Знайшла зараз.
— Настусю, голубко, зайди до мене на часок, щось тобі скажу.
Як зайшла в кімнатку, Катруся обняла свою подругу за шию і стала її цілувати, а при тім нашіптувати в ухо. Настусине лице прояснювалося. Вона поцілувала в свою чергу Катрусю і стала плескати в долоні...
— От гарно далебі. Маєш, Катрусю.л<озака, мов золото, кращого не знайдеш ні в Чигирині, ні в самому Києві.
— Ба, Настусю, але це гріх...
— Ха, ха, ха! Смійся з того. Хіба в цьому гріх, що він тебе поцілував, а ти його ні разу...
— Що ти, Настусю, говориш!
— Те, що чуєш... Я сповідалася раз перед панотцем, що з моїм Панасом цілувалась...
— А панотець що на те?
Нічого. Зробив так кілька разів: угм, угм, раз кашлянув...
Та, може, не дочув...
Як не дочув? Я говорила виразнісінько. "Я,— кажу,— маю такий гріх на душі, що цілувалась з парубком Панасом..." — "А він тебе, любить?" — питає панотець. "Ми любимось,— кажу.— Ми собі присягли",—кажу... "Ну,— каже панотець,— коли любитесь, то цілуйтесь і далі".
Так і сказав: цілуйтесь далі?
Так самісінько... Я би тебе не дурила.
Від цієї сповіді перед подругою Катрусі полегшало на душі.
Як тобі здається, Настусенько, чи сказати про це матусі?
Не знаю, я не сказала, бо в мене матусі немає... Ти ще дещо підожди...
VI
РОЗЛУКА
Від того дня заходив Олексій до Серпанків хоч би на часок. Заходив у садок під калину, і там стрічались на любу розмову. Та це не тривало довго. Настала осінь, облетіло з деревини листя, калина світила голим галуззям. Тоді Олексій заходив в хату і мусив задоволитися тим, що дививсь на любу дівчину, а відходячи, перекинувсь кількома словечками.
Серпанки помітили це, і мати взяла Катрусю на сповідь.
Дівчина пригорнулась до материного серця і сказала все.
Чи він сказав, що тебе сватати буде?
Не то, що сказав, та ще й забожився. Говорив, що йому без мене життя немає... Він каже, що старостів посилав би, та боїться, щоб від батьків гарбуза не піймав, бо я багацька дитина, а він бідний сирота...
Цього нема чого боятись! Він не має нічого, але він гарний хлопець і вчений, а коли любитесь, то ми тому не противні.
Катруся була з цієї розмови дуже рада, а коли перепо-віла це Олексієві, то той аж горів, щоб чимшвидше старостів посилати, та лиш ждав Чорноти.
Як Чорнота з'явився в Чигирині, Олексій розказав усе і просив його за старосту. Чорнота обняв його й каже:
— Слава Богові, що тобі так поталанило. Матимеш жіночку, якої пошукати, а що обоє любитесь, то і Боже благословення буде при вас. Тільки сватів не можна посилати, поки Хмельницький "не з'явиться. Без нього не можна.
Так само говорила й Горпина.
Чого ти такий нетерплячка... Недавно, то й не думав, що так швидко діло виясниться, а тепер і сватів слати...
Ти обідив би Хмельницького, і з тої причини я не міг би йти сватати без нього. Та чого так спішитися? Ви ще обоє дуже зелені, а до весілля ще не зараз. Подумай, який тепер час, і не про весілля нам думати.
Та я про весілля ще не думаю, але я хотіз би впевнитися заручинами.
Синочку мій,— каже Горпина,— у нас на Україні нічого певного немає. От подумай, що Богдан звінчався з тою ляшкою, а прийшов такий Чаплінський, відбив її і сам повінчався... І ніде правди не може найти... Ой! Пани, пани, нелюди, кари на вас, кари небесної...
На тім і стало. Чорнота поїхав знову і довго не вертався. .
Минулось Різдво, м'ясниці, настав піст, а про Чорноту не було чути. Аж десь перед Великоднем з'явився, та такий якийсь виснажений, марний, начеб по важкій хворе .
Чи не хворіли ви, батьку? — питає Олексій.
Не хворів, лиш знемігся, бо багато праці було. А як там твої сердечні справи стоять?
Що ж зробити... Мушу ждати повороту Богдана.
Хіба це таке велике нещастя? Кращої дівчини не знайшов би. Признаюсь тобі, що як повів тебе перший раз до Серпанків, зараз собі про це подумав. Але тобі тепер ніяк женитися. Ти же молодий, лише що скінчив школу і нічого свого не маєш. Тобі треба ще поміж людей обтертися та розуму набрати, а то будеш вічно телям на жіночому хлібі. Для козака це непристойно. І сватати тепер не можна. Богдан заступає тобі батька, і ти би його дуже обидив. Я хоч би й хотів сватом тобі бути, тепер не можу. Подивись на мене. Я тепер мандрівний крамар, хоч не споганив своєї козацької душі крамарським ділом. Коли я маю виступати сватом, то хіба у моїй рідній козацькій одежі: в кунтушу, сап'янцях та при шаблі, як це козакові, лицареві пристоїть. А покажусь козаком, то мене зараз старостинські посіпаки піймають і запроторять туди, де Хмель сидів. І в цю пору, як наша свята робота починається, мені зніме кат легенькою рукою голову... Та ще третя перешкода, чого я тобі не сказав. По наказу Хмельницького я маю тебе зараз перевести на Січ, бо там тебе робота жде...
Олексій аж задеревів... Він так нетерпеливо вижидав Чорноти, а воно ось що вийшло... Треба всі надії повісити на кілок, треба попрощатися з любою дівчиною, може, й на завсіди, і мандрувати в незнаний світ. Але противитись волі свого добродія не можна.
— Коли ж би нам їхати? — спитав і трохи не заплакав.
— Післязавтра, вдосвіта.
Воля божа! Та я прошу вас, батьку, не відмовте та запевніть мене у Серпанків, що Катруся моя буде...
Це можна. Я поговорю з Серпанками, та вони як дадуть слово, то можна на нього покладатися...
Зараз пішли до Серпанків, а на відході сказав Олексій няні, який наказ прийшов від Хмельницького. Горпина не сказала нічого. У неї наказ Богданів був святий, якому не можна противитися.
У Серпанків стрінув Олексій Катрусю в сінях і, коли Чорнота заходив в світлицю, Олексій каже до неї:
— Я мав би тобі щось на самоті сказати, Катрусю...
— Ходім у мою кімнатку,— каже Катруся. Вона помітила, що Олексієві щось негоже сталось, бо змінився на лиці і був дуже схвильований.
У тій кімнатці був Олексій перший раз. Кімнатка міщанська, невибаглива. Вибілені стіни та чисто вимитий поміст. Стояв тут стіл і лавка та ліжко з мережаними подушками. На стіні один образ святої Покрови, а під ним узориста мальована скриня з приданим Катрусі. Образ прикрашений мереженими рушниками, на вікні квітки в мисчинах.
Олексій присів на лавці.
— От що, Катрусю, я хотів тобі сказати: приїхав пан Чорнота. Ми собі того бажали, гадаючи, що нас посватає, а воно вийшло не так. Привіз мені наказ від пана Хмельницького, щоб негайно на Січ їхати...
Катруся заломила руки і поблідла на виду.
— Ох, лишенько! — вона закрила лице долонями.
— І я кажу, що лишенько, та нічого мені робити, а то я сам себе гидився б... Він мій добродій, та й не для нього я працюватиму, а для України. Про це нічого говорити, мені треба одного-однісінького. Я хочу мати певність, що ти, серденько, останеш мені вірною до смерті, що не візьмеш назад даного мені слова, хоч би й князь тебе сватав...
— Не треба мені князя, мій козаче коханий, бо ти мій князь, ти мій сокіл ясний, моє сонце... Я твоя навіки і нікого не хочу знати...
Вона впала в обійми Олексія...
Як хочеш, то ось— тобі присягну перед образом Богородиці, що ніколи не перестану тебе любити. Я щодня в своїх молитвах благатиму Бога за твою долю. Ти мусиш їхати. Служи вірно козацькому товариству і вертайсь козаком. По тім ніхто не посміє сказати тобі, що ти княжий підданець, невольник. На Січ закоротка княжа рука... Бачиш, Олексію,— каже, втираючи з лиця сльозу,— як воно гарно склалося. Ти боявся, що княжі гончі тебе тут досягнуть...
Моя дівчино єдина, як ти гарно по-козацьки говориш, аж серце радіє...
Бо я з козацького роду,— каже Катруся, випростувавшись.— Хоч мій батько і міщанин, ремісник... Як я буду радіти, як ти вернешся славним козаком, а всі казатимуть, що,ти усе зробив, що від тебе козацька честь вимагала. їдь, Олексієчку, з Богом святим... Про мене ти не турбуйся, я у батьків останусь. А коли б так судилося, щоб ти... поліг,— тут її голос задрижав,— то я в черниці піду, а другого любить не буду... Станьмо, мій соколе, ось тут перед образом і присягнімо собі досмертну любов.
Катруся взяла його за руку і підвела до ікони. Схрестили пальці і вимовили вррчисто: присягаю.
Обоє повеселішали і, держачись за руки, ввійшли у світлицю. Тут сидів Чорнота з Серпанком та частувалися медом. Молодята прийшли до столу, і Олексій промовив врочисто:
— Оце моя дівчина кохана, єдина...
Як же це,— каже мати,— без сватання, без старостів? Хіба ж можна так старий батьківський звичай нехтувати?
Нічого, паніматко,— каже Олексій,— посватаємо потім, бо зараз кличе мене батько Хмельницький на Січ. Я хочу перед усім світом виявити, що ми з Катрусею перед образом Божої матері присягли собі вічну любов...
Так! — сказала твердо Катруся.— Олексій мій єдиний, і більше нікого не хочу я знати.
От дівчина,— каже Чорнота,— таких люблю. Сватання, заручини одгуляємо потім, на вільній Україні, де не буде ні жида, ні пана, а. тепер, батьку, й ти, паніматко, поблагословіть молодят, та випиймо на їх здоров'я по чарці...
Дай, Боже, в добрий час,— каже Серпанка,— приступіть, діти, ближче, а ти, жінко, сідай біля мене, хай їх поблагословимо.
Ганна, сідаючи, просльозилася. їй, хоч як вона раділа щастям дитини, здавалося гріхом не придержуватись старого звичаю. Молоді склонилися під благословення. З черги благословив їх Чорнота теж.
— Ти, Олексію, служи вірно козацькому товариству і свому народові, а ти, Катрусю, останься йому вірною до смерті, бо він цього гідний.
На те все дивилась з другої кімнати Настя і тепер увійшла.
— Хай і моє благословення буде з вами. Я щиро радію з вашого щастя...
А звертаючись до Чорноти, каже:
Пане сотнику, коли на. Січ йдете, то, будь ласка, взяти й мого Панаса...
Чи він тобі брат?
Ні, це мій любий парубок. Я хочу, щоб і він послужив козацтву на славу, розуму набрався. Чому я не маю бути жінкою лицаря?
Славна дівчина! Поклич його сюди...
Хто ж би то подумав,— каже Серпанчиха, хитаючи головою...
Панас добрий, роботящий і слухняний парубок. Мені без нього буде зле, але я не противлюся. Ви, козаки, лиш приходьте сюди, а тоді я зачиню мою робітню і піду з челяддю й синами... Мені військове діло не чуже...
Коли Україна таких синів має, то вона не пропаде,— каже Чорнота.
Настя прикликала Панаса з майстерні.
Ти їдеш завтра на Січ,— каже Настя.
На Січ? Та чого, хіба я не маю тут роботи? Мене майстер не пустить.
їде Олексій, поїдеш і ти, а як я маю вийти за тебе заміж, то лише за козака.