Усі прихильники війни погоджувалися в тому, що козаків не слід дратувати, а треба їм годити, бо вони були дуже потрібні.
Передусім треба було полагодити всі скарги, що приходили до Варшави від козацтва на окраїнних панів. Закшевський не був магнатом, і його можна було покарати за його сваволю.
Коронний гетьман, їдучи на Україну, мав укладений план, що йому робити. У цій роботі Кричевський мав намічене гетьманом завдання серед реєстрового козацтва. З цим завданням гетьман хотів уже в дорозі на Україну його зазнайомити.
— Як тобі відомо, мій любий Станіславе, Україна дісталася до Польщі через Литву. Без Люблінської унії ми не бачили б ні України, ні всіх східних окраїн. Тепер вони вже наші. Та треба тепер робити так, щоб вони були наші душею і тілом. З руською шляхтою ми вже собі в переважній частині порадили. Вона перейшла до нас і до нашої віри. Треба тобі знати, мій Станиславе, що й твої предки були колись православними, називалися Хведьками, Грицьками і т. д. Кричевськими на Кричеві. Згодом вони почали хрестити своїх дітей в костелах Станиславами та Владиславами, а себе стали називати вже Кшичевськими. Таке вже природне право, що нижча культура мусить улягти сльнішій. Наше завдання, завдання державної рації — перетягти всю українську шляхту до себе через костел. Перетягли ми вже Вишневецьких та Тишкевичів, Чорториських, Потоцьких, Четвертин-ських, то перетягнемо ще й Киселів. Зачуваю, що вже й Сапіга до нас схиляється.
— Я чув,— сказав Станислав,— що канцлер Сапіга — уніят.
— Так, унія властиво створена на те, щоб поперетягати до нас православних. Я тобі щиро кажу, що схизматик не може бути щирим поляком і вірно служити католицькій Річі Посполитій,— вовка все до ліса тягне... Польща мусить бути щодо віри й народності одноціла. Всяка мішанина нас погубить...
— А що станеться з козацтвом? Його, кажуть, дуже багато,— встряв Кричевський.
— Це й є найтяжче питання. Козаки були нам потрібні та й ще будуть, аж зникне причина, що викликає потребу козаків. Нам треба Туреччину й Татарщину знищити так, щоб перестала бути нам небезпечна та щоб ми від них мали спокій. Коли я поклав собі попирати його королівську милість, нашого короля й пана, в його благородних змаганнях звоювати мусульманський світ, то тільки на те, щоб опісля всею силою кинутися на козаків і знищити їх до основи, як елемент, для нас, шляхти, дуже небезпечний. Ти собі тільки подумай: козаки не хотіли признавати ні державної адміністрації, ні судів — хотіли мати державу в державі. Приймають між себе людей зверх дозволеного реєстру, не хотять робити панщизняних повинностей. Хто ж буде нам робити? Мужицтво преться в козаки й масово втікає на Січ. Я збудував фортецю над Дніпром — Кодак — і поставив там достатню залогу, щоб спиняла мужицтво від утечі на Запорожжя. Там, на Запорожжі, є той алембік, та елхіміч-на реторта, де * панщизняний хлоп перетворюється в козака. Це гніздо треба буде, безумовно, знищити. А це дасться лише тоді зробити, коли Польща завоює Крим і зробить його своїм васальним князівством, а Туреччина перестане бути грізна. Та поки це буде, козаки нам потрібні. Тепер треба їх гладити і приєднувати. Вони великі майстри у боротьбі з невірними. Його милість король і не відгадує мотивів, чому я стою за війну з мусульманами. Він козаків любить, називає їх лицарським народом. Це дуже гарно, але сорочка до тіла, кажуть, ближча, ніж кожух. Що станеться з нами — зі шляхтою, з нашою золотою волею, коли козацтво виросте нам понад голову, як стане за короля, а король потопче пакта, на які присягав, візьме нас за чуба і проголосить себе королем-самодержцем? Тепер світ такий. Куди не глянь — скрізь абсолютизм. Одна Річ Посполита польська, наче ясна зірка на темнім фірмаменті, сяє золотою шляхетською волею. Ще одна спроба, одна грандіозна війна при помочі козаків — а тоді вже ми за них візьмемося. Кращих із козацьких старшин перетягнемо до себе — вони стануть так само добрими поляками, як та шляхта руська й боярство, що вже в нашому костелі, а решта мусить вертатися до плуга та вил...
— А ті їх попередні заслуги для нашої отчизни? — осмілився спитати Кричевський.
Гетьман довго не відповідав, а врешті сказав:
— Молодий ти ще, пане Станиславе,— ти ще не можеш зрозуміти, що така рація стану, рація державна. Ти ще не розумієш, які для шляхти козаки небезпечні. Вони розростаються, мов ті гриби по дощі. Кілько разів ми їх уже нищили! Здавалося, до самого коріння,— а вони знову виростали, мов та гідра стоголова. Ти, може, того й не знаєш, що його милість король проти загальної думки всього католицького світу поробив козакам в схизматицькій церкві такі уступки, що його бл<аженної> п<ам'яті> батько Жиг-монт НІ, певно, перевернувся б горі спиною у гробі. Наше католицьке духовенство подалося з цією справою до Риму, і туди ми післали наших єпископів-уні-ятів. Так бути не може. Коли Польша не буде католицька, то перестане бути державою.
— Справді, ваша милість, я багато дечого не розумію. Я вояк душею і тілом. Я не знаю, що це таке державна рація. Тим-то я боюся, що ваша милість доручить мені якусь важку місію, призначить мені якусь ролю,— а я її не сповню. Це було б для мене дуже боляче.
— Не бійся. Побудеш, подивишся й пізнаєш.
* * *
По приїзді до Чигирина гетьман почав зараз процес проти Яна Закшевського. Виявилося зловживань більше, ніж їх було, у скаргах. Коли б не давні заслуги для Річі Посполитої, його чекала б велика кара. Скінчилося на тому, що його усунено з полковництва, а на його місце гетьман наставив чигиринським полковником Станислава Кричевського.
Кричевський найшов полк розбитим та здеморалізованим. До полку повлазили ріжні шибайголови, які з козацтвом не мали нічого спільного. Тм понадавали ріжні старшинські становища, козацтво було дуже невдоволене. Самі козаки збідніли, вони не мали коней та зброї. Сімейні реєстровці, крім хатини та шматка поля, не мали нічого. Установленої річної плати їм не виплачувано. її забирала старшина собі...
Все це мав наладнати й до ладу довести новона-ставлений полковник Станислав Кричевський, великий любимець старого гетьмана Конєцпольського.
Кричевський взявся запопадливо до праці в сво-йому полку. Над своїм особистим життям, за порадою свого добродія, поклав хрестик. Гадав, що при невсипущій праці рана його серця загоїться, і він про все забуде.
Та це нелегко приходило. Рана відновлялася й кривавилася знову. Не раз серед найбільшого роз-гару праці ставала перед його очима люба дівчина. Він уявляв собі її в обіймах якогось нелюба, і тоді його брала розпука, що він не може її визволити...
Частина II. ПРОБУДИЛАСЯ ДУША
Зараз на початку своєї нової служби Кричевський зазнайомився з генеральним писарем реєстровців, Богданом Хмельницьким. Він недавно вернувся був із турецької неволі, куди попав після цецорського розгрому. Тоді пішов до гетьмана Конєцпольського й йому пригадався. Гетьман призначив його писарем, і він засів у свойому хуторі Суботові під Чигирином, який дістався був його батькові за заслуги на службі.
Коли Кричевський відбирав командування полку, то Конєцпольський звернув його увагу на Богдана Хмельницького,— в нього, мовляв, полковник завжди може знайти собі розумну пораду.
При першій стрічі обидва почули взаїмну симпатію. Вони були однолітки, обидва вчилися в такій самій єзуїтській школі. Богдан Хмельницький жив уже тоді родинним життям: одружився був з Ганною Сом-ківною. Богдан не раз запрошував Кричевського на свій хутір.
— Приїдь, брате, коли до нас. Побачиш наше родинне хуторянське життя. Ми живемо зовсім просто, за панів себе не вважаючи.
Кричевський усе якось відмовлявся. Він не хотів бачити того тихого хуторянського життя. Воно могло нагадати йому те, про що й він мріяв. Він знав, що це відновило б його рану, що так довго не хотіла гоїтися.
Та згодом Богдан таки постановив на свойому, й Кричевський обіцявся приїхати. Богдан повідомив про це свою дружину й просив, щоб вона приготовила все для прийняття любого гостя.
Кричевський вибрався в гості до генерального писаря на коні, тільки з чурою. Суботів видко було здалека по високих тополях.
У Хмельницьких було тоді вже четверо дітей: найстарша Катерина, молодший Остап, Тиміш та Оленка.
Кричевський віддав коня козакові й увійшов на ґанок.
Діти знали вже, хто приїхав, і нетерпляче його ждали.
— Здорові були, діточки! — привітав їх Кричевський.
— Здорові будьте, пане полковнику! — закричали дитячі голоси,— їх навчила так мати привітати полковника.
Кричевський хапав дітей одне по одному на руки, підносив угору й цілував.
На те надійшла пані Ганна.
— Вітайте, дорогий гостю,— просимо в хату.
— А де Богдан?
— Як завжди — в пасіці.
— То вибачте, пані, коли я насамперед до нього зайду, бо маю справу. А ви, діточки, покажіть мені дорогу, куди до пасіки.
Вклонився пані Ганні, взяв Оленку на руки й у товаристві дітей пішов під проводом Тимоша до пасіки.
Богдан пізнав по веселих голосах дітвори, який гість до нього приходить, і вийшов назустріч. Був одягнутий по-домашньому.
Привіталися.
— Поступиш у хату чи краще в пасіці?
— Краще в пасіці, тут про справу погуторимо. Ввійшли й обидва посідали на переверненому
вулику. Кричевський довший час не обзивався. Сидів у важкій задумі. Гудіння бджіл, що миготіли одна поперед другої, пахощі свіжого меду понесли його думки далеко, в батьківський хутір, теж у пасіку старого знахаря, що людей зіллям лікував. Вся обстано-ва нагадувала йому його дитячі роки. Він забув, де він, у його голові перелітали блискавкою спогади, пересувались образки з минулого. І знову станула перед очима Оленка — сумна, заплакана, з рівчиками на білому личку, що їх вижолобили сльози.
— Чого так важко задумався? — спитав Богдан. Полковник мов зі сну прокинувся. Оглянувся довкруги, наче б нагадуючи собі, де він, і махнув рукою.
— Мені дуже до вподоби твоє родинне життя. Особливо ж твоя пасіка. Я завидую тобі цього щастя.
— Чого ж завидувати? Тобі ж легше добути такий хутір, ніж мені. Досить одного слова пана гетьмана — й буде хутір, на який і турецький паша позавидує. Але тобі треба одружитися. Самому на хуторі нудно.
— В тому й річ, що мені не одружитися. Ти, брате, одружився по серцю, а для мене це неможливе.