Матіс дістав таке оглушення... Ха-ха-ха... І ще буде довго чухатись. Ви ж уявіть собі — їх вивчили, що вони йдуть у країну нижчих людей, варварів, темних і некультурних дикунів. І тут тобі на! Такий удар! Га!.. Можна сказати, комлексний. Починаючи від Грицевого священнодійства і... Ха-ха-ха-ха!..
КАТРЯ:
— Саме тому... вони нас ненавидять...
ОЛЬГА:
— Іменно. Не іґнорують, а ненавидять... Найсправжнісінькою плебейською зненавистю. Бо знають, що ми сильніші за них потенціяльно, багатші внутрішньо, здоровші морально і духовно, ще й при всьому тому ми молоді і що через те майбутнє належить нам... Нам, а не їм, от...
КАТРЯ:
— Отже ж от...
ОЛЬГА:
— Але не турбуйся. Щодо Матіса — я спокійна. Цей уже не посміє замахнути стеком... Повір... Бо він ще молодий і не без лою в голові, і не без серця... Він дістав такий урок... Інша справа — щодо Ортскоменданта. То безнадійно черствий, тупий і зарозумілий хам. Салдафон. Професійний убивця-рецидивіст без мук сумління... А може й цей... Але чорт з ними...
КАТРЯ:
— Грицю, ти старший і з ясною головою, ти професор... Скажи їй!..
ГРИЦЬ, глянувши з-під лоба на Ольгу, іронічно:
— Катря хоче, щоб я голосніше повторив тобі те, що вона сказала щойно... (малює).
ОЛЬГА:
— Облишім... До того ж — у них зараз все тріщить... їх б’ють... І вони, здається, починають усвідомлювати, чому саме їх б’ють. Всі. І баби горшками... Хоч і пізно, але усвідомлюють, що ось тут, на Україні вони зломили собі хребет... І то непоправно. Він ще тримається купи по інерції, спаралізований, але до падіння вже близько... Вони починають розуміти, де корінь їхньої поразки, чому вони програють війну: саме тому, що нас — велику, многомільйонову і культурну націю — потрактували перед лицем ста інших націй, як худобу, і хотіли списати геть, зітерти з лиця нашої ж землі, плюнувши нам в лице... Ну, й мають...
КАТРЯ:
— Але ж для нас... І так зле — і так зле...
ОЛЬГА:
— Твоя правда... Я й не маю ніяких ілюзій... Ситуація для нас трагічна... Ніби...
— "Ніби?.."
Павза. ОЛЬГА подивилась на Грицеве малювання, на пакунок з медикаментами...
— Так, ніби... Себто на перший погляд... Про що ви тут говорили без мене?
ГРИЦЬ:
— Отам лежать сірники... Припали мені... (ОЛЬГА припалює йому люльку). — От-так собі пускаємо дим у повітря... Мала вичитала в газетах про наше азіятське походження, про комплекс меншевартісности, про нашу інтелектуальну вбогість, зіпсованність і т. д... Та й зажурилась.
ОЛЬГА:
— В українських газетах?
ГРИЦЬ:
— Ні, в "українських", тобто в газетах для українців, писаних ламаною мовою...
ОЛЬГА засміялась:
— Ну, і що?
ГРИЦЬ:
— А я хотів тебе спитати... Як на твою думку?..
ОЛЬГА:
— На мою думку? (махнула рукою) — Вони нас знають так, як і марсіян... А твердять — бо так хочуть. Тільки ж одного твердження мало, треба ще довести... (павза). — Життя їм підсуває інше твердження. І від цього твердження — чужих кидає в сказ, а своїх у піт...
КАТРЯ стримано сміється.
ГРИЦЬ:
— От, бач, мала!..
ОЛЬГА:
— Я вже вгадую суть ваших розмов... Катря зідхає, бо перемучена й перелякана, а Гриць пахкає люлькою й саркастично іронізує... Хочу від себе тільки дещо додати... Чуєш Катре?! Це тяжко — все, що ми переживаємо, а особливо тепер. Але не так все є погано... Отже... (павза). — Мене щось напала охота говорити. Якби я була забобонна — сказала б, що не перед добром... Ну, ну, Катре, не дивись на мене так перелякано... А ти собі малюй... Можете слухати, можете ні, — я хочу виговоритись. Якщо моя "промова" буде довга — хай хтось обірве... (павза).
КАТРЯ дивиться на Ольгу пильно, здивовано, стривожено.
ОЛЬГА, хапаючи кінець думки:
— Життя підсуває інше твердження... Нам не важно, що про нас думають вороги. Важливіше — що ми самі про себе думаємо, важливіше — усвідомити, хто ми насправді. Важно, любі мої, знайти себе, збагнути своє історичне призначення. А знайшовши і збагнувши, зуміти бути послідовним і чесним з собою до кінця. Чи не так?
КАТРЯ:
— Так...
ГРИЦЬ:
— Так...
ОЛЬГА:
— І от я дивлюся на вас і часто думаю: і Гриць, і ти, Катре, і Я, і Андрій, і всі його товариші й друзі, і Максим, і його брати, і безліч-безліч інших, гнаних і розкиданих по всіх прірвах, безліч живих і вже поляглих, і тих, що посивіли передчасно, і тих, що підростають ще, — хто ми? Хто ми, ті, що їх всі хочуть заперечити, або взагалі не припускають нашого існування?!. Ось так вдумайтесь глибоко. Хто ж ми? Чи ми щось, чи ми ніщо? Чи ми випадковість, чи закономірність, чи ми осуга лише на воді, а десь існує нація поза нами, і історія — українська історія — йде поза вами?.. Ось так я собі думаю... І найперше — я констатую кожен час і кожну хвилину, що нація наша сьогодні — це МИ. Так. Поза нами — лише уламки різної величини й різної вартости. Ми ж становимо центр і суть. Біологічну й духовну. Хай постулатів тієї духовости ще не списано на скрижалях, але то нічого, всьому свій час. Факт, що вона існує, як існуємо ми.
Хто ж, зрештою, ми? Ми — це ціле покоління, яке виросло в таку епоху і в такій потрясаючій велетенській трагедії, я б сказала, апокаліптичній трагедії (першій у вселюдській історії), яку не кожен і не зразу здібен охопити розумом. Ми зросли в тій трагедії, де виживають лише сильні духом, виходячи з неї безмежно загартованими... І ми те покоління, що виросло і вигартувалось. Покоління, якого найменше страшить смерть, а найбільше страшить безчестя. Чи так, Катре?
КАТРЯ:
— Так... Це так!..
ОЛЬГА:
— Я порівнюю це покоління з усім іншим, колись баченим, чутим і от тепер пізнаваним, з цілої Европи прийшлим сюди... Ні, ми формуємось, як окрема історична сила, безсумнівна й реальна, і для багатьох не зрозуміла й чужа. Для багатьох ми не вміщаємось в рямці їхніх понять. Вони нас заперечують, — чужі й "свої". Але вони нас не просто заперечують, не так собі ігнорують, ні, вони нас поборюють...
З погляду Політбюро ВКП (б) — з погляду офіційної совєтської доктрини — ми підлягаємо винищенню, бо ми найстрашніше для них, — їхнє заперечення, володарі "завтра". Завтрашній день, і то великий день Українського народу.
З погляду "рідних" хуторян та малоросів — ми так само підлягаємо винищенню. І вони б нас винищили, якби могли. Вони при згадці про нас заплющують очі від жаху... Бо розуміють, що саме наше існування викреслює їх і всі їхні худосочні аспірації та претензії геть...
З погляду представників старої Росії — те саме, що й з погляду нової...
З погляду німців — ми особливо підлягаємо винищенню. Бо вони вірно схоплюють, що саме ми є мізком, нервами, головою сьогоднішньої української нації. І що та голова не йде і ніколи не піде на компроміс. Тільки... Вони ще ніяк не можуть розгадати загадки — як це так? — ми, бідні дикуни, до їхнього приходу боролись проти московського большевизму, сплачуючи колосальні жертви. А як тільки прийшли вони — велика нація світу, такі засліплююче блискучі, "так багато обіцяючі про нову Европу, — ми, замкнувши уста, заховуємо невтралітет. Замість кинутися й лизати їм пантофлі та з ентузіязмом іти за них на смерть, — ми зберігаємо понурий невтралітет... Та вони відчувають, що за тим "невтралітетом" стоїть пекельна зненависть до обох. Більше того — вони відчувають, що то не просто сліпа зненависть, а що та зненависть сперта на почутті вищости і підперта колосальною потенціяльною силою...
Вони стікають кров’ю на фронтах, вони забезпечуються всіма останніми засобами з усіх боків, а ми тим часом існуємо, як загрозлива реальність, — хай і розпорошене, замкнене, мовчазне, але велике покоління, незнищиме в своїй історичній потенції. Розумніші з них розгадують суть: ми чекаємо. Спокійно чекаємо на слушний момент для старту. Непохитні в своїм переконанні, що та хвилина прийде і... останнє, слово буде таки за нами. Вони бояться (і ті й ті!), що та хвилина прийде в наслідок цієї війни. Не обов’язково... Вона може бути в наступній, але конче буде... Стартувати ж в ролі льокаїв, долметчерів і халуїв МИ НЕ БУДЕМО.
Той день, коли ми викладемо всі історичні рахунки, — прийде. І вони хочуть запобігти цьому. Всі хочуть запобігти — і Сталін, і Гітлер, і свої дурні пришелепуваті... Хочуть фізичним винищенням виключити нас з історії, виключити те, чого вже не можна виключити...
КАТРЯ сумно:
— Алеж — "доки сонце зійде, роса очі виїсть".
ОЛЬГА:
— Нам роса ніколи очей не виїсть... Якщо розуміти ті очі, що ними дивиться незаплямована наша честь і гідність, і наше скривавлене "Я" в лице цілому світові, — то тих очей нам ніяка роса не виїсть, — бо Правда по нашому боці... В цьому ось наша незрівняна перевага. І ось чому, навіть при фізичній поразці всіма цими дикими ордами, ми вийдемо все ж таки переможцями в історичному аспекті — етично й морально... Ви подивитесь, що буде з цим "геренфольком", коли він програє війну!.. А він її програє... Остаточно погноблений, з своїм потрухлим, гнилим інтелектом він розкладатиметься заживо. Прийдуть уже не Шопенгауери, а ще інші "мислителі" і пророки сумерку і загибелі... І те саме буде з Москвою, коли вона програє. Але цій і виграш справі не зарадить... Це буде лише короткотривале відтяження того розламу Вавилонської вежі зсередини, який неминуче надходить. Нині вони на найвищій точці історичного злету, за якою вже починається курс по похилій... Для німців також...
Вони хочуть робити впорскування життьового елексиру за наш рахунок, за рахунок молодих, але те, що історично вже має бути трупом, ніякий елексир не врятує. Вони йдуть по похилій у безвість. Ми йдем по верхобіжній до вершини. Нас можна тимчасово затримати, але ніколи не зіпхнути. Нас можна здесяткувати, але ніколи не винищити. Нас можна стероризувати, але ніколи не зломити. І нарешті, нас можно оганьбити й знеславити, але ніколи не зробити нікчемними, аж поки ми самі не підемо по похилій, завершаючи свій історичний цикль, як вони. Ми мусимо пройти той цикль, що пройшли вони. І він буде історично пройдений. І наші маршали, як і наші пісні гремітимуть ще по цілому світі...
КАТРЯ задумливо:
— Здається, я починаю розуміти по-справжньому сенс твоєї сентенції про Христа і його перемогу... Тобто оту твою тезу, що розп’яття і смерть є часто доказом слабости того, хто розпинає, і, навпаки, ствердженням та кінечною перемогою того, кого розпинають.
ОЛЬГА:
— Ну, скажемо...
(Раптовий стук у двері обірвав Ольгу на півслові.