поки від жаринки не спалахнула смолиста лучина. Невеличкий підсліпуватий каганчик затремтів у руках, і цятка відблиску, як сльозинка, заворушилась на омертвілій квітці електричної лампочки. Волохатий вогник каганця шершнем ужалив Григорія.
— Оце така тепер культура настала, — наче відгадала його думки Софія. — Ви, певне, їсти хочете? Здорожились.
— Коли є що — не відмовлюсь, — ледве стримуючи любовний осміх, оглядає заклопотане і зажурене обличчя Софії.
"Невже не пізнає?"
Хотілося підійти до неї, несподівано пригорнути, поцілувати. "Як би вона перелякалась тоді?" — уявив на мить перелякане обличчя дружини.
На тапчані лежала, підклавши ручку під себе, Катерина, на ліжку чулося рівне дихання Люби.
— Ваші діти? — підійшов до ліжка і тапчана, не можучи відірвати очей від своїх дочок.
— Мої, — тяжко зітхнула.
— А чоловік де? — не обертає голови до Софії.
— Де всі тепер, — поставила на стіл тарілку з кашею. — Сідайте, попоїжте трохи, хоч і холодне.
На тапчані ворухнулась Катерина, підвела голову.
— Спасибі. Немає в селі німців?
— Виїхали днів зо три вже. А так щодня наїжджають.
Катерина скочила на підлогу і витягнулась, пильно дивлячись на нього. Обличчя її заворушилось і стало напруженим.
— Не зачіпали вас німці?
— Чому ні...
І не встигла Софія доказати, як раптом на всю хату, не рухаючись з місця, скрикнула Катерина:
— Мамо! Це ж наш тато! Це ж тато наш!
— Що ти!? — і собі скрикнула і скаменіла біля печі Софія, широко дивлячись на Григорія. Катерина ж кинулась до батька, ловлячи і перебираючи своїми руками руки Григорія, а головою притискуючись до його грудей. Схопив Григорій на руки свою дитину, підніс її високо над головою, опустив нижче і припав довгим поцілунком до рожевого личка.
— Ой, не лоскочи, татку! — щасливо сміялась дівчина, відгортаючи рукою бороду.
— Григорію! Грицю! — і повні сліз очі наближаються до його очей, усміхнених і теж вогких. — Як же я тебе не впізнала... Ой! — вона цілує його, осипаючи бороду сльозами, потім схоплюється руками за серце так, що лікті її, немов невеликі крила, відділяються від стану. І знову цілує свого Григорія, схиляє голову йому на плече, притуляє невеличкі пальці до його зарослих щік, то прихиляє ними до себе чоловіка.
— Не думала, не сподівалась?
— Де там сподіватись було... Ой, Грицю, я не можу. Чи це ти, чи ні?
— Тату, це твоя борода чи приліплена? — смикає батька за м'який волос Катерина.
— Сама ти приліплена, — ще міцніше притуляє дочку до себе. — Бач, як приліпилась.
— Ой, Грицю! — не може знайти собі місця Софія. І її обличчя горить такою любов'ю, що Григорій, посміхаючись, спускає на землю Катерину, а сам міцно обіймає дружину. Потім садовить коло себе її і дочку, не в силі надивитись на них.
* * *
Другого вечора попрощався Григорій зі своєю сім'єю, несучи у серці тривожну радість і невсипучий біль. Тремтіли на його шиї руки Софії, зі стогоном одірвалась від нього дружина, припадаючи грудьми до перелазу. На устах і щоках Григорія (Софія настояла, щоб збрив бороду) ще й досі пашіли поцілунки і сльози.
Теплий осінній вечір небавом заховав од нього темний обрис хати, просторого подвір'я. Григорій зупинився посеред городу: довго прислухався до неясних звуків, потім попрямував не до лісу, а до хати Дмитра Горицвіта. Ще дома, коли дружина мимохідь обмовилась про Дмитра, твердо вирішив провідати Югину, попрощатися з нею. Що ж у тому є осудливого? Проте Софії нічого не сказав про свій намір — чи ж зрозуміє вона його.
І коли Югина кинулась од вікна відчиняти двері, він почув болючий повів давнини. З темної глибини минувшини випливали молоді роки, і Григорій побачив себе парубком на достиглому полі, коли вперше зустрівся з юною соромливою жницею.