д.,— і раптом не побував на Монпарнасі! Отож для тисяч і тисяч туристів це рядова подія, та автор тим і відрізняється від цих незчисленних тисяч і тисяч, що, відвідавши свого часу Мекку сучасних художників (даруйте велеречиву манеру висловлюватись), він пізніше мав щастя і втіху відвідувати фойє Будинку культури у Яблунівці впродовж кількох місяців. Говориться про це з великою гордістю тому, що інтуїція і обізнаність із мистецькими надбаннями всіх епох підказують: у майбутньому слава Яблунівки, як новітньої Мекки новітніх художників, здатна перевершити й затьмарити віками примножувану славу Монпарнаса.
За розмірами фойє нагадувало залізничний вокзал у Києві. Тут поставлено дерев’яні столи й тапчани, на яких розкладено рами й підрамники. Під ногами валялися якісь ескізи, замальовки. Там і сям стояли бляшані банки з фарбами та білилами — такі банки з такими фарбами та білилами продаються в господарських магазинах. Стеля вгорі вражала своєю неторканою білиною — це був безмежний оперативний простір для митця з неймовірно буйною фантазією. Частина стіни ліворуч приваблювала зір завершеним пейзажем. Приглянувшись уважніше, я впізнав отой порослий розквітлими дикими яблунями та грушами луг за Яблунівкою, де був заарканений ординцями, а потім визволений із полону козаками. Картина так точно передавала справжню конкретику, що я відчув мимовільний острах... немов ось-ось вирине зграя чужинців, почується хрипіння коней і рик людських горлянок, тупотіння копит і посвист шовкового аркана, що змією обів’ється довкола шиї. Звісно, кого міх налякає, тому й торба не дасть спати, але раптом цей реалістичний пейзаж через призму моїх споминів видався не таким і реалістичним, а прибрав непевного, містичного колориту... Все на картині видавалося надміру живим, надміру справжнім: кожна травинка вражала соковитою зеленню, квітки пахтіли барвами, якась пташка начебто й не застигла на місці, а таки летіла, й повітря дихало весняною урочистою легкістю.
Раз і вдруге оглянувшись на рукотворний цей пейзаж, я став відступати в глибину фойє, коли зненацька спинився, почувши за спиною шепіт притишений, палкий. Обернувся — на високих дерев’яних козлах було розвішано транспаранти, почеплено матерію під гасла, білів перкаль, висіли зелені стрічки. З усього цього барвистого промтоварного виру виглядала дівоча голова.
Голова здавалась пришпиленою до кумачу та до перкалю, як буває пришпилена квітка чи бант.
Виразисті й круглі, як старовинні срібні монети, її очі мерехтіли живим сріблом, світилися багатоярусним полярним сяйвом. А над полярним сяйвом очей, на холодній крижаній безодні небес, якими тієї миті привиділось її чоло, брови завмерли в незбагненному таїнстві польоту. Я вже хотів мовчки відступити від цієї дивної дівочої голови, як іще недавно відступив од мальованого краєвиду, як вуста її розімкнулись. Із трагічного зламу вуст, із їхнього болісного тріпотіння, що нагадувало тріпотіння пелюсток маку, зродилися слова:
— Любов — це весняний вітер, од якого починають брунькувати серця, як брунькує молода верба в яблун:в— ському лузі. Любов — це біла надія проліска, що зріс на лісовій галяві в промінні ранкової зорі...
Пристрасним рухом огорнутих крамом рук вона зняла зі своєї постаті хвилі червоного, білого та зеленого краму — й постала переді мною в червоних чобітках на високих підборах, у плахті, у вишитій сорочці. В туго викладеному її русявому волоссі дамаською крицею ледь-ледь синіла шовкова стрічка.
— Серце моє жде любові не одне століття й не одне тисячоліття. Я вічна жінка, народжена землею для вічного чекання і сподівання, для вічної віри, яка завдає найсолодшої муки.
Голос її грудний бринів із драматичною силою, очі світились великою тугою,— і ця дівчина все ще видавалась несправжньою. Такою, як і чимало іншого, з чим я уже встиг зіткнутись у Яблунівці. Тільки на казковій землі і міг зрости Хома І Ірищепа, й могла вибуяти гомерівська його земна сила, свіфтівська могутність духу, раблезіанське життєлюбство!
— О, незнайомцю, візьми серце моє, бо серце моє — це подарунок вічності. Це скіфська золота ваза, що завжди зберігається в такому прекрасному кургані, яким є кожна жінка.
Граційним рухом простягла перед собою ліву руку — руку від серця, і я з острахом подивився на її тендітну долоню, помережану химерним плетивом борозенок. Дивився так, наче й справді мав побачити на дівочій долоні живе серце, пульсуюче, закривавлене, що дихає жаром. Долоня безнадійно затріпотіла, як зів'ялий листочок, і полетіла до подолу плахти теж, як листочок.
— Ти не той, хто вічністю свого почуття віддячить на вічність мого почуття. Моє життя в цьому минущому космосі, що називається землею, складається з самих розчарувань. Від одного розчарування до іншого я йду в польовому вінку надії і страждань, у терновому вінку втіхи і горя.
Важко було витримати погляд її очей — немов і справді дивилась на тебе чи то доля, чи то вічна жінка з вічною своєю жагою, з обіцянкою щастя — і з його фатальною неможливістю.
Постукуючи каблуками червоних чобіт по підлозі, заляпаній глиною, вапном та фарбами, зграбна її постать віддалялась, майнула на тлі яблунівського пейзажу — і здалось, наче зникла не в дверях, а ступила на луг намальований, пропала у молодій траві поміж розквітлого дерева.
Хто вона? Ким вичарувана така неземна й незвичайна отут, у Яблунівці? А що... а що, коли й вона, й ця картина, й гітлерівський офіцер, і козаки, й ординці існують справді... авжеж, існують справді! Вони — це нові герої нового твору Хоми Прищепи, плід його ума й таланту. Й такою могутньою рукою великого майстра написано цей твір, що герої не можуть зоставатись на папері, на стандартних аркушах, а постійно прагнуть вирватись у живе життя, хочуть волі й міцної землі під ногами. Й зовсім то не катаклізми відбуваються з матерією часу, а катаклізми, що характеризують природу творчості автора "Позиченого чоловіка".
Герої нового роману прагнуть поєднатися з життям, яке їх і витворило!
Й не сумніваючись у слушності свого здогаду, я кинувся з фойє навздогін за дівчиною, з якою щойно зустрівся, яка розмовляла зі мною хоч, може, пишномовно, зате щиро, з трагічним надривом. Траплялись назустріч яблунівські хлопці й дівчата, дядьки й тітки, дітлахи, що, видно, збирались на демонстрування кінофільму, я вглядався в незнайомі обличчя, намагаючись серед них побачити те, що закарбувалось у пам’яті... Й марно, марно, марно! Дівчини, в чиєму русявому волоссі сяяла блиском дамаської криці блакитна стрічка, ніде не було, а Яблунівці дивувалися з мого поспіху, квапливості, давали дорогу, всміхались то доброзичливо, то іронічно.
Здавалося: знайду цю дівчину — й розгадаю таємницю, яка переслідує скрізь у Яблунівці, бо я вже тримаю в руках ключ від загадки. Ключ! Можливо, я прилучусь до найбільшої таємниці нашого двадцятого віку, до тієї таємниці, яка вже так просто й мудро відкрита Хомою Прищепою. Так, так, Хомою Прищепою, а не високолобими професорами з Оксфордського, Кембріджського чи Прінстонського університетів, не елітарною європейською інтелігенцією, не інтелігенцією країн третього світу або ж країн, які не приєднались!..
І не знайшов. Немов у воду канула, немов пропала в антисвіті дівчина, яка з таким щирим пафосом віддавала мені своє серце, тримаючи на долоні, а я не взяв, не взяв, не взяв!..
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ,
де розповідається про так знаний рухомий живопис, який у недалекому майбутньому спричиниться до різкого підвищення продуктивності в тваринництві, водночас не втративши своїх естетичних цінностей
Отож, не знайшовши дівчини, повернувся тоді я до фойє Будинку культури, що за розмірами нагадувало пасажирський залізничний вокзал у Києві. Вдихав запахи глини й вапна, оліфи й фарб. Під ногами шаруділи тріски, шматки паперу, осколки камінців. Ось той високий дерев’яний козел, обвішаний буйноцвіттям транспарантів і лозунгів, із— поміж яких ще зовсім недавно подивились на мене виразисті, круглі очі, схожі на старовинні срібні монети... Прислухаючись до скрадливого шарудіння своїх кроків, до їхнього кажанячого відгомону по кутках та під стелею, я ступив за розкаряченого козла, що нагадував скелет викопної доісторичної істоти,— й завмер од несподіванки.
Либонь, не один мій читач завмер би від несподіванки, а читачі, як відомо, люди бувалі в бувальцях: усі вони по морю плавали, то їм калюжа не страшна, із них за невміння не здереш реміння, вони тільки коло пирога стануть пирожитись!.. Бо в попелястих вечірніх сутінках, що залягли у фойє, постала перед моїм зором геть чудна картина, яку швидше хотілося сприйняти за марення, а не за явину.
На тлі білої стіни було намальовано... корову.
Тілиста, червоної масті, з вигнутими вінком рогами, з рожевим вим’ям, повнісіньким молока, ця корова здалася схожою на знамениту корову Хоми Прищепи. Та, придивившись пильніше, помітив, що в цієї очі зовсім не такі, як у покійного яблунівського бухгалтера, коли він випивав пиво до варених раків, а зовсім інші! А такі, скажімо, які могли б бути в чоловіка, коли він вип’є не просто пива, а "йоржа", тобто до кухля пива хлюпне грамів сто п’ятдесят горілки, а цей напій загризе плавленим сирком "Дружба" чи сирком "Український".
Вірте чи не вірте, раптом намальована корова повернула намальовану морду до мене, витягнула вперед намальовану шию і, широко розтуливши намальовану пащу, голосно мукнула.
— Му-у-у! — Й, передихнувши, знову: — Му-у-у!
Й опустила намальовану морду до купи намальованої — соковитої, свіжої, запашної — трави!
Якби пролунав грім із ясного неба, я не став би так дивуватись, бо моя свідомість давно звикла до традицій грому з ясного неба, які існують у народній творчості, себто у фольклорі. І хоч як я вперто вглядався перед собою, намагаючись зусиллям волі прогнати чудне наслання, воно, оце чудне наслання, не щезало, а товстими губами перебирало пашу й навіть вертіло хвостом із китичкою на кінчику, як могло б вертіти десь у полі, відганяючи гедзів і мух.
І тоді з-за корови появився якийсь чорнявий бородатий чоловік у джинсовому костюмі. Я кажу, появився з-за корови, хоч, може, слід сказати не так, слід сказати, що він вийшов зі стіни.