печаті)... А й так чув я, що повість Вам не зовсім сподобалась і що Ви гадали б при печатанню її скорочувати, проти чого я згори мусів би застеречися".
Проте Франко був змушений погодитись на кабальні умови Партацького, який прекрасно розумів становище Франка, а тому диктував свої умови. Однак доля посміхнулась Франку, на цей раз з Німеччини. В кінці року він отримує листа від видавця "Журналу вітчизняної та зарубіжної літератури", який питає Франка, чи хтось би не згодився написати історію російської і, як додаток до неї, історію української літератур. Франко звертається до Белея, щоб він написав листа до О. Кониського (Перебенді) у Київ і запропонував таку роботу. Нехай пишуть чи по-українськи, чи по-російськи, а він, Франко, перекладе па німецьку мову. Однак за таку роботу ніхто у Києві не взявся, і Франко береться сам.
Він радиться з Драгомановим: "А от ще одну штуку хотів я Вам розказати і просити Вашої помочі і поради. Видавець липський Вільгельм Фрідріх започав видавання "Історії всесвітньої літератури" "in Eizeldarstellungen". Я подавав йому літом деякі звістки про нашу літературу й польську до його "Magazin fur die Literatur des In und Auslandes", і от він запросив мене опрацювати для його видавництва історію літератури української. Правда, розмір дає невеличкий — десять листів печаті, — але все-таки на 10-ти листках можна би, думаю, зладити гарну штуку... Я гадав би ось що зробити: коли б удалося розкрутити дещо грошей, поїхати за паспортом у Росію, в Київ, і там одно те, що призбирати матеріали, а друге — обговорити всю річ з ученими і критичними людьми, яких у нас в Галичині нема...
Не знаю тільки, чи можна буде мені безопасно їхати в Росію. Д. Антонович, бувши у Львові, запрошував мене і говорив, що, діставшися до Києва, міг би я там хоч в його домі пробувати спокійно, працюючи чи то в хаті, чи в бібліотеці. А паспорт я надіюсь дістати..."
22 січня 1883 року Франко приїхав у Львів, а слідом за ним полетіли рапорти в президію намісництва: "Франко приїхав до Львова і зупинився в Иосифа Ольшевського, по вул. Курницькій, № 1. Він має намір перебувати тут декілька днів для того, щоб порозумітися з професором учительської семінарії Омеляном Партацьким, редактором літературного журналу "Зоря" про історичну повість, яку закінчує для цього журналу.
30 минулого місяця приїхав до Львова Михайло Павлик, зупинився в готелі Лазаруса. Він має намір оселитися тут постійно. Зразу ж після приїзду дуже зацікавився розвитком соціалістичного руху в останній час. Він відновлює давнішні знайомства і намагається ввійти між студентську молодь. За ними встановлено віповідний поліцейський нагляд".
Франко зустрічається з М. Павликом, як і було домовлено раніше. М. Павлик погодився до співпраці над історією української літератури. Однак знову одна і та ж одвічна проблема — гроші. Без них Франко не може поїхати в Київ, без Києва він не може написати задуману роботу, гонорар за яку потрібен для організації спільного господарства. Однак доля знову посміхнулася Франку: у березні він отримує запрошення від Владислава Федоровича, а разом із запрошенням гроші, щоб приїхати у його маєток в село Вікно на Тернопільщині.
"Приїхав я, — повідомляє Франко про це М. Драгоманова. — Дає мені ось яку роботу: по його батькові Івану осталося багацько писем — філософія, а властиво соціологія, хоч і недокінчена, а крім того, велика кореспонденція від р. 1835 по 1870, всього 8 — 10 тисяч листів".
Федорович просить на основі цих листів написати біографію його батька Івана Федоровича, котрий у свій час був послом до віденського сейму. Франко погоджується, працює цілий місяць, а відтак на короткий час приїздить у Нагуєвичі. У селі крайня нужда. Зима затягнулась, не стало чим годувати худобу, котра з голоду гине. Переднівок обіцявся бути важким, голод заглядає у вікна навіть найзаможніших селян. "Погано жити на нашім Краснім Підгір'ю", — напише він М. Драгоманову. З Нагуєвичів він повертається в село Вікно.
У травні редакція "Зорі" оголошує передплату на повість Івана Франка "Захар Беркут". Невеликий гонорар від журналу, гроші, зароблені у Федоровича, дають Франкові надію на поїздку в Київ.
З Вікна він їде у Дрогобич і подає прохання дрогобицькому старості на видачу паспорта для поїздки в Росію, а одночасно з тим повідомляє Павлика: "Я незадовго, — пише він йому, — надіюсь на пару годин заїхати до Вас до Коломиї, бо буду в Станіславі, де маю виписувати різні старі папери і документи, тож, будь ласка, відпишіть мені, чи є Ви ще тамечки і де Вас шукати. Не знаю ще напевно, коли приїду, бо доперва нині пишу до Федоровича о гроші на дорогу. Думка є у мене їхати сеї осені до Росії і зібрати матеріал для історії укр[аїнської] літератури..."
26 вересня 1883 року дрогобицьке староство доносило президії намісництва: "Поспішаю донести ц. к. президії, що соціалістові Івану Франкові сьогодні я видав 6-ти місячний паспорт (для виїзду) до Росії (№ 75 пп), куди він їде, як твердить, для того, щоб зібрати матеріал на написання історії Червоної Русі. Під час перебування в Нагуєвичах вів себе зовсім спокійно. Коляжовський".
Отже, між 10 і 26 вереснем 1883 року Франко був у Станіславі. Чого їздив туди? Для біографів Франка ця поїздка так і залишилась загадкою.
У Франка на руках закордонний паспорт. Що ж було такого поспішного, що примусило його їхати у Станіслав? Робота над історією літератури? Станіслав не був тим містом, звідки він міг би щось почерпнути.
Можливо, він поїхав у справі організації комуни до Дзвонковських, яких він знав і у яких був невеликий запущений маєток? Він навмисне не пише про це в лисгі Павлику, а, скажімо, повідомляє його про це при зустрічі.
Можливо, причина була інша. Розповіді Фелікса та Гната Дашинських, Владислава Дзвонковського про гурток, що існував у Станіславі, про еміграцію, а також про Дескурів та інших керівників минулих повстань зацікавили Франка, і він починає збирати про них матеріал. Тема польської інтелігенції завжди цікавила Івана Франка.
Станіславські друзі Франка постійно згадують одне іі те ж ім'я — Юзефа Дзвонковська. З їх розмов виходить, що Юзефа надзвичайно вродлива, розумна дівчина з досить-таки поступовими і оригінальними поглядами. Хлопці не приховують перед Франком, що Юзефа була прикрасою їхнього гуртка і що всі вони були закохані в неї. Однак Юзефа нікому не відповіла взаємністю, хоч з усіма була однаково привітна, добра... Може, це від того, гадали вони, що Юзефа "високого походження". А може, вона посвятила себе чомусь високому, їм не зрозумілому. Вона таки справжня загадка. Про польську патріотичну літературу "духа" вона судить зовсім інакше, ніж інші, має свої думки відносно минулого польського народу і польської шляхти, досить цікаво висловлюється про поезії Міцкевича.
Розмови про Юзефу інтригують Франка. Інтригують настільки, що він прагне побачити її. У нього є трохи часу перед від'їздом до Києва, і він ще встигне заїхати до Дескурів, до Дзвонковських.
III
Одноповерховий будинок Владислава Дзвонковського, котрий він придбав після приїзду в Галичину у тихому і спокійному Станіславі у 1871 році, знаходився при дорозі, що через Бистрицю вела до Коломиї. Це місце звалось "За тисьменицькою рампою". Будинок стояв під гонтою, як і, зрештою, всі будинки в цьому передмісті. Засклений ґанок посередині, а чотири пари вікон по обидва боки. До ґанку від хвіртки вела доріжка, акуратно посипана піском з річки. Перед вікнами господиня розбила грядки та клумби на паризький кшталт, насадила повно різних квітів та кущів. Трошки нижче будинку починався сад, старий і запущений. Під крислатою грушею була альтанка, вимальована в зелений колір. Літом її заволікав густий пирій та повійка, що пнулась аж до самих гілок груші.
Тут пані Дзвонковська любила приймати гостей. В основному це були емігранти, котрі вже давно примирились зі своєю долею і сиділи спокійно на провінції управителями маєтків, економами... Вони любили розмовляти, мріяти, пригадувати. Найчастіше, звичайно, велись розмови про минулі "добрі" чи "злоті" часи. Знатись з Владиславом Дзвонковським емігранти вважають за честь, бо всім же відомо, що Дзвонковські були відомі і шановані ще при королі Сигізмунді.
Тон серед гостей задавала дружина Броніслава Дескура — Текля Бобровницька. Вона вперто вважала себе парижанкою, хоча їй у цьому заважало не дуже французьке ім'я. Текля вважала, що патріотизм польський — це патріотизм, свята польська мова — свята, але з усіма вона воліє говорити по-французьки. На Дашинських вона дивиться як на звичайнісіньку голоту, босу й обдерту. Фелікс Дашинський твердо переконаний, що на виховання Юзефи Дзвонковської не стільки впливає батько чи мати, як оця остогидна тітка Текля, котра зі всіма така вже ввічлива, така вже "демократична", але дала би себе порізати на дрібні кусники, ніж допустила би того, щоб з її шановної родини хтось поріднився з хлопом.
На Франка Юзефа справила сильне враження. Він оцінив її критичний розум, зрозумів, що оця її позолітка "польськості" швидко злетить, опаде, а наверх зрине людина; одне слово, Франко покохав її. Мало того, він вирішує, що після Ольги Рошкевич Юзефа саме та жінка, яка може йти поруч, тобто може бути його дружиною.
На жаль, не вдалося виявити до цього часу ні одного листа, котрі писав Франко до неї. Про зміст цих листів можна лише догадуватись з відповідей Франку...
Десь у вересні-жовтні 1883 року Іван Франко написав, як цього вимагав етикет і припис, листа до матері Юзефи з просьбою "о руку і серце" її дочки. Батька вже у Юзефи не було.
20 жовтня 1883 року Антоніна Дзвонковська відповіла Франку: "Прикро відповідати мені на Ваш лист негативно. Відомо пану, що вже саме положення моєї дочки противиться тому... Така коротка знайомість не могла у пана закріпити почуття, а те, що нам здається щастям, при ближчому розгляді не є ним. Думаю, що це, що зайшло між нами, не змінить нашої дружби, яку прагнемо й надалі зберегти. Прийміть від нас усіх сердечне поздоровлення. Антоніна Дзвонковська".
Коротко і ясно: "Саме положення моєї дочки противиться тому..."
Ще десь на початку цього року Франко написав вірш, котрий як не можна краще пояснює його тодішній душевний стан:
Любов єдиная мене,
Що нею жив я весь, —
Найтяжча рана се моя,
Болить ще до днесь.
То був час, коли він усіх, в тому числі й себе самого, переконував, що рана серця загоїлась, що між ним та Ольгою лишились тільки ділові стосунки...