Все це наче закликало до спокою, заколисувало в обіймах тихого життя. Але невсипуче збуджувалась думка Сковороди, ширяла за ті гірські краєвиди на далекі простори. Наче виривався з полону, коли доводилось десь мандрувати. Супроводжував Вишневського но всій великій імперії Габсбургів. Найчастіше бували в ГІрезбурзі, Бідні, Буді...
Генералу Вишневському довелось бути присутнім навіть на прийомі Марії-Терезії, яка, наслідуючи урочистість церемоній свого батька Карла VI, давала бенкети, збагачувала столицю Габсбургів новими закладами мистецтва й культури.
Відень приваблював мандрівника своїм народним театром та національною бібліотекою. Сковороду вражало те, що кожен мешканець знав і з гордістю називав ці національні багатства країни. А дорогу до готичного собору святого Стефана довго не доводилось розпитувати — завжди знаходився охочий супроводжувати мандрівника аж до цього величного пам'ятника архітектури XIV—XV століть.
Захоплювався Сковорода у Відні архітектурою новітніх часів, уважно розглядав Шенбурн та Бельведер. У През-бурзі вражала його химерним мереживом готики архітектура собору святого Мартіна. В пам'ятниках Буди читав історію волелюбних, войовничих, поетично обдарованих угрів.
У мандрах сягав північної Італії, підвладної короні Габсбургів. Прагнув побувати у прославлених містах на березі Адріатичного моря. В розпорошеній на окремі невеличкі держави країні, поділеній між завойовниками, знаходив мандрівник багато цікавого з історії архітектури, скульптури, живопису. Полонила його поетична краса древньої Венеції. Хто міг би проминути це місто, мандруючи до північної Італії? Розташоване на численних островах, з'єднаних каналами, воно справляло незабутнє враження на кожного прибульця. Хто, потрапивши сюди, відмовиться від прогулянки в гондолі по Головному каналові, щоб побувати на площі Сан-Марко і полюбуватися величною архітектурою собору та Палацу дожів? Чий питливий розум не наповнять враженнями мистецькі витвори епохи Ренесансу, що залишила свої сліди для
вічності в цьому зДавна прославленому місті — прикрасі Адріатики? Тут жили і творили Джорджоне, Тіціан, Гольдоні, що прославили генін свого народу.
Чи не на них берегах венеціанські купці торгували привезсними з чорноморського узбережжя хутрами, збіжжям і украінськими невільницями, захопленими в татарський ясир? Може, тому такі білі мармурові оздоби берегів, що вони миті невільницькими сльозами?
Хвилі Адріатики несли трепетокрилі думи .числителя в далекі простори часу і відстані. Та радістъ маидрівника затьмарювали підступи езуітів. Вопи зацікавились молодим ученим — вихованцем славнозвісноі Киівськоі Академіі, а у розмовах перекоиувалися, що мають справу з високоосвіченою обдарованою людииою. Такого б запросити до Рима, щоб сам папа благословив його, а може, й залучив до сонму своіх проповідників католицькоі церкви. Адже католицький Рим ніколи не губив з поля зору Украіну, знаючи, що народні рухи хвилями проноситься по ній. Повернути б іх на користь католицизму. Уже лагодились езуіти в подорож з Сковородою, але він відмовився ступити в місто, де півтораста років тому інквізиція спалила найвидатнішого мислителя свого часу Джордано Бруно. Не хотів бачити жерцівкардиналів, не міг схили-ти голову перед папською закривавленою тіарою. Не для того він гартував у собі вільний дух сипа рідних степів, кояацькоі впльниці, щоб стати попихачем продажних езуітів!
Зустрічався з ученими европейських університетів, які запропонували Сковороді кафедри й почесті. Проводив з ними дискусіі, вражаючи сміливістю думки.
Не залишали езуіти переслідувати Григорія Савича, коли мандрував він в інші міста. По всій імперіі Габсбургів були розставлені іхпі хитро плетені, як павутиння, сіті. Сковорода навчнвся пізнавати езуітів по улесливій підступності, дволикості. У медовій усмішці, робленій доброту удаваному смиренстві він пізпавав вовків у овечій шкурі
82
научених мистецтву задурманювати людей, доводячи, що ціль виправдовує засоби, якими б вони брудними не були.
Розмовляв Григорій з різними людьми, слухав розповіді мовами багатьох народів. У кожній бесіді, у кожній мові знаходив щось своєрідне, неповторне, наче визбирував перлини у великому океані народних звичаїв. Особливо його зацікавило життя, мова, пісні, побут людей, що жили по шляху від Токая до Презбурга, які зберегли свій мальовничий одяг, чудові легенди. Бачив у їхньому побуті дещо споріднене з життям своїх земляків, пізнавав риси рідного племені, що отаборилося і на берегах Дніпра та Ворскли, а частина його потрапила за Карпатські гори. Може, якесь лихоліття занесло сюди земляків, щоб оселитись берегами Ужу та Тиси? Принесли вони свої звичаї, свою мову, любов до хліборобства, садівництва, скотарства. А тепер обзиваються до своїх братів звуками трембіти. Недаремно направляють награвачі цівки трембіт на гірські схили, наче хочуть звуками перелинути через Карпати до своєї рідні. Полюбив ту мелодію невтомний мандрівник, чарувався нею.
Бачив, що нетлінні скарби кожного народу криються в його мові, в історії, надбаннях духовної культури. Перед очима мислителя розгорталась хартія, писана століттями змагань за гуманні, прогресивні ідеали. Великий той народ, який береже цю хартію, передає заповіти нащадкам, навчаючи їх любити й берегти цінності, принесені для всього людства...
Не тільки з Вишневськими мандрував Сковорода, а й діставав дозвіл мандрувати самому. Тоді найбільше він добував досвіду, знаннів. Хотів пройти тими шляхами, якими дивний голландець Еразм Роттердамський двісті років тому виношував свої повчальні афоризми "Похвали глупості", щоб ними забарвити гуманістичні ідеї епохи Відродження, розвінчувати церковний догматизм, феодальні порядки, розпусне життя різних святош. Здавалося Грнгорію Савичу, що іскри, залишені діячами Відродження, освітлюють шляхи і новітніх мандрівииків.
У мандрах поповнював новим досвідом своТ роздуми. Але обов'язково повертався до Токая в дні великого посту, виконував церковну службу, приймав сповідь. Тоді пані Вишневська ставала строгою, набожною.
Кладучи через епітрахіль хрест на II голову, пастир Сковорода відчував тепло подиху жінки й биття ТТ серця. Промовляв заучені слова, якими звертався до бога посередником за прощения гріхів. Ставало моторошно. А коли пані зводила голову, то стояв перед нею, наче сам спові-дав своТ гріхи. Дивився просто в задумливі очі, ніби хотів збагнути в них нерозгадані таемниці. Користувався пагодою навіть при виконаині подібних службових дійств вивчати глибину людської душі, пізнатн її пристрасті та спокуси.
Дивною здавалася Сковороді його служба. Заперечу-вав вигадані церковними жрецями християнські таїнст-за — і сам виступав у ролі виконавця їх. Відбувалась боротьба в душі протестаита-мислителя. Заспокоював себе тим, що і в цьому обряді міг збагнути якесь життеве явище, покрите релігінною оболонкою церковного таїнства.
Після сповіді генерал Вишневський доручав Сковоро-ді подорожувати з дружиною. У них подорожах Григорій знаходив багато цікавого. Наче розкривалась перед ним завіса, за якою бачив сердечні тривоги звабливоТ жінки. Читав у її очах нерозгадані таемниці. Ще більше заглиб-лювався в них, коли сідав поруч супроводжувати на скрипці її фортепіанну гру. Здавалося, що музика мае приховану силу еднати людей у високих почуттях. Не-збагненне то було таТиство душ...
На третьому році мандрівок по бвропі лагодився Григорій Савич побувати в Парнжі. Адже там почав Дідро з своТми однодумцями видапати зиамениту "Енциклопедію наук, мистецтв та ремесел". Знав Григорій, що Дідрові "Філософські мислі" кілька років тому було спалено за ухвалою паризького парламенту. Але живуть його "Листи про сліпих для навчання зрячих". Бажання зу-стрітись з найосвіченішими людьми—енциклопедистами — пілносило Григорія Савича. Він через пані Виш-невську впливав на генерала, маючн намір схилити його на бажану мандрівку. Але місія Вишневського мала вже повертатись на батьківщииу після трирічпого перебування в ТокаТ.
Генерал відзначав за звичаем бучною гулянкою свій виїТзд на батьківшіну. Приміщення консульства було заповнене гостями. Прибула місцева знать, купці, офіцери. Пані Вишневська була одягнена в чорне. В такому вбран-ні вона ставала на сновідь до иастиря Григорія. Але це ж була не сповідь, а бенкет. Чорне вбрання пані викликало хвилювання Сковороди.
Дзвеніли келихи, розливалися добірні вина. Потрясав-ся зал від темпераментних угорських таниів. Пані Вишневська сідала за фортепіано, Григоріи Савич невідступно був біля неї, подавів ноти. Розшаріла, струнка, воиа привертала увагу гостем своею граніею, мелодійним сміхом. Ось вона зажадала зіграти на фортепіано улюблену угорську мелодію в супроводі скрипки Сковороди. На сей раз Григорій Савич грав з особливим підпесенним, скоряючись перед чарівністю пані ВишневськоТ.
Коли гості захоплювались дружиною, генерал починав нервувати. Покликав денщика і наказав приготувати коня для верховоі прогулянки, подати йому шаблю. Сп'яніий денщик, подаючи шаблю, ненароком спіткнувся. перевернувши на столі келих з вином. Осатанілий генерал нагородив денщика лункими ляпасами. Сковорода, кинувши скрипку, притримав руку генерала. Від цього той зовам оскаженів і, оголивши шаблю, замахнувся нею на захисника. Але пані Вишиевська встигла собою заступити Григорія Савича.
Стояла вона сміливо, навіть величин. Зблідле обличчя й палкий погляд очей видавали рішучість, говорили про здатність жінки на самопожертву. Григорій Савич не зводив з нехї очей — здавалося, перед ним з'явився привид героіні з якоТсь легенди. Героїні, що може піти на тортури, не відступивши від своіх переконань.
Під il поглядом генерал знітився і справляв жалюгідне враження. Він був подібний на приборканого розпечс-нпм залізом хижака. Проти нього переможно стояла дружина. В її очах заятрилося презирство до свого воло-даря. Такою ніколи ще не бачив Григорій Савич пані Вишневську. Нескоримість, воля жінки, її мужність полонили його уяву.
Генерал розгубився, кинув на підлогу шаблю і почав істерично сміятися. Дехто з гостей теж сміявся, інші почали розходитись, іпоб не бути свідками скандалу.
Вночі Григорій Савич не спав.