Дерева у сквері, навколо могили борців за революцію, — і ті завмерли, виструнчившись на морозі, похнюпивши біле, засніжене гілля. Казенні будинки навколо майдану світили лисинами присипаних снігом дахів. Лише чорне вороння контрреволюційне пливло над майданом у бік скоторізки, і, якби не мить уроча, Нестірко вихопив би нагана, з яким не розлучався, і пуляв би в них до останнього патрона, що не пошанували Великого Учителя. Поки й не вщухли гудки, довгі п'ять хвилин, Нестірко пошепки присягався товаришеві Леніну усього себе, до останньої краплі крові, якщо потрібно буде, віддати справі побудови нового життя, згідно з його заповітами. Уже давно стихли гудки, уже він брів засніженим Мар'їним гаєм, а небо усе ще гуло і ридало над ним, і в кожній хмарині бачився Нестіркові профіль безсмертного Вождя. І він знав: так буде тепер до кінця його життя.
І жив Нестірко, як пес бездомний, де прийдеться і як прийдеться. Ночував у боковушці сільбудівській, що його пакульським Народним домом величав, їв більше всухом'ятку: що в коопераційній лавці купить. Через день-два обідав на цегельні, у робітничій їдальні. І так було не один рік. Вечорами, коли розходилися комсомольці, читав-перечитував допізна "Азбуку комунізму" Бухаріна, як Біблію діди його колись читали, або брошурки про роль комсомолу у соціалістичному будівництві, що їх надсилав до пакульського осередку повітком. Як не було гасу, читав при свічці, дешевій, лоєвій. Догоряла свічка — колов на скалки ікони реквізовані, що їх зносили до сільбуду комсомольці, засвічував скалки. Над тапчаном на стіні висів портрет товариша Леніна, вирізаний із журналу для червоноармійців і наклеєний на дикт. З протилежної стіни на Вождя революції хтиво зиркала намальована Нестірком на картоні гола Божа Матір з віслюченям на руках, схожим на зайця. Під малюнком написав він великими літерами: "Свята Марія з байстрюком". Михаль Громницький радісно реготів, ляскаючи себе по ляшках, коли уперше побачив той малюнок. Але не усі ще новою свідомістю доросли до нього. Навіть Левко Жила, заслужений борець за справу пролетаріату на фронтах громадянської війни, і той зукоса позирав на голу Богоматір, тягся до пляшки в кишені червоного галіфе і несміло запитував у Нестірка, навіщо він таке паскудство намалював. "Сліпі розумом люди вигадали богів небесних, а експлуататори пролетаріату і біднішого селянства узяли богів собі на озброєння, — відповідав Нестірко, упевнений у своїй класовій правоті. — Я роздягаю богів, аби розбудити ідеологічно правильний підхід до релігійних пережитків". Уповноваженому з повіткому картина, намальована Нестірком, сподобалася класовим підходом, але не сподобалося, що гола Богоматір якось неповажно зирить на портрет Вождя на протилежній стіні і ніби підморгує до нього. І Нестірко перевісив творіння рук своїх на комин грубки.
І обминав Нестірко Хутір, де Уляна Семирозумиха жила, на руках якої виріс, обминав, мов зачумлений. Але приходила до нього у клуб сільський Уляна, бо серце їй боліло за онука: "Ти ж бо мені не чужий, хоч і цураєшся мене, я тебе виростила-виховала з отакого пуп'янка, а живеш ти теперечки — як вовк у лігві". І прибирала вона у боковушці клубу, голу Богоматір очима обминаючи, і харчі йому приносила у торбині, наче косареві на луг. І казала вона до Нестірка так: "Уже тобі, онучку, за двадцять перевалило, уже треба, аби тебе любили і ти любив, сеє в природі людяцькій. Серце молоде без любові сохне, як молоде дерево без води та сонейка. Скольки дєвок сільських на тебе заглядаються, се я знаю, мені розказують, мені жаліються, а ти — нескосирний до усіх. А якби ти полюбив та сім'ю мав, душа б твоя одтанула, не була б крижаною, як теперечки, і не тинявся б ти, мов неприкаянний, по їдальнях та коопераціях, а був би ситий та доглянутий люблячою жонкою". — "Комсомольці не визнають любові, — одказував Нестірко. — Кохання — це пережиток, який дістався нам у спадок від експлуататорських класів. Є природний потяг до протилежної статі, в основі якого — продовження роду людського, і тільки. Але я не маю часу дбати про продовження роду людського, хоч би вистачало мені часу і сил те народонаселення, яке уже є, привести до пуття, забезпечивши світле майбутнє і повну перемогу над класовими ворогами". І дивилася Уляна Семирозумиха на свого онука жалісливо, і сльози з очей витирала, додому, на Хутір свій, простуючи. І казала вона синові своєму Кузьмі: "Пороблено нашому НестірТсові силами злими, чорними, вовкодухими, єдина моя надієчка, що жисть своє — возьме…"
І правда, брало життя з роками своє, але возвеличувався над ним Нестірко силою переконань своїх ідейних. Унадилася ходити на зібрання сільської молоді та на вистави в клубі Галька Колумбетова. Од діда її, багатія сільського, після революції землю одібрали, і мався тепер батько її середняком міцним, і це трохи примиряло Нестірка з дівчиною. Була Галька гожа з лиця, і все, що дівчині природа дарує навесні життя, було у неї справне. Хлопці пакульські навколо Гальки вихилясами ходили, але вона берегла себе, навіть проводжати додому нікому не дозволяла. І стали в селі пліткувати, що Галька Колумбетова на Нестірка око поклала. Бо як приходила на зібрання, нікого, окрім нього, не бачила і не чула. І Нестірко помітив за собою: ніби ж і до усіх комсомольців та позаспілчанської молоді промовляє він, а насправді — лише до Гальки. І коли є вона у клубі, доповіді його гарячішими, живішими стають, навіть якщо він про заготівлю яєць чи про розмноження кролів промовляє.
Одного святкового вечора прийшов до нього у боковушку Ілько Цмокало, давній товариш і активіст комсомольський. Прийшов і каже: "Запрошує тебе і мене Галька Колумбетова на вечірку, і ївга моя тамочки, дак давай підемо, чого ти будеш тут сам сидіти, коли усі — гуляють". І уже пляшка з горілкою в руках його, ситро та цукерки. І забракло чомусь Нестіркові класової свідомості, і здався він на умовляння Ількові. Прийшли вони до Гальки, аж батьків її удома нема, подалися у Ловинь до рідні, а стіл серед кімнати — накритий. І чого тільки немає на столі тому: графини з горілкою та наливками, холодець, ковбаси, сольтисони, горіхи та яблука. Зняв він свою будьонівку і шинельку, присів до столу, куди вже діватися. Дівчата першими чарки перехилили, аби заохотити хлопців. Ілько їх підтримав, і Нестірко з чарки надпив. Хоч і розумів розумом невсипущим, що це — відступ з позицій класових, бо свято — релігійне. А як повечеряли, Галька патефона завела. Ілько та Івга танцювали, а Нестірко танцювати не умів, та й не хотів, з ідейних міркувань. І повела його Галька кімнату свою показувати. Засвітила трьохлінійну лампу, аби достатки упали у вічі. Усе було тут як на показ: дзеркальний гардероб, круглий стіл, застелений квітчастою скатертиною, високе нікельове ліжко в мереживному покривалі, крізь яке просвічувався шовк ковдри, а зверху — дві кучугури подушок у прошвах, на них — накидки кружевні. Занавіски на вікнах — шовкові, до самої підлоги. На табуреті коло вікна — квітуча троянда. Тепло оселі людської обійняло Нестірка, обігріло, а може, то горілка про себе давала знати. І вже не кортіло йому повертатися в холод та порожнечу боковушки своєї в Народному домі. І уже останнім, здається, зусиллям волі, уже тонучи в теплі та затишкові куркульському, примусив він себе згадати майдан мринський, тривожні гудки над містом і свою клятву товаришеві Леніну. І уся та мара куркульського гнізда розвіялася, наче сон кошмарний. Ухопив він свою шинельку та будьонівку і кинувся геть із хати, в ніч зимову. І уникав відтоді Гальки Колумбетової, і в бік її не дивився, поки й не одружився на ній Ілько Цмокало, комсомольський активіст, комсомольці Ївзі, до якої давно підходжував, зрадивши.
Так розказують, і так записано до Книги днів. А як було яно насправді, ніхто уже про сеє не знає. Калі переповнилася душа Уляни Несторки горем людяцьким, що рікою повноводою, але гіркою до неї одусюль стікалося, зійшла Уляна на гору Вишневу, де чоловіка свого Нестора, Семирозумом прозваного, давним-давно похоронила, зійшла яна на гору Вишневу удосвіта, ще ледь дніло, і гомоніла до Нестора Семирозума, немов до живого: "Як була я ще молодьонкою, Несторе, а скольки годків тобі було, ніхто сього не відає, бо приблукав ти у наші часи, намандрувавшись досхочу і по землі, і по небу, очоловічилися ми з тобою, і дєток нажили, і добре нам було удвох. Давненно сеє все було, так давненно, що я уже й призабула, калі, знаю тольки, що жисть тади була інакша, і усе інакшеє. А може тому, що покуль людина молода і сік весняний у тілі її солодіє, очима весняними на світ яна дивиться і усе довкуль для неї майським сонейком сяє. То весна жисті моєї була, і, докуль ще землю топтатиму, весну нашу з тобою тольки добром згадуватиму. Тади узяв та й пішов ти неждано од мене і од дєтви своєї, може, на небо пішов, як люди балакають, а мо', — до чортів у пекло, бо усякий ти був у жисті своїй довгій, і небесного, і пекельного у тобі було доста. Але передав ти мені трохи знаття свого, набутого у мандрах далеких, земних та небесних, чи від Бога у тебе теє знаття було, чи від нечистого, теж не відаю, та й відать не хочу. Відаю єдине: що людям яно в поміч, у добро, а не в зло. І довго тішилася я тим знаттям, як могла, допомагала людям болящим, болєй од твого імені помагала, не од свого. Тольки ж перемолотилося, перелопатилося усе в Краї нашому і довкуль, відколи тебе не стало. Кріпко муторно люду зробилося, бо по головах його хвилями вогняними войни прокотилися — і миколаївська, і громадянська, і ще казна-які, розорні сильно. Дак тим, хто у земельку сиру ліг навіки, тим луччей, тим уже ніщо не болить. А багато люду, ще живого, скалічіло, хворих-болящих ниньки — як піску стало, і йдуть яни до мене із усього Краю, в надії і вірі, що я їм помогти можу, бо прочули між людяк, що багатьом помагала. А насправді — що я можу, я — нічого не можу, окрім хіба що словом утішити та якую травичку чи корінь нарадить, як ти мене навчав, калі ще по землі ходив. І уже сили мені забракло, і душі, горем людяцьким переповненій по зав'язку, і рукам, що їм ти силу цілющу дарував разом із знаттям своїм.