Зниження зросту на цій території Ф. Вовк пояснює тим, що "в цих місцевостях українське населення перемішалося з литовськими, польськими та великоруськими племенами" (підручник Ф. Вовка, ст. 16—19).
Іншими словами, низькорослі займають західну смугу Галичини з Лемківщиною й Бойківщиною, Поділля, Полісся, північну Чернігівщину і на сході Харківщину та Вороніжчину, отже, країни західні, північні та східні смуги, тоді як високий зріст складає одночасно провідну ознаку українського населення в усій південній смузі України, від Гуцульщини на заході, через Поділля й Катеринославщину до Кубані на сході. З цього приводу Ф. Вовк завважує: "найбільшого розвитку зріст українців досягає в північній смузі й головним чином у місцевостях, які зв'язують українців з близько з ними спорідненими групами південних слов'ян, що, як відомо, відзначаються високим, а часто і дуже високим зростом (серби 1695 мм, сербохорвати, за Івановським, 1692 мм, а за Денікером 1700 мм, босняки 1723 мм та герцоговинці 759 мм) (підр. Ф. Вовка, ст. 16) .
Щодо барви волосся та очей, то Ф. Вовк відносить українців до темноволосої раси з місцевими ясноволосими домішками. Українці в переважній масі темноокі й темноволосі, або, як з цього приводу пише Ф. Вовк, "барва волосся українців взагалі тотожня з барвою очей, цебто українці з більшості мають темне волосся і темні очі, але кількість яснооких переважає кількість ясноволосих, цебто, інакше кажучи, ясні очі трапляються в темноволосих (навпаки — рідше)" (підр. Ф. Вовка, ст. 12).
З цього погляду варто зіставити відсоткове співвідношення представників темного, ясного і мішаного типу серед українців, росіян, поляків й білорусів. Серед українців: 29 %. ясного типу, 35% мішаного, 35 % темного.У росіян відповідно до цього: 37 % ясного, 41 % мішаного, 19 % темного типу. У поляків: 35 % ясного, 46 % мішаного, 19 % темного типу.
З погляду географічного розпросторення ясне волосся й ясні очі серед українців переважають на сході (в західній частині Курщини), в північній смузі України та в західній (Волинь, північне Поділля, східна Галичина до Карпат, а почасти й на Карпатах—лемки). Отож, "основна темна пігментація українців, найслабша на північному сході, поступово густішає в напрямі на південь, захід й досягає свого максимуму на південному заході, цебто в місцевостях, де українці стикаються з південними та західними, крім поляків, слов'янами" (підр. Ф. Вовка, ст. 12) .
Зіставляючи коливання зросту зі змінами в барві очей та волосся, С. Рудницький завважує: "В розподілі барви волосся і очей українців панує той самий територіяльний закон, що й в розподілі зросту та форми черепа. В головній зоні українського антропологічного типу, особливо на південному заході, темне забарвлення волосся й очей репрезентоване якнайви-разніше. Поблизу польських, білоруських та російських кордонів український тип втрачає в своїй самобутності".
Однією з дуже важливих антропологічних ознак є форма черепа. Щодо цього, то, як і всі слов'яни, українці належать до короткоголового типу. Середній покажчик черепний в українців 83,4. "У своїй основній масі українці справжні брахіцефали" (сказано Ф. Вовком). В зіставленні з іншими сусідніми народами українці займають середнє місце між поляками (поляки найменше короткоголові — 82,1) й росіянами (короткоголовість росіян близька до поляків 82,3), з одного боку, та білорусами й західними слов'янами, чехами й словаками, з другого (білоруси, чехи й словаки виказують найбільшу брахіцефалію. перші — 85,1, останні — 85).
Висотний покажчик, що визначає висоту черепа, в українців вищий (71,3) за висотний покажчик росіян (70,1) та білорусів (67,6).
Сполучаючи три вище схарактеризовані ознаки — високий зріст, круглу голову та темну барву волосся й очей, — Ф. Вовк констатує: "серед українського населення найвищий зріст відповідає й найвищому (брахіцефальному) головному покажчику та найбільшій мірі темної пігментації, або, інакше це сказавши, українці, поминаючи всю сучасну їх змішаність, в істоті належать до одної раси, — до раси високорослої, брахіцефальної, темноволосої та темноокої" (підр. Ф. Вовка, ст. 26).
Надзвичайно важливе значення має в антропології взагалі личний покажчик, що дає відношення між довжиною та шириною лиця... Українці належать до числа більш-менш вузьколицих народів (середній покажчик 102,7), притому вузьколицість ця збільшується помітно, хоч і не цілком правильно, зі сходу на захід, принаймні, в середній та північній українських смугах, в міру віддалення від більше широко-скулястого великоруського типу (підр. Ф. Вовка, ст. 28).
Щодо ширини носа, то "хоч українці, — відзначає Ф. Вовк, —взагалі майже вузьконосі (ліпторими), з середнім носовим покажчиком в 70,9, але серед них, ясна річ, помічаються певні, не дуже, правда, великі відхилення в бік мезоринії" (підр. Ф. Вовка, ст. 28) .
Найцікавіше те, що найбільш вузьконосе зі всіх українців є населення північної смуги (середній покажчик 69,0), притому тільки чернігівці виказують дуже малими мезоримами (71,2—71,9). В середній смузі носовий покажчик вищий, ніж у північній (70,9); притому найменшої висоти досягає він ні Київщині (64,1) та на крайньому заході, у колишніх угорських русинів (66,0), а в інших місцевостях він переходить також до малої мезоринії, що не перевищує, однак, 77,7. Нарешті, в південній смузі носовий покажчик знову невисокий (69,0), за винятком Кате-ринославщини (75,2—76,4), де, мабуть, дає себе відчувати, — висловлює припущення Ф. Вовк, — довгочасне сусідство з татарами (підр. Ф. Вовка, ст. 28).
Щодо форми носа, то звичайно відрізняються три відміни: вгнутий, рівний та вірлячий носи. Вгнутий ніс зустрічається порівнюючи часто на самій тільки Курщині та в центральній Галичині; в досить значній кількості зустрічається він на Чернігівщині (27,5 % та 32,5%), на Вороніжчині (25%), у південно-західній та центральній Волині (30,1 %),на Катеринославщині (29,2%), на Поділлі (27,8 %—34,3%) та у гуцулів (25,4 %—26,6 %)" (підр. Ф. Вовка, ст. 29). "Вигнутий (вірлячий) ніс — найбільше рідкий, найчастіше зустрічається на Вороніжчині (18,7%), на Кубані '(32,5%), у галичан (20 %—25,1 %) та у галицьких гуцулів" (підр. Ф. Вовка, ст. 29). За згаданими винятками — "вся решта українського населення, — підсумовує Федір Вовк, —в значній більшости має рівні носи". "Рівний профіль носа треба, — констату" Вовк, — зачислити до характеристичних ознак чисто 'українського типу" (підр. Ф. Вовка, ст. 29).
Порівнюючи довжину верхньої кінцівки в українців та інших народів, Федір Вовк твердить, що "рука українців коротша за руку великоросів (46,02) та білорусів (45,06), але трохи більша за руку південних слов'ян (у герцеговинців 44,1)" (підр. Ф. Вовка, ст. 29). За довжиною ніг Федір Вовк, посилаючись на обчислення А. А. Івановського, відносить українців до "групи племен в найдовшими ногами". Довжина нижніх кінцівок в українців (83,66) переважає довжину їх у поляків (52,07), у білорусів (51,7), а особливо у великоросів (50,5)" (підр. Ф. Вовка, ст. ЗО),
Які ж взагалі висновки годиться зробити а наведених спостережень? Як відомо, свого часу деякі російські та польські вчені намагалися заперечувати існування українського народу як антропологічної цілости, зараховуючи українців або до росіян, або до поляків. Досліди Федора Вовка та його учнів остаточно спростували ці твердження, довівши їх безпідставність. "Антропологічний тип українців виказує цілковиту самостійність супроти польського, білоруського й великоруського типу", — констатує С. Рудницький (ст. 183). "Поляк, білорус та росіянин антропологічне стоять дуже близько один до одного; українець, в свою чергу, дуже відрізняється від всіх своїх сусідів і, з антропологічного погляду, займає цілком самостійне місце" (в підр. Рудницького, ст. 182).
Це твердження, згідно з яким "українці виказують якнайменше антропологічної подібності з поляками, білорусами та росіянами, тоді як, в свою чергу, всі сусідні з українцями народи виявляють між собою велику подібність і близьку спорідненість" (Рудницький, ст. 182), безпосередньо пов'язане з іншим, а саме з вказівкою на антропологічну близькість українців до південних слов'ян. "Українці, — пише Ф. Вовк, — безперечно найбільшу спорідненість виявляють з південними та західними (за винятком поляків) слов'янами" (підр. Ф. Вовка, ст. 31).
Твердження це іде цілком в річищі загальних антропологічних концепцій, розвинених такими видатними вченими, як географ Елізе Реклю та антрополог Амі (Намі). Уже в 80 роках XIX ст. відомий географ Елізе Реклю відзначив близьку спорідненість українців з південними слов'янами. Наприкінці XIX ст. французький антрополог Амі ділив усіх слов'ян на дві великі групи: групу великорослих, бра-хіцефалічних, з темним волоссям, —та нижчу на зріст, з меншою брахіцефалією й ясним волоссям. До першої групи Амі зараховував сербів, хорватів, словаків, чехів і українців, до другої—полабів, поляків, білорусів і росіян. Подібний поділ прийняв також і Денікер . За його сприйняттям, українці належать до т. зв. динарської (адріятицької) раси, тим часом як поляків і росіян Денікер відносив до вислян-ської раси.
"Згідно з поглядами Амі і Денікера, — пише Ф. Вовк, — їх [українців] слід зачислити до так званої адріятицької, або динарської, раси, яку ми воліли б назвати слов'янською" (підр. Ф. Вовка, ст. 31).
Або, як висловлюється Ст. Рудницький:
"В чистому вигляді ця динарська раса затримувалася переважно тільки в південних слов'ян та українців, тим часом як, додає автор, північно-слов'янські нації виявляють значні чужинні домішки" (підр. Рудни-цького, ст. 184) .
II
До яких висновків не прийшла би антропологічна наука в своєму дальшому розвиткові, які б поправки і коректи не були внесені у визнання, запропоновані Ф. Вовком, навіть коли б його погляди були заступлені зовсім іншою, цілком відмінною концепцією, все ж та характеристика антропологічного типу українського, яку зробив Ф. Вовк, збереже своє значення як певний "основоположний" етап в розвиткові української антропологічної науки.
Перед Федором Вовком стояли завдання загально-етнічних розмежувань, йому доводилося спростовувати сумарні погляди на український народ, змагатися проти сумарних заперечень.