Навіть неузброєні селяни дають ляхам одсіч. Цілі села й міста гинуть, змагаючись з ворогом, воліючи краще вмерти, ніж скоритися неправді, ти ж маєш військо і не ведеш його у бій.
— А що буде, — одповідав Хмельницький, — коли ляхи й тут переможуть нас, як перемогли під Берестечком?
— Тоді знову будемо битися з ними біля Корсуня, Чигирина, на всякому місці... Продержимо ляхів під зброєю до зими... Вигубимо їх безхліб'ям, морозами! Та вони й до Різдва не додержуться! У тебе козаків щодня буде більше, а ляхів щодня буде менше. Хіба не знаєш, що як непереливки, то вони зараз тікають. От тоді, коли заженемо їх знову за Случ та за Стир, тільки тоді можна про згоду умовлятись.
Проте Хмельницький не зважився стати до бою. Він бачив, що після Берестечка козаки й старшина не так уже прихильно ставляться до нього, як колись, і боявся, що коли знову, трапиться йому пригода, то його скинуть з гетьманства і оберуть іншого. Навіть Богуна, не вважаючи на всі його послуги, Хмельницький тепер не любив за те, що той часто не згожувався з ним у військових справах і не корився його волі, а Богунова слава тільки дратувала його. Хмельницький боявся, що Богун може скинути його й стати гетьманом.
Богунові козаки — Подоляни й Волиняни — рішуче не хотіли ставати до згоди, бо їхня країна мала підлягати полякам. Вони од себе посилали до Потоцького посланців з погрозами, що не стануть до згоди, як що поляки не згодяться на Зборовські умови. Але ніщо не пособило, і Хмельнщький підписав умову, власноручно убивши при цьому булавою кількох козаків, що у вічі лаяли його зрадником.
Після Білоцерковської згоди становище України стало далеко гіршим, ніж після Зборовської. Польські жовніри й драгуни стали на зиму по всьому Поділлю, Волині, Брацлавщині: і по всій лівобережній Україні. Під захистом свого війська, туди зразу ж набігли польські пани й підпанки з своїми орандарями — жидами. Пани поодбирали у селян землю, що її селяни вже три роки орали, пооднімали худобу і всяке збіжжя, люто помщалися на своїх кріпаках і в кого знаходили зброю, того катували.
Завзяті Подоляни й Волиняни не хотіли коритися панам і лізти знову в те ярмо, що його вже три роки своєю кров'ю скинули. Вони збиралися у ватаги, переховувалися по лісах і звідти билися з панами, поляки ж, вхопивши таку ватагу, нещадно катували селян, вигадуючи на них такі муки, що, здається, й саме пекло того б не вигадало.
Одного ранку Богунові, що, стерявши через згоду гетьмана своє полкове місто Винницю, жив тепер в Умані, сказали, що до нього прибули земляки з Поділля. Богун вийшов на ганок і з жахом поточився назад: двір був повен страшних примар. Тут були неначе тіні людей, з чорними ямами під чолом замість очей; були такі, що замість носів та ушей у них на обличчі червоніли роз'ятрені рани; були кістяки з вишкіреними зубами, бо людям було відрізано губи; де в кого, замісць рук, були цурупалки, а по землі, мов павуки, каталися люди без ніг і без рук. Всі ці примари простягали до Богуна руки, або цурупалки од них, і казали до нього нелюдським стогоном і ревом, бо у більшости їх були урізані язики.
Стогін вибився із грудей посивілого у січах полковника. Він зрозумів, що то за примари, бо ще під Білою Церквою передчував, яка буде помста панів.
— Брати мої рідні! — з риданням кинувся Богун до калік. — Земляки мої нещасні побила нас лихая година. Знущаються ляхи над нашою кров'ю. Над нашим безголов'ям!
— Гетьман відцурався нас! — гукали ті, хто мав можливість гукати. — Покинув нас ворогам на поталу, так хоч ти згадай про земляків своіх! Ми вже загинули, але ще не всі, там понад Бугом та понад Дністром ще змагаються, рятуй хоч тих!
— Нехай мене скарає Господь... — одповів Богун, — коли я покину шаблю, поки ляхи пануватимуть на Вкраїні! Ідіть усі й везіть безногих у Чигирин до гетьмана. Нехай подивиться, до якої згоди з ляхами призвів він Україну! А я дам вам поводарів і листа до нього.
У листі до гетьмана Богун писав:
"Глянь, Богдане, на братів наших з Поділля! Хоч, ти рубай мені голову, а я зараз іду з своїми козаками до Бугу. Ліпше десять раз умерти, ніж бачити те, що ми бачимо!"
Ті каліки й рішучий лист Богуна зробили вплив на Хмельницького. До того ж ще сейм у Варшаві не ствердив Білоцерковської умови, і гетьман був вільний не рахуватися з нею.
По весні 1652 року Хмельницький дав кілька козацьких полків своєму синові Тимошеві й звелів іти на поміч Богунові, а сам з кількома полками пішов позаду.
Тиміш Хмельниченко сполучився з Богуном, і вони разом пішли на Буг до гори Батіг, де стояв з польським військом коронний гетьман Калиновський. Там козаки тах погромили поляків, що з їхнього війська мало хто лишився живим. Було вбито навіть самого Калиновського.
Після славного Батогського бойовища знову піднялося на Вкраїні все поспільство, а все панство кинуло ся тікати, кому куди пощастило потрапити. Козацькі сотні без наказу і навіть без дозволу Хмельницького, вибивали по Украіні польських жовнірів та драгунів. Богун з своїм полком рушив з під Батога на Поділля, добив решту польського війська й знову опанував своєю рідною Винницею. Минув місяць, і все Поділля, Брацлавщина, і Волинь, і вся лівобережна Україна були знову вільні од ляхів та панів. Радість велика стала по всій Украіні: люди, зустрічаючись, цілувалися й обнімали один одного, як на Великдень. Наслідки Берестечка були знищені...
Та не дуже довго протяглося те щастя. За осінь та зиму поляки назбирали нового війська, і весною 1653 року на Вкраїну з 15.000 війська набіг новий польний гетьман Чарнецький. Він намислив вжити нових засобів щодо війни з Україною, а саме: вирізувати всіх українців, хоч козаків, а хоч і посполитих, не дивлячись на те, чи узброєні вони, чи не узброєні, не лишати живими навіть жінок і дітей, щоб з рештою викоренити український непокірливий народ, а заселити українські землі поляками.
Несподівано набіг він з Полісся на Брацлавщину, попалив до останьої хати міста: Самгородок, Прилуки, Липовець, Ягубець, Линьці та Борщовку і до ноги вирізав там усіх людей. Ніколи в світі, навіть за часів Батия, не робилося того, що виробляв на Вкраїні Чарнецький. По руїнах сел та міст, вкритих непохованим людським трупом, бігали цілі табуни собак та вовків, розтягаючи трупи на шматки, а гайвороння допомагало їм.
Вжахнувся Богун, почувши про лицарську роботу Чарнецького, і не вважаючі на те, що мав під рукою тільки один свій полк у три тисячи коней, кинувся навперейми Чарнецькому до замку Манастирище, щоб там заступити йому шлях.
У Манастирищі дуже вручно було оборонятися, бо з одного боку козаків захищали високі, муровані стіни та башти напівзруйнованого замчища, з другого — під кручею бігла річка, з третього ж, де підходило поле, Богун почав робити окопи.
— Тут і помремо, — сказав Богун сотникам, — як що гетьман не дасть помочі.
— Мені, то воно б і час уже... — обізвався Влучко. — Вже з мого товариства нікого немає на світі. Я один досі топчу травицю, не знаходячи собі смерти.
Довбня з Влучком не погодився.
— А у мене ще здорово на ляхів рука свербить. Тепер ось правиця загоїлася — саме добре буде гатити їх келепом.
Довідавшись, що у Манастирищі засів Богун тільки з одним полком, Чарнецький дуже радів тому, що нарешті таки злапає проклятого українського бунтаря, що вже так дався у знаки полякам. Ставши табором недалеко міста, він зразу ж кинувся з кількома полками на козацькі окопи. Шалений був його наскок, але Богун дав йому таку одсіч, що після того козаки три дні закопували трупи поляків, що лишилися по рівчаках поперед окопами.
Ця одсіч не спинила Чарнецького. Війська у нього було уп'ятеро більше, ніж у Богуна, а принада захопити славного козацького ватажка була занадто велика, і він щодня почав водити своє військо на нові штурми, переміняючи полки, щоб давати їм час спочити і щоб дужче стомити козаків.
Через кілька день Чарнецький помітив, що на штурмах у нього гине дуже багато полковників та хорунжих і що всі вони гинуть од стріл. Один вернеться з вибитим оком, другий з розірваним носом, а де кому стріли доходили й до серця. То була робота Влучка. Він здерся на башту замку, простягся там собі, як пан на софі, курив люльку та виглядав побіля окопів польських привідців, а якого наглядить, так той вже й його. Натягне добре тятиву свого лука, а стріла вже знайде, кого їй треба.
Чарнецький лютував з цього, але не міг додивитись, звідкіля летять стріли.
Два тижні вже тяглася облога, а гетьман не йшов Богунові на поміч, і навіть звістки від нього ніякої не було. Козаки стомилися й ставали байдужими. На третім тижні, щоб надати їм жвавости, Богун послав Чернецькому листа:
— Мостивий пане, — писав він. — Я чув, що твої земляки прославляють тебе, як завзятого лицаря. Бажалося б мені подивитись, як ти б'єшся. Виходь зо мною на герць. Хто кого переможе, того й буде Манастирище. Не будемо й крові наших вояків даремно проливати.
Пославши листа, Богун виїхав на доброму коні за окопи і почав викликати Чарнецького. Козаки рясно вкрили окопи, любуючи на молодецьку вдачу свого полковника. Втоми, як не було, завзяття у всіх заграло в очах. Скоро й поляки почали виходити з табору, але Чарнецький не виїздив.
Богун басував своїм конем по полю, чекаючи супротивника... Аж ось затрусилася земля і забряжчали шибки у Манастирищі од вибуху кількох десятків польських гармат і Богун впав разом з своїм конем на землю. То Чарнецький у відповідь на його листа звелів вдарити на нього з гармат...
Але не впала ще з неба Богунова зірка: розірвало бомбами на шматки його коня, і ніде самого не зачепило. Кинувся до полковника з окопів Довбня з козаками, але Богун уже встав і шаблею погрожував Чарнецькому за його зраду.
Ледве вспів Богун повернутись до своїх окопів, як Чарнецький вдарив на Манастирище всім своїм військом. Скажений був цей штурм. Поляки лізли на видиму смерть, сотнями давили один одного по рівчаках окопів і, загативши їх своїм трупом, вискочили на вали.
— Діти мої рідні! — гукав Богун до козаків. — Пам'ятайте, що зараз ви захищаєте всю Україну од нелюдського ката.