— Прошу вияснити мені, що се за тінь?
— Ми думали, що ти й сам знаєш, в чім тут діло.
— Я знав би про себе щось злого і смів би прийти в ваше товариство? — скрикнув Ангарович.
— Ну, братику, не знаємо тебе ближче, — мовив один із старших військових. — А прийти в наше товариство, почуваючися до негарних учинків, — се, певно, не був би гарний поступок, але сам признай, не було би ніщо так дуже неможливе.
— Для мене се зовсім неможливе!
— Га, може бути. Та нам здавалося неможливим також се, щоби ти досі не знав, з ким жиєш і як жиєш.
— Що? що? що? — з зачудуванням скрикнув капітан. — Сих слів то вже абсолютно не розумію.
— Ну, а я не маю обов'язку вияснювати їх тобі, — мовив гордовито його інтерлокутор і обернувся до нього плечима.
— Як же се? — ледве здержуючи свій гнів, скрикнув Ангарович, озираючися довкола. — Осуджуєте мене, бокуєте від мене, як від прокаженого, признаєте мене негідним свого товариства, видаєте на мене засуд смерті і виконуєте його, а про те не хочете мені сказати, в чім моя вина!
Гнів, обурення, почуття дізнаної кривди, страх, що та кривда мусить все-таки мати якісь реальні мотиви, вкінці безсильна розпука при виді товаришів, що відверталися від нього, — все те клекотіло в капітановім нутрі. Не знав, що чинити, як поступити в тій страшенній колізії, в якій знайшовся незвісно як і за що. Якісь великі кроваві плями почали миготіти у нього перед очима, і з таємних глибин душі виринало непереможне бажання змити свою кривду, свою ганьбу в крові першого-ліпшого з тих ситих, гордих людей, котрим, очевидно, байдужісінько було до його страждання.
— Ось іде Редліх, — промовив нараз один офіцер і, обертаючися до капітана, додав: — Він, певно, схоче тобі вияснити, про що тут річ іде.
— Так, так, — гукнуло хором кілька голосів, — а коли він не схоче, в такім разі перший-ліпший з нас готов тобі служити.
— Редліх! — озвався один з-поміж офіцерів до Редліха, занятого витиранням своїх окулярів. — Є тут Ангарович і хоче розмовитися з тобою. Думаємо, що яко приятель схочеш і зумієш найліпше вияснити йому ситуацію. А коли не схочеш, то пошли його до кого-будь із нас.
— Так, так, кождий з нас готов йому служити! — потвердили інші офіцери і гурмою вийшли з зали, лишаючи обох приятелів самих.
Редліх добру хвилю стояв мов остовпілий. Не надіявся застати тут Ангаровича; не знати чому був певний, що Ангарович прийде до нього на квартиру і зажадає вияснення тої нечемності, якої допустився в полуднє. Вже укладав собі в голові якнайделікатніші, якнайбільше приятельські фрази, якими хотів утихомирити справедливий гнів капітана. Але тепер! Тут! Один позирк на ситуацію, яку застав, перші слова, що вискочили з уст офіцерів, переконали його, що справа попсована безповоротно, що про зменшення правди, про її делікатне трактування або часткове заховання не може бути ані мови.
Які наслідки мусить мати серед таких обставин його розмова з капітаном, се також для Редліха ані на хвилину не могло бути сумнівним. В тій хвилі, коли офіцери лишили їх самих, Редліх почув, що їх товариські руки поклали його на плиті з розпеченого заліза. Якийсь безмірний біль і жаль прошиб його душу. Чи вмити руки від усього? Чи відіслати капітана до інших? Смертельний удар, нанесений рукою приятеля, чи ж не буде сто разів більше болючий? Та, з другого боку, чи ж товариші не будуть мати права вважати його трусом?
Кілька хвиль стояла в залі гробова мовчанка. Оба приятелі стояли насупроти себе, як засуджені на смерть, бліді, безсильні промовити, безсильні глянути один одному в очі. Вкінці Редліх перший наблизився до капітана і подав йому руку, котру той стиснув. Обох руки були холодні як лід.
— Що маєш мені сказати? — глухим голосом запитав капітан.
— Сядьмо! — майже шептом вимовив Редліх.
Сіли. Редліх знов хвилю мовчав, шукаючи слова, звороту, яким би міг розпочати сю фатальну розмову.
— Гніваєшся на мене, — промовив вкінці, не підводячи очей на приятеля. — Чуєшся ображеним, правда? Маєш рацію. Я образив тебе нині в полуднє. А що найфатальніше, що не можу тебе перепросити, бо я поступив так з конечності, інакше не міг поступити.
Капітан кинувся, немов укушений гадюкою, і, майже шепчучи зі зворушення, запитав:
— А то чому?
— Виясню тобі, все витолкую, — мовив Редліх, — хоча бог мені свідок, я віддав би половину життя, щоби тілько не потребував тобі нічого вияснювати, щоб усе те, що тепер мушу тобі сказати, була неправда, видумка або луда.
— Не покликуй бога на свідка, але говори, що маєш говорити! — з холодною резигнацією промовив капітан.
— Нехай і так, скажу тобі коротко, — зітхаючи, мовив Редліх. — Ота женщина, котру я застав у вашім товаристві, належить до таких женщин, котрих навіть назви в поряднім товаристві ніхто не може назвати. Не думай, щоби се була попросту упавша женщина. О ні! Всі ми грішні, всі падаємо в своїм житті, і для таких женщин, не раз жертв нужди, пересудів або навіть щирого чуття, можна не раз мати навіть пошану. Знаєш мене, що суспільні пересуди не кермують моїм осудом, значить, можеш міркувати...
— Але ж та женщина тебе не знає! — скрикнув капітан. — Ти, може, приняв її за когось іншого?
— На жаль, ні! — сумно відповів Редліх. — Знаю її аж надто добре, знає її більшість присутніх тут офіцерів, і, коли хочеш переконатися, можемо завести тебе до її мешкання.
— До її мешкання? Так хто ж вона така?
— Не маю слова, щоби схарактеризувати тобі те огидливе і підле ремесло, яким займається вона. Те ремесло тим огидливіше, що полягає на ошуканстві, на укриванні перед оком властей і ведеться під невинним титулом пансіону для бідних та чесних дівчат.
Капітан аж скаменів з зачудування і переляку.
— Боже! — скрикнув. — І таку особу!.. Адже ж я сам задержав її на обід майже силоміць. І таку особу... мої діти навчилися називати тіткою!
І він заллявся гарячими слізьми, хлипаючи, мов дитина, і затуливши лице руками. Редліх мовчав.
— О, се страшно, страшенно! — повторяв капітан, та нараз, підвівши голову і вдивляючися в Редліхове лице мокрими від сліз очима, мовив майже радісно:
— Але що ж з того? Ну, помилка. Адже ж ані я, ані моя жінка не знали до сеї хвилі про се. А ся огидна женщина — шкільна товаришка моєї жінки. Значить, коли се була та тінь, що падала на нас, задля котрої товариші хотіли виключити мене зі свого товариства, то що ж легше, як змити ту пляму, відсунути ту тінь? Чи ж міг ти, чи міг хто-небудь із вас припускати, що, дізнавшися про все, я стерплю бодай на хвилину не тілько присутність сеї прочвари в жіночій постаті в своїм домі, стерплю бодай, щоби її ім'я згадувано в моїм домі? І задля такої тіні прогріху причинювати мені таку прикрість замісто розповісти мені відразу ясно і одверто, о що тут ходить! Ні, старий приятелю, се було не по-приятельськи! Так приятелі не роблять! Ну, але досить того! Подай мені руку! Все те уложиться, все направиться.
Редліх слухав тих слів, що невдержаним потоком рвалися з капітанових уст. Серце краялось у нього, коли бачив радість і надії приятеля і почував, що в найближчій хвилині мусить нанести їм смертельний удар, мусить сю гарну, благородну душу, повну добра і віри в людей, зіпхнути з її ясної високості і скинути в чорну безодню зневіри і розпуки. Та дарма, іншого виходу не було.
— То-то й горе, старий друже! — мовив понуро Редліх, не приймаючи поданої йому капітанової руки. — Ніщо не уложиться, а те, що попсовано, вже не дасться направити. Те, що я досі розповів тобі, се тілько половина справи, і то, на жаль, менша половина.
— Що? Значить, є ще щось! — скрикнув капітан.
— Є, і то щось таке, про що я волів би ніколи не говорити. Та що ж, коли діло дійшло до того, що не можу мовчати, то знай, що твоя жінка...
— Що смієш мовити про мою жінку? — верескнув з цілого горла капітан, зриваючися на рівні ноги.
— Знає дуже добре, хто такий ота пані, — рівним голосом мовив Редліх.
— Брешеш, брешеш! — кричав капітан.
— І навіть, — маємо на се незбиті докази, — є з нею в тихій спілці, — так само продовжав Редліх.
— Брехуне! Підлий клеветнику! Мовчи, мовчи! — ревів капітан, кидаючися на нього з п'ястуками. — Тілько твоя кров може змити сю огидну, сю нечувану клевету, яку ти кинув на найчеснішу жінку! Боже, що се діється зо мною! Геть мені з очей, бо тебе розірву! Геть!
І капітан знов кинувся на Редліха, вхопивши крісло і сам себе не тямлячи зі злості.
На його крик юрбою вбігли офіцери і обступили обох.
— Підлі! Нікчемні! — кричав, пінячися і кидаючися, капітан. — Так ось чого вам було треба! Се була ваша конспірація! Вбити, замордувати, замучити мене забажали. І за що? Що я зробив вам? А той... той скорпіон, що вдавав мойого приятеля, дав себе ужити вам за знаряд. О, ганьба вам! Ганьба і прокляття!
Всі офіцери мовчали. Кілька найсильніших держало капітана за руки і рамена. Він кидався, кляв і скреготав зубами, бажаючи помсти, крові або смерті. Редліх стояв обік, блідий як труп, чекаючи, поки капітан успокоїться. Вкінці товариші, бачачи, що сам вид Редліха все наново вводить капітана в неописанну стеклість, попросили його, щоби віддалився до сусідньої комнати. Тільки за якої півгодини капітан, зовсім охриплий, ослаблений і знесилений, упав мов неживий на крісло і почав знов плакати.
Було вже пізно вночі, коли його розбурхана душа успокоїлася настільки, що міг трохи холодніше розміркувати, що треба робити. Тоді забажав ще раз розмовитися з Редліхом. Той прийшов блідий, але спокійний і повний резигнації.
— Ти сказав мені, що маєш докази, котрі промовляють против моєї жінки? — мовив капітан. — Які се докази? Покажи їх.
— Се такі докази, котрих показати тобі не можу, та проте вони безсумнівні. Се оповідання нещасливого барона Рейхлінгена.
— Барона! — скрикнув капітан, поражений в саме серце.
— Так, барона, котрого обі ті женщини втягнули в свої сіті і зруйнували. Твоя жінка грала в тій історії навіть головну роль. Якого роду була та роль...
— Мовчи! Мовчи! — скрикнув капітан і, зірвавши з руки рукавицю, кинув її Редліхові в лице. Сей спокійно і без ніякого видимого зворушення приняв визов.
Не минуло півгодини, а справа була уложена. Обопільні секунданти за згодою обох сторін уложили услів'я гонорового залагодження сеї пригоди.