Вона тане, тане, як видиво поміж хмарами, а палючий біль пронизує мене наскрізь і кидає вниз, униз, униз! Яке страшне падіння! Завмирає серце від чекання: коли ж удар, об землю? Коли? А голоси гудуть, гудуть, вгвинчуються у сві-домість, бентежать несподіваністю, жахливістю того, що я чую.
— Ти не руш дитини, гаспиде! Сам не зумів дати життя, то й не одбирай! У тебе рука не батьківська, чо-ртова в тебе рука, Семене! Я тобі правду кажу!..
— Не плюйте мені в душу, бабо! Чого ви лізете в неї?
— Яка там у тебе душа? Жаба в тебе замість душі! Аби була душа — не катував би дитини. Матір згубив, а тепер — дитя хочеш довести до погибелі?
— Що ви мелете? Хто її згубив? Сама померла…
— А від чого? Гадаєш — не знаю? Вона мені, голубонька, все перед смертю розказала. їй люди очі від-крили, хто ти й що ти. Ти, Каїне, доніс на Федора жандармам, на її першого чоловіка, на свого товариша, он як! Занапастив душу — і його, й свою!..
— Брехня!
— Не брешу! Ич, як посинів! Боїшся правдоньки! Взяв на себе Каїнів тягар — неси тепер, не згинайся. А вона, голубонька, не знала, не відала, що ти христопродавець, та вийшла за тебе, як Федір сконав на каторзі. А чим завинив? Що вмовляв робочих на заводі требувать більшої платні? То ж на добро людям! А ти набрехав, що буцімто він виступав проти власті! Он як! А Олена як взнала правду — занудилася, згоріла від туги, жалю і горя. А тепер ти хочеш сина її доконати!
— Цитьте, бабо! Цитьте, а то я…
— Що ти мені вдієш? Я вже вузлики зв’язала в дорогу, мені не страшно помирати. А тобі — страшно. Бо багато нагрішив!
— Ненавиджу, ненавиджу вовче сім’я! Хотів своєї дитини, любив Олену пекельно, заздрив Федорові, от і смикнув нечистий…
— Нечистий, нечистий… Все на нечистого звалюєш! У самого серце нечисте. Чим же Павлик не до ду-ші? Янгольська ж дитина. Раз уже так сталося — змий гріх з душі, поможи хлоп’яті вийти в люди, може, й за-рахується тобі…
— Мовчіть, бабо, бо тоскно мені! Залиште мене в спокої! Не торкну його більше пальцем. Тільки мов-чіть, бо не знаю, що вдію…
— Та вже мовчатиму, мовчатиму. Що поможеться! Дитяти жаль, йому ще жити й жити. Ах ти доленько сирітська! Де ти блукаєш, якими нетрями, що ніяк не прийдеш туди, де тебе ждуть? Ой Боже ж мій, Боже!
Я слухав ту дивну розмову, не тямлячи — сниться це чи діється наяву? Невже вітчим справді продав та-та? Так ось чому мама була вічно зажурена? Ось чому Семен ненавидить мене?..
Хвилі болю знову накочуються на беззахисне тільце, червоні та золотисті павуки поважно походжають довкола і тчуть, тчуть срібне мереживо снів, розгортають казкові покривала видінь. Хтось приходить, відхо-дить. Шкарубкими долонями торкається побитого тіла, повертає з боку на бік, співає журливої пісні…
Усі гори зеленіють,
Де багачі жито сіють,
Тільки одна гора чорна,
Де сіяла бідна вдова…
Де сіяла, волочила,
Слізоньками примочила…
Про кого це вона, про кого так жалібно?
…Пішли діти на долину,
Знайшли батькову могилу.
— Устань, тату, устань з ями,
Тяжко жити нам без мами,
Устань, тату, устань з гробу,
Тяжко жити нам без роду…
А, це баба Химка співає. Це ж вона про мене… про таких, як я. Скільки тих сиріт розсіяно по землі? Хто знає?
Баба знову щезає… І пливе пітьма, нескінченна болісна пітьма, якій нема кінця-краю…
Потім з тієї пітьми виникає освітлене кільце арени. На ній Ойра-хан. Він пальцем манить мене до себе. Я пересилюю біль і встаю. Сині-пресині очі притягують, застерігають, лікують, знімають біль. Ойра-хан розкри-ває двері, пропонує зазирнути в отвір. Хто це там? А, вітчим. А з ним ще хтось — невідомий…
— Тут, крім тебе, хтось є?
— Нема, — запобігливо згинається в поклоні вітчим. — У хатині хворий хлопак. Спить…
— Гаразд. Слухай мене: його благородіє пан поручик звелів передати, щоб ти кинув свою роботу…
— Як то?
— Не перебивай. Щоб ти кинув роботу… і влаштувався в цирк.
— В який цирк?
— У нас він поки що один, дурню. Мандрівний. їм потрібен конюх. Біля коней умієш поратися?
— Умію…
— От і добре. Що? Хто тебе прийме? Не турбуйся, все полагоджено. Кому слід, той все знає…
— А далі?
— Далі — основне. Пан поручик звелів поцікавитися, що за один той… штукар, що чинить всякі фокуси. Ойра-хан, чи як там його… Затямив?
— Не зовсім…
— Треба дізнатися, хто він і що. Як робить всякі химерні штуки. Чи є в нього якісь помічники. З яких країв родом…
— А ви… перевірте…
— Не можна, дурню. Документи в порядку.
— Тоді що ж я… можу вдіяти?
— Роби як знаєш, підслухай, чи що… але дізнайся про того штукаря якнайбільше. Є підозра, що він не-безпечна людина. Важлива державна справа, так і знай. Запам’ятовуй все, що почуєш, розпитаєш, кожна дріб-ничка важлива…
Голоси глухнуть, віддаляються. Я провалююсь в чарівну небувальщину. Що мені вітчим і його зрада? Я володар нескінченного неба, білокрилих лелек і далеких зірок. Я тепер син всемогутнього сну…
Минали дні.
Я поволі видужував. Вітчим вже не заходив до хатини. Лише баба Химка приносила мені їсти, прибира-ла, оповідала казки. А коли залишала на самоті — у відчинене вікно обзивався мінливий світ явищ і образів: ввечері грали на ніжно-сумовитих цимбалах цвіркуни або сповнювали простір мелодійною журбою жаби; вночі крізь ласкаве віття яблунь зазирали в моє серце грайливі іскри зірок — і були вони чомусь такі близькі, рідні й теплі, — а на світанку сусідські півні починали бадьорий перегук, даючи команду сонячним музикам розпочати шалений вогнистий танець. І тоді до небувалого хору прилучалося все — горобці, лелеки, коти, корови, котрі, сонно мукаючи, простували на нашу, кури, що греблися попід дерезою, столітня груша, що доживала свій вік, проте ще в силі була щоліта зав’язати на кількох гілках десяток солодких плодів… ах, не зуміти, не збагнути, не перерахувати мені всього, що танцює під помахом сонячного смичка, золотисті тіні від якого коливаються на стіні. Так можна лежати довго-довго, і здається, що відсутній час, що нема тіла. Тільки музика, сонце і небо…
— Павлику, Павлику!
— Хто там?
— Це я… Тарасик!
— Ходи сюди, під вікно.
— Боюся.
— Гада нема.
— Якого гада?
— А вітчима… Він на заводі…
Тарасик перехиляється через лутку вікна, таємниче шепоче:
— На якому там заводі. Твій вітчим у цирку працює…
— У цирку?
— Атож. Конюхом. Чого його туди понесло? Кинув таку заробітну працю на заводі… Моя мама каже, що тут щось не те…
Я замислююся. Згадую сон… А може, не сон? Той невідомий щось гомонів про цирк, про коней, про Ой-ра-хана…
— Тарасику…
— Гов!
— Ти був у цирку?
— Ні! Мене мама теж випарила добряче, аж смуги знати!
— А що в цирку? Що люди кажуть?
— Валом валять. З інших міст, з сіл пруть. Там таке виробляє той, як його… Ойра-хан!
— А що виробляє?
— Таке, що волосся сторч стає. Кажуть люди, що то якийсь дідько!
— А мені він до душі!
— І мені, — признається Тарасик.
— От якби ще зустрітися з ним…
— Не пустять! А як ти думаєш — чого твій гад пішов туди конюхом?
— Я вже догадуюся, ще треба перевірити. Тут якесь темне діло. Тільки дивись, нікому ні слова! Я неза-баром буду знати точно, а тоді — постараємося зустріти Ойра-хана. Біжи, щоб не застали тебе…
Минає день. Настає вечір.
Чути, як приходить вітчим, гупає чобітьми. Сновигає туди й сюди.
Баба Химка приносить теплого молочка з-під корівки. Очі її світяться ласкою з-під сивих брів.
— Випий, дитинко. Випий. Парне молочко дасть тобі сили, загоїть вавки…
— Не хочу, бабусю. Я вже дужий…
— Пий, пий, не дурій. Де там дужий, — одні скраклі замість рук. Ну та нічого, аби кістки, все інше наро-сте! Пий здоров! Ну, шануйся, я піду вже…
Вечір, тиша. Молодик за вікном.
Грає на скрипці цвіркун у запічку.
Верещать занудно розбещені коти десь у городах. Млосно, сп’яніло витьохкує весільні пісні соловейко.
А світло за дверима не згасає. Вітчим сидить біля стопу. Мені цікаво, що він робить.
Я тихесенько шастаю з-під ковдри, тримаючись за стіну, підкрадаюся до дверей, зазираю в щілинку. Гад щось пише у товстий зошит. Довго-довго пише. Морщить лоба, зловтішно всміхається і знову пише. Нарешті розгинається, тре долонею заспані очі, ховає ручку й чорнило у шухляду. А зошита загортає в стару газету, від-чиняє грубку і, глянувши на двері, кладе згорток туди.
Я посміхаюся сам до себе. Хитрий! Думає, що ніхто не полізе, бо грубка, мовляв, улітку не топиться…
Ящіркою повзу до постелі, згортаюся клубочком під ковдрою, завмираю. Тепер знаю, як діяти…
Наступного дня, коли вітчим пішов з дому, а баба Химка попорядкувала в хаті й почимчикувала до себе, я вибрався з ліжка, вишкутильгав у сіни. Виглянув надвір. Ніде нікого. Засунув двері, щоб ніхто не відчинив. А тоді рушив до грубки. Серце тьохкало, проте я переміг страх. Чи не переховав вітчим зошита? Ні, є!
Сівши на ліжко, я розгорнув газету і поклав зошита на коліна. На першій сторінці каліграфічним скоро-писом було написано: "Його високоблагородію пану Їжаковському вірнопіддане донесення…"
— Гарно пише, гад, — зітхнув я заздро. — Якби мені такий почерк. Отак він, либонь, і на мого тата пи-сав…
Далі я прочитав:
"Найпокірніше доношу таке: влаштувався я конюхом до цирку Агійо вдало, одразу ж приступив до пра-ці. Розпитував артистів про Ойра-хана, проте вони нічого не могли сказати, бо самого факіра майже ніхто не бачить. Де він ночує, їсть, відпочиває, про те відає, може, сам Агійо, але хіба він стане зі мною бесідувати? Діз-нався я ось що: десь у Карпатах вищезгаданий Ойра-хан приєднався до цирку Агійо і замінив фокусника, кот-рий номер, з таким же ім’ям. Отже, це не справжній Ойра-хан. А це вже та ниточка, за яку можна схопитися. Факір дуже любить доньку Агійо Марічку, котра виступає з ним, якщо ваше високоблагородіє зволить пригада-ти: вона згорає серед полум’я, а потім перетворюється в лева і навпаки. Так ото я почав висліджувати час, коли дівчинка з факіром зустрічається. В основному, це буває вечорами, після вистави. Вони гуляють вкупі або си-дять над берегом Бугу і бесідують, що мене вельми здивувало. Що спільного між хитрим Ойра-ханом і малою дитиною? Розмови ж, як зволите бачити далі, вельми затуманені. Я записую їх якомога точніше, а на ваш роз-суд залишаю тлумачення…"
***
— Де сонце, де сонце? — гукають сліпці
Їм шлях проляга на чотири кінці…
Незрячим шукати дарма.
Їм сонця нема.
Торкнувшись цього місця в своєму видінні про Ойра-хана, я ніби смикнув за якусь зловісну мотузочку: покотився обвал думок і спогадів.