— Ні в кого не було такої вишуканої кухні, як у нього. От ми й називали його хазяїном. До речі, у нього нам було весело й цікаво.
Десь туркотіла газонокосильна машинка. Будинки хоч і були розташовані безсистемно і на перший погляд ніби й відрізнялися один від одного,але насправді їх споруджували за тим самим проектом. Ті, хто цим займався, подбали, аби жоден із господарів не мав переваги над іншими. На терасах деяких із котеджів сиділи жінки, по лужку бігали дітлахи; віяло запахом свіжоскошеної трави і спокоєм. На обличчі молодого чоловіка з’явився вираз умиротвореності, а в глибоких чорних очах засвітилося одкровення.
— Знаєш, друже, цей світ має свої переваги...
— Має, — погодився Тищенко-Каламус. — Але не для всіх.
До міста поверталися пополудні. Організатор бенкету запросив прибульців до одного з урядових лімузинів, але Іван Іванович, котрий досі не втручався в розмову, заперечив:
— Краще хай їдуть, як їхали, — сказав він. — Я несу за них персональну відповідальність.
Першими вирушили з воріт два довгі чорні авто з керівниками "Порядку", по якомусь часі — пошарпаний легковик із прибульцями й керівником Центру перевтілення. Водій-секретар уже не бачив тих двох машин, але знав, де вони, за гелікоптером, що їх супроводжував.
Поминули село і виїхали на трасу. Там було порожньо, якщо не брати до уваги двох великих чорних "жуків", що повзли під гору і "бабки" гелікоптера над ними. Правда, попереду на обочині з протилежного боку стояла ще вантажна машина з причепом. Раптом, коли урядові машини наблизилися до вантажівки, та рушила з місця і, виїхавши на дорогу, перегородила обидві смуги. З кабіни вискочив чоловік у військовій формі з автоматом і дав чергу по першому з лімузинів, що наближався. Але кулі рикошетили і збивали з машини тільки шматочки чорного лаку. Тим часом урядове авто додавало швидкости і на повному ходу врізалося в крило і переднє колесо ваговоза.
Удар був такий сильний, що передок разом з мотором відірвало, а чорний легковий автомобіль, цілий і неушкоджений, став набирати шаленої швидкості. Друге авто, теж обстріляне, пронеслося чорним привидом повз напасника, черкнувши правими колесами обочину і здійнявши куряву. Чоловік у військовому, переповнений сліпою люттю, дав чергу навздогін по скатах.
Подія сталася так швидко, що водій-секретар за інерцією ще якусь мить їхав, а тоді різко натис на гальма. Іван Іванович, помітивши, що він вивертає кермо, вигукнув:
— Заждіть розвертатися, це засідка не на нас. — Він вихопив з кишеньки, що в спинці заднього сидіння, телефон і закричав: — Алло, ви чуєте? Не лізьте поперед батька в пекло! Зупиніть машину!
Мікроавтобус із охоронцями, що їх супроводжував, уже виїхав був на осьову лінію і став набирати швидкість. Та від раптового гальмування пішов юзом. А тоді той водій, не без великих зусиль, видно, упоравшись з управлінням, підрулив до самого легковика.
— Не вилазьте! — знову наказав Іван Іванович у телефон.
Тим часом гелікоптер, що завис над місцем подій, швидко пішов на зниження і приземлився неподалік на дорозі. З нього вискочило з півдесятка військових, озброєних такими ж короткоствольними автоматами, що й терорист. Але той не став очікувати, поки його схоплять, і одиночним пострілом пустив собі кулю в серце.
Повз легковик і білий мікроавтобус, що стояли на узбіччі, з виттям сирен і миготінням пронеслась машина автоінспектора.
Іван Іванович очікував запитань, але ні під час стоянки, ні тоді, коли вже поминули місце терористичного акту, ніхто з трьох супутників не озвався. "Авжеж, — подумав керівник Центру перевтілення, поглядаючи в люстерко заднього виду, в якому відбивалося непроникне сухорляве лице водія. — Все й так ясно. Щойно було проілюстровано одну з проблем, що з нею цим трьом доведеться зіткнутись".
До готелю-гуртожитку Вищої школи "Порядку", де мешкав Компанієць і куди тимчасово поселяли Тищенка-Каламуса, добралися без пригод. Уже коли виходили з машини, озвався молодий чоловік:
— Ми з Каламусом, е-е... я хотів сказати, з Тищенком підемо походимо по набережній. Треба розвіятись після бенкету.
— Як знаєте, — відказав Іван Іванович. — Я пришлю охоронців.
— Та кому ми потрібні, — подав голос Тищенко-Каламус. — Подивіться на нас. Хіба ми схожі на тих, кого слід охороняти?
Керівник Центру перевтілення подумки зауважив, що ці двоє, справді, нічим не відрізнялися від пересічного городянина, котрий добуває свій хліб у поті чола: простенький одяг, та й обличчя без тіні пихи.
— Як знаєте, — повторив він і звернувся до Тищенка-Каламуса: — Де ви бажали б оселитися: у будинку, в якому мешкали до... Ну, ви знаєте, про що я кажу — в цьому гуртожитку чи в квартирі Тищенка?
— Краще б у будинку, звідки винесли моє колишнє тіло. Але як пояснити людям? Адже то не просто будинок, то помешкання одного з засновників "Порядку".
Молодик блиснув на товариша іронічними чорними очима.
— Впізнаю Каламуса, — озвався. — Він ніколи не применшував свого значення.
Іванові Івановичу здалося, що від слів і погляду молодого чоловіка Каламус добряче знітився. "Пам’ятає субординацію", — майнуло в голові.
— Отже, мешкатимете в сім’ї Тищенка, — підсумував керівник Центру.
...Іван Іванович дивився їм услід. Молодий чоловік був невисокий на зріст. У картатій сорочці, джинсах і синіх кросівках. Як глянути збоку, то це міг бути випускник вузу, вихована культурна людина. Його супутник мав могутню постать, був одягнений у штани, які давно не прасувались, і картату сорочку. "А колись це тіло належало людині, котра не знала страху, не мала собі рівних у виході з найнебезпечніших і найскладніших ситуацій, — подумав керівник Центру перевтілення. — Попри вайлуватість, м’язи його таять могуть тигра і швидкість блискавки. На жаль, новому володареві плоті все це ні до чого".
У тому кварталі набережної, де стояв готель-гуртожиток Вищої школи "Порядку", автомобільного руху не було. На обох перехрестях висів знак "в’їзд заборонено", під який мали право проїзду тільки машини асоціації. Це був тихий куточок міста. Перейшовши через дорогу, молодий чоловік спинився і довго стояв біля клумби троянд, яку зрошували фонтанчики.
— Годі вже, Хомо. Ходімо, — сказав його старший товариш.
— Авжеж, цей світ... — мовив тихо молодий чоловік, неохоче відходячи від клумби.
— Там, у потойбіччі, ми обмінювалися думками миттєво, — знову сказав Тищенко. — Тут же потрібна мова, а отже, й час, якого в нас обмаль. Мене-бо можуть викрити будь-якої миті. Їм досить зафільмувати спеціальною камерою мій енергетичний кокон, як підміну враз буде виявлено. У їхній фільмотеці зберігається стрічка, на якій зняті всі мої енергетичні оболонки. Ну, ефірне тіло, астральна аура, астральне тіло, ментальна аура, спорідненість їх із матеріальною плоттю, таке інше. За цими параметрами людину можна ідентифікувати краще, ніж за модуляціями голосу. Поки вони вірять, що в моєму тілі перебуває сутність Каламуса — мені ніщо не загрожує, та як тільки в них виникне хоч найменший сумнів — мені кінець. Власне, нам кінець. Адже в тілі Компанійця, де тепер перебуває твоя душа, мусить міститися сутність Особи. Отже, якщо вони довідаються, що я — лже-Каламус, то це означатиме, що ти лже-Особа.
Нагрітий сонцем гранітний парапет, біля якого вони стояли, віддавав палом, і вони, зійшовши сходами до води, подалися берегом у бік недобудованого готелю "Парус".
— Нащо ти з ними зв’язався? — запитав молодий чоловік. — Згадай, ми уникали мати справу з "Порядком" навіть у часи становлення нашого кооперативу. А то були не кращі часи.
— Ми, справді, уникали, але вони нас не уникали. Пам’ятаєш транспорт, що ми доправили з сузір’я Кассіопеї? Там ще Коршунович загинув... Так оті лантанові метали пішли на озброєння, а відтак і на зміцнення "Порядку". Асоціація тоді діяла через підставних осіб... В аналогічний спосіб вона спрацювала й тут. Хід був добре продуманий — від початку ангажування мене, як виконавця, до початку акції минуло лише дві години. Ще півтори тривала сама акція... Коли ти вперше зустрів мене в потойбічному світі, я був таким собі найманцем, котрий виконував замовлення, нехай і незвичайне. А вже по тому, як побував у пам’яті Вселенського Розуму, подальші мої дії ніби кимось спрямовувались. Замість доправити сутність Особи в призначену для її втілення плоть, я втілився в ту плоть сам. І їй, Особі, нічого не залишалося, як увійти в моє грішне тіло. І пішло-поїхало... Весь час я балансував, і зараз балансую, на лезі ножа. Триматись мені допомагає поінформованість. З одного боку, в мозкові моєму залишився відбиток пам’яті, що її по собі зоставила Особа, з іншого — відбиток пам’яти Компанійця, в тілі якого моя сутність перебувала кілька днів. Про Каламуса мені ж відомо з пам’яті обох цих людей та ще з історії. Втім, Особа знала про свого соратника, мабуть, більше, ніж той — сам про себе... Я розумію, все це заплутане...
Молодий чоловік, котрий тим часом присів і занурив руки у воду, озвався:
— Нічого заплутаного, якщо людську плоть розглядати як скафандр для духу. Під час подорожі в потойбіччя ти на час скинув свій скафандр, а потім підсунув його іншому, по кого тебе посилали, сам же убрався у вирощений спеціально для нього скафандр — плоть Компанійця. Потім ти, спровадивши в потойбіччя свого квартиранта, повернув собі своє, а скафандр Компанійця, в якому доти ти перебував, віддав мені. Нічого заплутаного.
— Еге ж... У тебе, справді, якось просто виходить... Скажи, Хомо, як ти загинув? Ми шукали тебе тиждень, але не знайшли навіть останків. Напарник твій сказав, що вітер відніс вас один від одного, і що, найімовірніше, ти приземлився в місці найбільшого вогнища.
— Все було простіше. Вадим, котрий напросився напарником, молоснув мене ломакою по голові, а тоді непритомного загорнув у парашут і кинув у вогонь. Ти ж пам’ятаєш, яке там було пекло. Я бачив, як горіло моє тіло. Потім Вадим вирив саперною лопаткою яму і закопав те, що зосталося після кремації. Згодом піднявся вітер, і все довкруж занесло шаром попелу.
— Нащо він те зробив?
— Не знаю. Але гадаю, то була акція того ж "Порядку". Наш кооператив набирав авторитету, і вони мріяли прибрати його згодом до рук. Але поки я — Хома Булига — був директором по кадрах, їм би те не вдалося.