Довкола чорніли густі чагарі, на вітах сиділи екзотичні птахи, насуплені й сердиті, ніби ворони взимку. Гриць здивувався: що за дивні птахи? Таких навіть у Брема не описано. Як вони могли опинитися в помірних широтах? Може, з якогось звіринця втекли? Потім зненацька прийшло розуміння: це сон! І ліс якийсь картинний, і чагарі надто билинні, й птахи не тутешні. Блиснула весела думка: чи можна у сновидінні проекспериментувати? Дослідити реалії цього химерного світу? Спробувати порівняти з тим, що він знав в звичному, буденному стані.
Таке рішення втішило його. Він підняв руки до очей, почав розглядати долоні. Здивувався: на руках було по сім пальців. Два великі пальці з боків і по п’ять всередині. Така форма кінцівки не видавалася потворною, хоч була цілком незвичною. Він стиснув руки в кулаки, великими пальцями притис середні, засміявся. Що за химери? Звідки такі форми, навіщо вони? Знову розкрив долоню, глянув на хіромантичні лінії. Вони були відмінні від звичних: три товсті звивисті лінії йшли від горбика "Юпітера" до поля "Місяця", розсікаючи всю долоню. І все, більше нічого!
Гриць оглянув свої ноги. Вони були босі, і теж на кожній — сім пальців. Вбрання легке, срібно-сіре, в кишенях якісь папірці, записник. Він добув його, почав гортати. Між верхів’ями дерев загорівся велетенський диск сонця (чи, може, це не сонце, бо чому воно таке багряне і вражаючих розмірів?). Малинові полиски освітили сторінки блокнота, Гриць придивився до тексту. Літери мінилися, пливли, але він зусиллям волі зупинив те розпливання і прочитав: "Конгрес LR. Ініціатива Радісної Істоти". Гриць здивувався: що за конгрес? І до чого тут Радісна Істота?
Зненацька виникла нова назва: "Liberte Rex". А далі переклад: Володар Свободи. Щось тут не так. Рекс — означає цар, імператор. Дивне поєднання ознак, характеристик: панування й звільнення. Нижче тексту з’явилося зображення — людина верхи на драконі, вона впевнено поклала руку йому на пащу, і монстр слухняно несе вершника вперед.
Гриць згадав, що все це відбувається у сні, засміявся, поклав блокнот у темно-червоній обкладинці до кишені. І знову поспішив уперед. Його десь чекають. Він повинен встигнути. Здалека долинули звуки динамічної музики, перестуки тамбуринів. Дерева розступилися, відкривши велику галявину. Гриць приєднався до кільця людей, котрі оточували вродливу жінку, що танцювала. Музика лунала десь згори, народжувалася поміж густими вітами, а танцюристка в магічному ритмі грайливо пливла над травами й квітами, і чорні очі мерехтіли райдужними вогнями, і самовпевнена посмішка була ніби відтиснута на її прекрасному обличчі. Гриць відчув гіпнотичний вплив танцю, рухів, музичного ритму і почав розхитуватись у такт з її невпинним кружлянням. І зненацька збагнув, глянувши на лиця присутніх, що всі вони сплять, заколисані цією чаклункою. І він теж навіки закам’яніє тут, якщо не зуміє подолати її навіювання.
Гриць лапнув у кишенях піджака, намацав коробку сірників. Радо засміявся: ось воно. І коли жінка, виграючи в повітрі довжелезним прозорим шарфом, наблизилася до нього, він чиркнув сірника і підпалив мерехтливу тканину. Шарф спалахнув багатобарвним фейєрверком, вогонь перекинувся на танцюристку, і вона загорілася чорно-багряним полум’ям. Глядачі застогнали, закричали нажахано, а палаючий смолоскип, ще трохи покружлявши по галявині, ліг жменькою сірого попелу до ніг Гриця…
А потім він раптово прокинувся…
Не розплющуючи очей, усміхнувся. Які химерні видіння! Треба запам’ятати, занотувати. У звичному стані такого не придумаєш. Семипала рука, конгрес "володаря свободи", танцююча жінка-фантом. Що за дивина, що за таємниця — наша підсвідомість?
Він хотів звичним рухом відкинути ковдру, щоб скочити на підлогу, але в животі запекло, все тіло пройняв потужний заряд болю. Гриць застогнав, розплющив очі.
Над ним схилилося обличчя молодої дівчини з великими прозорими очима, в яких читалася тривога. Пишна русява коса була прикрита білосніжним ковпачком. Де це він? У лікарні? Чому, як?
Зненацька у пам’яті загримів обвал спогадів. Вечір, грозова ніч, Інна, бандити. Бійка, шалені перегони нічними вулицями Києва. Що було далі, що сталося з ним, з напасниками?
— Заспокойтеся, — тихо мовила дівчина. — Все гаразд. Як ви себе почуваєте?
— Де я? Що зі мною? Чому… не можу встати?
— Ви в лікарні. Небезпека минула…
— Пам’ятаю… я домчав до міліції… А потім — темно… Що сталося з бандитами? їх схопили? Вчора вночі… я бився з ними…
— Заспокойтеся, — ласкаво повторила дівчина, поклавши долоню на його чоло. — їх схопили. Але не вчора. Це сталося три тижні тому. Ви три тижні були в безпам’ятті. Вас оперували. Але все пройшло вдало. Небезпеки вже нема. Ви одужуєте…
— Три тижні, — прошепотів Гриць знеможено. — Три тижні… А я відключений… як мертвяк…
— Дякуйте долі, що ваша свідомість відключилася, — доброзичливо сказала дівчина. — Операція була вельми складна. Куля в животі… До речі, вже два тижні тут чергує слідчий. Він звелів одразу повідомити, як тільки ви прийдете до тями. Зможете прийняти його?
— Покличте… Він якраз мені й потрібний…
Дівчина зникла. Хлопець втомлено заплющив повіки. Почулося тихе покашлювання, скрип табуретки. Гриць відігнав знемогу, глянув перед собою. Біля нього сидів молодий білявий хлопець у цивільному костюмі, білий халат був накинутий на плечі наопашки. Гість усміхнувся привітно, підморгнув рудуватою бровою.
— Ну як — видряпався?
Гриць засміявся. Дивний слідчий. Ніби хлопчисько з сільського вигону: жодної серйозності, значимості, суворості.
— Якщо за три тижні не зіграв у ящик, — пожартував він — то, мабуть, таки… видряпався…
— Тоді до діла, — зігнав усмішку з лиця слідчий. — Я тебе мучити довго не буду, та й допиту формально проводити нема потреби. Все вияснено, злочинці нічого не приховали. Моє прізвище — Гаркавенко Іван Степанович, старший слідчий управління МВС міста Києва. Про тебе знаю все, що треба. Ти Гук Григорій Васильович, водій таксі КІА 27-74, позаштатний співробітник журналу "Хрін". Правильно?
— Так точно, — кивнув Гриць. — Ніби в циганки побував…
— Жартуєш, — отже, діло йде до норми, — вдоволено сказав слідчий. Він розгорнув папку, переглянув кілька сторінок. — Слухай, я розповім, що з тобою відбулося, а ти скажеш — так чи ні. Двадцять сьомого липня цього року ти виїхав на трасу, біля метро "Більшовик" до тебе підсіла прекрасна незнайомка, прізвище якої Тутук Мар’яна Сергіївна…
— Прізвища її я не знаю, — перебив Гриць, — а звати її Віолетою.
— Вона така Віолета, як ти папа римський, — засміявся слідчий. — Віолета — то її кликуха у злочинному середовищі… та й не одна кликуха, ще є з десяток. То штучка неабияка. Слухай далі. Вона розгорнула кілька фотографій прекрасних Дульціней, і в тебе потекла слинка. Так?
— Слина не потекла, а краса дівчат таки вразила, — зніяковів Гриць. — Цілий букет таких чудових типів…
— Ясно, — підбадьорливо сказав слідчий. — Я не засуджую, діло молоде, я б сам захопився. Але ж ти не тільки захопився, а клюнув глибше! Так?
— Що значить — клюнув?
— Прийняв запрошення. Навіть забув про свій обов’язок виконувати план. Ну, ну, я не ханжа! Все мені зрозуміло, але невже тебе не вразила примітивна прозорість всього, що відбулося? Чому б це отака хвацька дівчина запрошує таксиста, не знаючи, хто він і що він, до себе в гості, та й не просто в гості, а щоб звести з своєю подругою-красунею? Чи ти гадаєш, що для таких красунь нема претендентів, окрім тебе? Ну, ну, не обурюйся, ти хлопець хоч куди, в тебе можна закохатися з першого погляду… їй-право, все це так! Але… повинна бути і якась самокритичність, і бодай крихітка обережності та соціальної відповідальності. А ти помчав на вогник приманки, як гімназист.
— Красива ж дуже! — пояснив Гриць. — Не стримався. Щось забурунило в серці, в душі…
— Знаю, знаю, де в молодих хлопців бурунить! — весело підхопив слідчий. — Слухай далі. На другий день ти, як і домовився з громадянкою Тутук, приперся вночі до неї, де й познайомився з Інною Гайдук.
— Таки Інна, — заплющив очі Гриць, полегшено зітхаючи. — Хоч ця не має кликухи…
— Поки що не має, — ствердив слідчий. — Ще молода. Та вже почали її втягати в злочинний світ. Погрози, обіцянки, шантаж…
— Слухай, Іване Степановичу, — судорожно підвівся на ліжку Гриць, — ти постарайся ту дівчину… Інну… врятувати… Вона не дуже винна. Вона хотіла мене попередити, а я… мов сліпець, нічого не збагнув. У дорозі вона просила їх, вмовляла… але, певно, не могла перебороти страху …
— Переборола, — сказав слідчий. — Доки ти віз своїх "друзів" лісовою дорогою, Інна потелефонувала в міліцію. Звичайно, тобі ми не могли допомогти, але для неї це плюс. Заспокойся, обіцяю тобі, що їй дадуть умовний термін. Думаю, що вона повернеться на нормальну дорогу…
— Ну, молодець, — полегшено зітхнув Гриць, знову розслабившись на подушці. — Я дуже радий…
— Дивний ти хлопець, — знизав плечима слідчий. — А втім, розумію тебе… Слухай же далі: відбулася вечірка, танці, випивон…
— Я не пив.
— Знаю — ти не пив. Всі це підтвердили. А далі, як в кіно: гроза, нічна дорога, міст Патона, Набережна, Поділ, проспект Фрунзе. — Інна виходить, Марат Гольдер сідає біля тебе…
— То він таки Марик, Марат?
— Марат, Марат… аж бридко, що таке ім’я паскудить. Але кликух у нього теж достатньо. Так от… Гольдер сідає біля тебе, а потім ти на півдорозі до Пущі розпочинаєш свою баталію…
— Не я розпочав, — заперечив Гриць. — Він вимагав зупинити, а я збагнув, що це — кінець!
— Як це ти збагнув?
— Інтуїція! Хіба я знаю — як? Зрозумів, що мені — хана. І до того ж — пістолет під боком. Я не знаю, як я діяв, але все було, ніби вві сні… ніби діяв не я, а хтось інший…
— Ну, в сні так не діятимеш! — розвеселився слідчий. — Тут, брате мій, блискавична реакція. Два такі бандюги, та ще й озброєні, а ти їх опрацював, як одбивні котлети! Гольдер мені казав, що якби знав, що ти каратист, то обійшов би поза Владивостоком тебе. Каже, що в тобі сто фурій бушувало, що вони не встигли збагнути, що й до чого, як ти їх укокошив!..
— Який каратист! — здивувався Гриць. — І близько не ночував біля карате. Не знаю жодного прийому… та й не хочу знати.
— Та мені це ні до чого — запевнив його слідчий.