Їдемо, Вероніко — цілком "благонадьожно".
І тут же дядя Варфоломій подумав про курочок: "Гарно б завести!.. І вся ця суєта житейська... Охо-хо! Позіхнув і ретельно перехрестив уста.
Тоді Вероніка сказала:
— Демо, сюди не заходила Христина?
— Ні.
— Ну, так мені треба йти. Сьогодні на Поярних Посьолках спектакль.
Дядя Варфоломій скинувся; щось закричав, заверещав.
Вероніка мовчала. Дядя Варфоломій покликав у сіни Стефана. Як же так? Завтра ж потяг! І рішили йти з нею.
...Вийшли всі на ґанок. Небо відходило в даль. Зорі творили нечувану загірну симфонію. Пішли до ріки. Дядя Варфоломій проводив до берега, останні — з Веронікою на спектакль. Коли виходили за город, дядя Варфоломій, що йшов позаду всіх, покликав Стефана. Розмахував руками, хвилювався.
...З города сунулись вози. Перекликались у вогкій весняній імлі. На сході стояла чітка зоря. Пахло (Дема казав) цедрою з лимона. В далині густо розкидані були заводські огні. Дема творив сентименти:
— Це не від Луки, а від повстання. З нього одна глава на мотив: "гей, долиною, гей, широкою козаки йдуть". І це тому, що я чую далекий тупіт фантастичних коней. Тому, що положила на моє серце головку малюсенька дівчинка, і. я бачу народження нового життя.
...Вероніка мовчала.
Тоді промовив Стефан:
— Вероніко, тобі холодно в калошах. Ти хоч би чулки наділа.
Близько підійшла, подивилась в очі й тихо, але чітко й суворо сказала:
— Брате, не глузуй. Я з тобою не буду стрічатись.
Стефан подумав і кинув:
— Добре. Але скажи мені: ти чула що-небудь про аристократизм духа?
Вероніка сказала:
— Чула.
...Підійшов Дема.
— Про що ви говорите?
Стефан:
— Про цінності: Евклідову на площині і Лобачевського на сферичній поверхні.
— Ну, це не про мене писано.
...Нарешті й ріка. Підійшов і дядя Варфоломій. Десь чиркнув сірник — у весняній ночі стояли два цигаркові огники. Далеко на Поярних Посьолках співали дівчата.
Поїдуть туди, до Христини. Це з книги дум народніх: ходять бояни невідомих комун і співають вечірню молитву, коли жевріє свіча загірного сонця:
— Слава в верхів'ях революції і на землі радість! І чути ще боянову молитву під тихий акомпаньямент земного хору — весняного шуму. Стоїть чітка віфлеємська зоря. Боян дивиться в даль і тихо каже: "... твоє життя, ти, твої руки, твій кожний день — це агітація невідомих комун. Чого ж вони хочуть від мене? Невже я вирву своє чингальне серце, невже я зможу погасити цей надзвичайний ранковий пожар?" І пише діва —
жіночий ватажок — наказ. І, звичайно, вона добре знає, що Христина й без неї це знає, і, мабуть, у неї теж горить серце, коли бачить Христину, і вона не може погасити пожар своєї творчости.
— Слава в верхів'ях революції і на землі радість! Боян сказав: "Можна згоріти, як свічка перед образом моєї мадонни Христини". Але не втихала боянова молитва під тихий акомпаньямент земного хору — весняного шуму.
...Сказав дядя Варфоломій:
— Стефане, йди сюди.
Підійшов.
— Ну, говори по правді: вламав?
Стефан нічого не відповів, одійшов і сів на кайору.
...Сплеснули весла.
...Стояла тиха вогка темрява, і вабили полярські огні, і брів зелений запах із слобожанських безкраїх степів.
...Сплеснули весла.
Дядя Варфоломій подумав не то з іронією, не то так:
— Ячейка!
Потім подумав про потяг, про закинуту станцію, ортечека і про далекого знайомого з ортечека.
Потім дядя Варфоломій уважно дивився в синяву запашної ночі. Туди, де стояли полярські огні, де маячіла кайора й силуети цих чудних, невідомих людей.
ШЛЯХЕТНЕ ГНІЗДО
Найзвичайнісінька баба, але її звуть бабушкою, діда — дєдушкою. Бабушці — шістдесят шість, вона жлукто з жаром, від неї вогка білизна з попелом. Батько дєдушчин чумакував у Крим по сіль, тому й у дєдушки широкі суворі брови нависли, чорні — йому сімдесят, а волосся на голові, як пух з трусика для касторового капелюшка — сивий-сивий.
Дєдушка — патріярх і тепер: правнучата, внучата, діти — всі вкупі, шістдесят десятин не поділені, тридцять одібрав ревко — це так ревком, а потім прийшов виконком, а землі все-таки не повернули...
У дєдушки був і син — його Бубирець-незаможник "згріб", а потім Бубирця "зіребли", і загинули обидва.
Дєдушка — патріярх, і син був би патріярх, коли б не чотирнадцятий рік: втягли в споживче товариство за скарбника і ходив уже в збірню. А синові сини вже не те: викинули хату на степ — біля шведських могил, і вже хотіли не шістдесят, а двісті шістдесят. У Харків до банку їздили, щоб дєдушка не знав.
От-от щось у Папуцячім маєтку — Папуці прізвище — от-от...
Кожного тижня правили службу в неділю — у неділю вмирав тиждень і народжувався другий. Тижні вмирали, і тижні йшли. Комусь ближче до смерти, а комусь — до народження. І так віки, коли ще й Слобожанщини не було — довго-довго.
Тижні були галасливі, криваві, буйні.
Андрія — синового сина — звабив вовчий Шкуровський загін, а Василь і досі живе вдома. Єсть такі в нас, і досі нікому не служили: ні вашим, ні нашим. І не хитрі — фортуна, кажуть. От і Василь.
Уночі розсипаються зорі і зникають у Папуцячім лісі — тепер громадський. Дєдушка ніяк не міг звикнути: як громадський? А йому наказали ще й хмизу не збирати без дозволу. Тоді він зовсім не розумів: як це? з мого лісу?
Потім узнав, що це — закон такий, а коли закон, то це є закон.
Ранком дєдушка каже бабушці:
— Доглянь-бо за хлопцями, а я, мабуть, піду.
І йде в свій не свій ліс. Він теж доглядати. Проте дєдушка — міцний дід: і тепер як візьме косу, то чорта з два вженешся за ним. Старе покоління, із тих, що до двадцятьох літ без штанів у цурки грали.
Доглядає дєдушка добре: колись застав члена виконкому — ліс рубав не по закону — було діло!
Біля Великої Шведської Могили — дєдушчин хутір (хутори, одруби, Столипін). Біля хутора Горбанькове Озеро. Добра земля. Ввечері дєдушка запрягає воли і — через ліс — невеличкий, кострубатий, недотепний, і сосни на північ хиляться. Рипить віз до Великої Шведської Могили. Пісок, пісок, а далі степи, чорноземля важка, плодюча, міцна, оранжерійна: культура...
(...І ввижається іноді, що вся Україна оранжерея — там десь, близько моря тулиться. І підпливають до неї кораблі — багато кораблів під червоний стяг...)
Рипить віз: ри-ип!
Тягнуться воли до Великої Шведської Могили.
Дєдушка приїде на хутір і дивиться на ярину. І тут ярина, і далі ярина. Друга ярина — своя не своя. І серце радіє — тільки з сумом — і за свою, і за свою не свою... Пишно дметься вгору ярина...
(...І Україна дметься вгору... І люблю я її — більшовицьку Україну — ясно і буйно...)
...Ходить дєдушка по кварталах, сторожує дєдушка, а сонце ллється на його патріяршу голову, і сміється сонце: скоро-скоро вмреш ти, дєдушко, одійдеш у вічність і на землі тебе, дєдушко, не буде. Тепер земля більшовицька.
Увечері правнучка Манька приганяє корови з дєдушчиного свого не свого вигону. Бабушка становиться проти ікони й молиться:
— Отче наш, іже єси на небесі...
І дивиться у вікно: правнучка Манька заганяє не в ту кошару дійну Маньку. Бабушка кричить у вікно:
— Ах ти, капосна дівчино! Куди ж ти дивишся? І знову до ікони:
— Отче наш, іже єси на небесі...
Але Манька не слухає, і бабушка кричить і знову до ікони.
У бабушки всі ключі від усіх скринь. Бабушка — хазяйка, а молодицям і жінці синовій — слухняність і робота. Робота довга, вічна, до самої смерти — як коні, як воли, як завжди осінь. Це те, що виспівують у сумних піснях дівчата на буряках. Простяглася ця пісня на великі степові гони. Не можна не слухати цієї пісні: її наші матері співають, наші сестри, наші жінки. І темно в цій пісні, бо сумно в ній, це народна пісня, це жіноча пісня, і всюди і завжди треба казати про неї. Слухав і я цих пісень біля шведських могил, і нагорнули вони в моїх грудях велику могилу народного горя...
...У неділю приїздить до дєдушки батюшка. Дєдушка — церковний староста, дві медалі на грудях. Палажка приносить самогон від Онуфрія, і вони сідають за стіл. Батюшка каже:
— Ох, времена, времена, і ти, смутнеє врем'я.
А дєдушка каже:
— Не розумію, отче Полікарпе, в чім тут річ. Одібрали в мене ліс, і луки, і землю. А хіба це є закон?
Батюшка випиває стаканчик і голосно, щоб за вікном чули, щоб усі чули:
— Закон, дєдушко. Більшовицький закон.
А потім нахиляється до дєдушчиного вуха і, оглядаючись, шепоче:
— Столпотвореніє вавілонське. Смутнеє врем'я на Русі. Он воно що! Розумієте? От воно що!
Але дєдушка не розуміє: столипінські одруби, війна, революція, більшовики, повстанці, білі, червоні, комуністи, зелені, бандити, партизани — дєдушка не розуміє. Дєдушка патріярх.
Якийсь чад, якийсь сумбур ходить по селах, і виють собаки по селах — дєдушка не розуміє.
У неділю приходить і вчитель. Він хитрий, він шкандальник — так каже дєдушка.
Випиває і вчитель із стаканчика.
— За ваше здоров'я! А все-таки ви, дєдушка, пожертвуйте щось на книжки, їй-богу, нічим учити дітей.
Дєдушка колись був попечителем, а тепер — ні. Каже:
— Ага, знову до мене! Як доглядав школи, то й усе було.
Учитель:
— Тоді й без вас було... Бувайте здоровенькі (п'є)... Ви й тоді нічого не давали.
Старий хвилюється:
— Ах ти, шкандальнику! Як же нічого не давав? Зате доглядав. Га?
— Батюшка знає, що вчитель у Червоній Армії був, і він обережний.
— Буде, Митре Юхимовичу, буде, голубчику... Бувайте здоровенькі (теж п'є).
Свій не свій ліс, щасливий-нещасливий Василь. Щасливий — не вбили, нещасливий — живий.
За повіткою стоїть кузня: було велике господарство, і була потрібна кузня. Вона й тепер потрібна.
Василь біля ковадла.
З луків іде дух свіжого сіна, іде дух свіжого вугілля — з кузні, сплітаються і йдуть до кошари, до загону, до волів. Воли ремиґають похилі й думають про ранки, коли їх виженуть на роботу, коли за їхніми ратицями зарипить віз, а вони будуть тягти на захід сонця, а вони будуть тягти до Великої Шведської Могили.
Василь каже про себе:
— За що вбито батька? За що вбито брата?
А потім знову мовчить і одбиває молотком по ковадлі. Він думає: старе не вернеться. І шкода йому: не батька й брата, не дєдушчиного й бабушчиного добра, а шкода йому газети "Нової ради", що виписував колись батько, шкода йому харківського банку й думок непокійних про двісті шістдесят.
Василь знає, що старе не вернеться.