Розлютований Заяць хотів видерти недокурок із залізних рук синьоокого велетня, але йому не пощастило, і він почав бити Юхима. Та це все одно що бити в залізний мур. Юхим навіть і не поворухнувся. Він спокійно стояв і курив, доки Заяць не захекався. Тоді він плюнув на огонь недокурка і роздавив його ногою.
— Ну, а тепер я покажу, як у нас б'ють.
Дивлюсь, а його кулак уже гуде біля нашої хати. Він ударив бідного Зайця тільки один раз, і той опинився на землі з повним ротом крові й вибитих зубів.
Його одливали водою.
Та Кричун був дитиною в порівнянні з Серьогою Дюжкою, Дюжкою, якого боялося все село.
Коли він бився, так не висмикував коляк з тинів, а схопить тин — і нема тина, схопить ворота — і нема воріт. А коли він зіб'є ворога з ніг, то бере його обома руками за штани й піджак і б'є об землю.
Раз я іду по "чавунці". Дивлюсь, а біля будки багато людей. Підходжу ближче, і, о жах, наш непереможний Серьога лежить весь мокрий і побитий. Він був п'яний, і один чоловік збив його з ніг кизиловою палкою.
У Серьоги було два брати. Вони робили на заводі і були по сажню зросту. Вони вночі прийшли до хати того, що побив Серьогу, і почали його викликати.
Це був чоловік хоробрий і винахідливий. Він узяв велику макітру, і, тримаючи її перед лицем, одчинив двері. Від граду каміння від макітри в його руках лишилося тільки денце.
Старий Гавриленко робив у кар'єрі і дуже любив випивати. Він часто танцював під акомпанемент моєї гітари доти, доки мої пальці одмовлялися торкатися струн, і завжди перетанцьовував мене.
Наш сусід, волох Арифей, посварився з ним, але він був слабосильний і помстився Гавриленкові так.
Була пізня осінь, і на дворі стояли великі калюжі.
Гавриленко просить у Арифея четвертак на горілку, але той згодився поставити півпляшки, коли Гавриленко скупається в калюжі.
І Гавриленко згодився.
Він пішов і сів до пояса в калюжу.
Арифей стоїть на сухому, танцює од радості й кричить:
— Пірнай з головою. Гавриленко пірнув.
— Пірнай ще.
Тричі кричав Арифей, і тричі пірнав у калюжу старий Гавриленко. Так помстився Арифей.
А Гавриленко випив і другого дня, мов нічого не було, пішов ламати крейду.
XXV.
Дядько Кирило Науменко, чоловік моєї тітки Гаші Холоденко, моєї тітки в третіх, був спокійний і мовчазний труженик. Він багато років працював на заводі, але мав і клаптик землі. Наймитів у нього не було. Замість них, фактично як наймити, день і ніч працювали його сини Ягор і Улян.
Удян вічно щось майстрував на подвір'ї або в хаті, і я ніколи не бачив, щоб його руки не були чимось зайняті.
Такий був і Ягор.
Він прекрасно, з солов'їно-мрійним захватом співав:
"По синим волнам океана" Зейдліца в геніальному перекладі Лєрмонтова (або, здається, Гете в перекладі невідомого автора):
Оружьем на солнце сверкая,
под звуки лихих трубачей,
по улицам пыль поднимая,
проходил полк гусар-усачей.
У нього була повна скриня книжок, які я всі перечитав.
Він був добрий і задушевний. Не одмовляв мені в них. Особливо мені сподобалась одна книжка про розбійників і їхня пісня:
Я твой, когда заря востока
моря златит.
Я твой, когда сапфир потока
луна сребрит.
Я твой... (тут я не пам'ятаю все)
когда пришлец блуждает
в горах у сивім тумані...
І кінець:
И в хоре звезд рубиновых мелькает
мне образ твой.
Дивно, що пісня "Оружьем на солнце сверкая":
А там, чуть подняв занавеску,
чьих-то пара голубеньких глаз...
що співав Ягор, і кінець пісні розбійників були духовним поштовхом для шукань мого юнацького серця, коли я закохався втретє, уже не в сірі і карі, а в голубі очі і так само уявляв їх, як той розбійник у горах, коли в морі зір за розсуненими моєю уявою стінами й стелею казарми її обличчя широке, як небо, нахилялося наді мною і теплі й рідні губи до фізичного відчуття притулялися до моїх гарячих і жадібних губ...
XXVI.
Був липень 1914 року...
Біля прохідної конторки стояло багато людей і тривожно дивилися на відозви з чорними великими літерами.
Німеччина оголосила нам війну.
Потім була загальна мобілізація, закрили казьонки й по вулицях ходили маніфестації з портретами царя і оркестром, яким керував австрієць з блідим і печальним лицем.
Тужливі сцени проводів на фронт, станція, повна ридань і пісень, останні дзвінки й не останні сльози...
Урочисто ходили поліцаї, всі в чорному, з медалями на грудях.
Я ще малим, коли дивився на них, так усе почував себе в чомусь винним і боявся дивитися їм у вічі.
Однієї ночі я йду по вулиці од заводу і насвистую якусь пісню. Підходить поліцай і каже:
— Не свисти.
— Що ж тут такого, що я свистю?
— А может, ты кого вызываешь.
Я перестав свистіти.
Важко ходили ці ворони в срібних медалях по перону, залитому сльозами матерів, крутили свої довгі вуса і, як коти, поглядали на осиротілих солдаток.
А десь шуміли поїзди, повні людей у сірих шинелях, одірваних од звичайної праці, з холодними дулами гармат на площадках, і мчали на далекі смертельні поля.
Я поступив в агрономічну школу біля станції Яма. Зимою ми вчилися, а літом робили в полі й економії.
Я був стипендіатом.
В мареві споминів встає обличчя Сергія Васильовича Смирнова, що викладав нам російську мову. Він, сухий і розумний, усе приходив до нас, коли ми вчили уроки, спостерігав і записував. З ним же в довгі зимові ночі ми співали пісень і російських, і наших.
Ось пливуть обличчя товаришів з затуманеними піснею зіницями, а вона летить в холодному класі, й нам тепло, тепло...
Україно моя мила, краю пам'ятливий. Там любив я дівчиноньку, • там я був щасливий...
І мені здається, що я вже багато пережив і десь на чужині згадую мій край, мою далеку Україну, печальні карі очі покинутої дівчини, і я в'яну од журби з повними сліз гарячими очима...
А то лечу я "Вниз по Волге-реке, с Нижня Новгорода" на "стружке, на снаряженном", де "сорок два молодца удалых сидят". Всі веселі, з буйно заломленими шапками в яркій одежі, в срібній і золотій зброї. Тільки я один сумую... За ким?.. "Стружок" летить, і десь на синіх хвилях могутньої ріки чекають смерть і слава, десь криваві й жадні губи персіянки притиснуться до моїх, але ж чи повернусь я до русих кіс і синіх очей єдиної, що там десь чекає свого "буйна молодца"?.. А пісня летить, і хитається ріка, шумлять стародавні ліси, й крввавий місяць зажурено пливе над ними... Це — пісня. А товариші...
Ось розбишакуватий Альохін наливав чорнила на зошит Кривсунові:
— Докажи, що це я тобі налив чорнила. Ми всі сміємось. А Кривсун, високий і кучерявий, тупо дивиться на Альохіна і мовчить.
Він був не тільки дурний, але й скупий. Од батька, лісовика, пін привозив повну скриньку сала. Скринька була чимала й не влазила до загальної шафи з відділами для кожного. Й він замикав її на великий замок.
По кутках, щоб піхто не бачив, він наминав своє сало, а ми голодними вовками дивилися на його слизькі губи й ситі очі.
Ми порішили без згоди Кривсуна забрати його сало. Але ніяк не могли одімкнути замок. Скринька була на третьому поверсі, й ми у відчинене вікно просто скинули її на землю. Вона розбилась, і ми забрали сало.
Кривсун мовчки дивився, як Альохін їв його сало. Альохін навіть говорив йому про це.
— Докажи, що я їм твоє сало.
Де ти зараз, мій кучерявий дурнику? Чи порозумнішав ти, чи, може, твоє тіло в довгій кавалерійській шинелі навіки занесли сніги нашої великої революції?
Ось залізнорукий Гнатко з чорним, аж синім, волоссям і кам'яними рисами лиця. Він дуже боляче б'є мене, щоб я не матюкався, і ми з ним ходимо на кухню ночувати до дівчат.
Ось білявий і ніжний Вася Демський у рудому й бідному піджаку розчісує пальцями своє волосся. Кажуть, його дуже любила дочка поміщика, а він не любив її і одружився на простій дівчині з економії.
Бурдун Даня, чорнявий, з рисами індіана, тягне мене по кутках і таємно бурмоче:
— Думал ли ты, Володя, о бедном народе? Как нам помочь бедному народу?..
І його темні й гарячі очі наливалися сльозами од великої муки й любові. Його брат, революціонер, сидів у в'язниці, і Даня горів його огнем.
В селі Званівці жила моя бабуся, і я в неї проводив канікули. Вона була релігійна фанатичка і мала на мене великий вплив.
Ще малим вона водила мене до церкви. Над головами селян тремтіло марево од їх дихання, пахло ладаном, холодом і свічками. Я любив дивитися на стрункі ноги янголів, обличчя святих і сині горизонти за нпми. Тільки мені непрпкмно було молитися богові й почувати себе його рабом. Він тяжко давив мою душу і ніколи щиро й повно не захоплював мене. Іноді вночі, коли всі спали, на мене налітало бажання впасти на коліна й довго молитися, але порив зникав, і я засинав без молитви.
В школі було багато журналів, і мене захоплювали патріотичні вірші в них. Я теж почав писати вірші.
Сергій Васильович показав мені, що таке стопи й розмір.
Перші мої вірші були про бога й Русь. Апухтін і Надсон2 були для мене недосяжним ідеалом, і мої зошити були повні їх віршів.
Починав я російською мовою.
Пам'ятаю перші рядки:
Господь, услышь мои моленья,
раскаянье мое прими.
Прости мои ты согрешенья,
на путь святой благослови.
Милая родина, многострадальная,
милая, светлая Русь.
Я о спасеньи твоем, лучезарная,
жгуче и жарко молюсь.
Дитина. Що я міг і що я знав у той скажений і страшний час?
В кінці навчального року мати написала мені, що батько захворів і їй нема чим жити.
Я мусив покинути школу.
Батько сухо й гулко кашляв, у нього розширились вени, і він уже не міг довго стояти. Він швидко дихав, лежав на рядні й дивувався, чому до нього так липнуть мухи. А вони вже почували мертвяка і чорно обсідали його.
Спокійно чекав він смерті. Тільки очі його, великі й світлі, були повні муки й жаху перед невідомим. Він страшенно схуд і вже не міг викашлять мокроти, вона душила його, і мати виймала з його рота повні жмені вонючої й зеленої слизі.
Йому ж було тільки тридцять сім років, а він мусив умерти.
Він давно вже не говів і казав, що попи дурять народ. Ще він говорив, що якби німці нас побили, було б краще, вони дали б нам культуру.
А ноги йому вже заливала лімфа, і одна була пухла й синя. Перед смертю він попросив перевести його на долівку. Заходило сонце, і ми його поклали біля порога.
Він лежав на спині і страшно хитав гострими колінами.
Починалась агонія.
Приїхала бабуся.