Але потім настрій йому змінився, і змінився от з яких причин: звичайно, Кліщеві треба якомога скоріш розповісти, що він уже приступив до своєї шефської роботи, та справа ж не в тому — річ у тому, що тепер він уже не боїться попасти в ніякове становище, ніхто вже й не наважиться сказати йому, що він нічого не робить. От в чому річ, оце і головне! Словом, Кліща він встигне поінформувати. Навіть краще буде, коли він завітає до нього зі своїм помічником.
Біля школи Степан Трохимович зустрів двох кармазинівських вчителів: Глушка і Митросенка. З Глушком він давно був знайомий і не раз бачив його в Онучки, Митросенка він мало знав, але з ним він не раз зустрічався в сільраді й навіть розмовляв.
— Куди це ви ходили, Степане Трохимовичу? — зупинив коваля вчитель Глушко. — Чи не до сільбуду, бува?
— Та ні! — кинув Степан Трохимович. — Ходив тут по деяких справах.
Правду кажучи, Степанові Трохимовичу дуже хотілося дещо розповісти про своє шефство й особливо про помічника, і, зустрівшись, скажім, з Митросенком, коваль і розповів би. Але інформувати про свої успіхи Глушка Степан Трохимович не наважувався.
І він мав рацію. Молодий Митросенко належав до того типу радянських вчителів, що їх уже нічим не відрізниш від найкращих активістів села. Митросенка всюди можна було бачити: він і в школі, але він і в сільраді, він у лікнепі, але він і в сільбуді, він збирає з учнями утильсировину, але він і виконує роль рахівника… поки що, правда, і нещасливих колективів, які розпадались. Він читав лекції з політграмоти про виховання дітей, але він не пропускав й жодного сільського зібрання, всюди виступав з діловими пропозиціями. Митросенко був завжди заклопотаний і завжди кудись поспішав.
Про досить літнього Глушка цього не можна було сказати. І не тому, що він був літній (в сусідньому селі літній, навіть старіший за Глушка, вчитель мало чим відрізнявся від Митросенка). Не подібний був Глушко до Митросенка тому, що м'яко висловлюючись, пройнятий був духом старого часу. Знав він тільки свою школу (себто для радянської держави) і більше знати нічого не хотів. Правда, він був теж симпатичною людиною і все-таки подобався ковалеві. Але, головним чином, за те подобався, що любив, як і Тарас Григорович Шевченко, дорогую неньку Україну. Як почне, бувало, розповідати про гайдамаччину та про Хмельницького тощо, так і не хотів би, а заплачеш. Слухаючи Глушка, Степан Трохимович і справді часто втирав очі хусткою.
Коли Митросенко залишив їх на самоті, Глушко сказав:
— От, як бачите: теж українець! А який з нього українець? Тільки й того, що говорить українською мовою.
— Це ви про товариша Митросенка? — спитав Степан Трохимович.
— Та, про нього ж! Про нього! — і Глушко зітхнув глибоко. — Ех, Степане Трохимовичу! Нема тепер старих часів — і не буде! Боляче, знаєте, що так воно виходить. Дуже. Хіба я, скажім, проти Радянської України? Та я вам яку завгодно прийму Україну, лиш би була це Україна… Себто буржуазної я не хочу, але й не хочу такої, щоб… Та що там говорити, ви мене й без пояснень розумієте!
Глушко, безперечно, помилявся: Степан Трохимович буквально нічого не розумів. Але будучи людиною дуже чемною й до того ж симпатизуючи цьому вчителеві хоч би за його цікаві й жалісні оповідання про минуле України, вважав за неделікатне зізнатися в своїй темноті й невмінні одразу розбиратися в думках свого співбесідника.
— Та якже! Якже! Звичайно, розумію! — поспішив підтвердити Степан Трохимович.
— Оце тільки з вами та з Онучкою й одведеш душу, — сказав Глушко, натягуючи на вуха свою сиву козацьку шапку і закладаючи руки в кишені своєї хоч, правда, й досить потертої, але все-таки синьої чумарки. — Час такий настав, що вже й не знаю, чого від мене хочуть. Заганяли нашого брата вчителя!
Степан Трохимович не зовсім певний був, що Глушко має рацію так говорити (скоріше міг би так говорити хоч би той же Митросенко, який, до речі, ніколи не жалівся й навіть недолюбляв Глушка за такі слова), але й на цей раз не ризикнув заперечити.
— Скрутний час! Це ви вірно говорите! — погодився Степан Трохимович й тут же, згадавши, що він може з цими розмовами спізнитись на поїзд, зітхнув: — Постояв би ще з вами, та, бачите, на полустанок треба.
Тоді Глушко, що досі стояв кроків на два від коваля, раптом щільно притулився до Степана Трохимовича й тихим голосом промовив:
— Так, кажете, вас шефом обрали? Га? Ну, нічого: сідайте на місце Кліща і починайте діяти. Коли вже не можна без цього, то хай уже хоч наші люди сидять. Бо як ми з вами, Степане Трохимовичу, не вбережемо України, повірте мені, що їй уже ніколи не воскресати. Словом, благословляємо вас на цей подвиг: ідіть, правте, прибирайте до своїх рук кого треба й — головне — не давайте цій хворобі далі розповсюджуватись. Не забувайте до того ж, Степане Трохимовичу, слова нашого великого революціонера Тараса Григоровича Шевченка: "Я так її, я так люблю мою Україну убогу, що прокляну святого Бога, за неї душу погублю". — Вчитель помовчав і раптом додав: — Та що там вам говорити, — ви й самі розумієте!
Глушко й тепер помилявся. Степан Трохимович і тепер буквально нічого не розумів, крім того, що він, мусить щось чи когось затримувати і що його певні кола кармазинівського суспільства мислять як людину, яка мусить скинути Кліща й сісти на Кліщеве місце. І все-таки Степан Трохимович і тепер не зміг не підтвердити:
— Та якже! Якже! Звичайно, розумію!
Попрощавшись з Глушком, Степан Трохимович поспішно заступав до свого двору. Степан Трохимович був збентежений. І вже не тому збентежений, що, скажім, не зміг толком пояснити Корольчукові, чого йому, Корольчукові, не треба робити, не тому, що не поговорив сьогодні з Кліщем, а саме тому він був збентежений, що на нього покладали великі надії не тільки незаможники, але й ворожий їм Мотузка, але й не менш ворожий Глушко, але й ще, мабуть, багато подібних людей. Тому, нарешті, був збентежений, що ці останні люди не мислили його, Степана Трохимовича, в співробітництві з Кліщем.
Степан Трохимович ламав голову, Степан Трохимович напружено думав. Але Степан Трохимович все-таки нічого не міг собі порадити. Тоді Степан Трохимович взявся себе підбадьорювати: мовляв, "на те піп і посвятився, щоб у церкві крутився". Але із цього теж нічого не вийшло, Коваль був все-таки збентежений.
XIII
З у с т р і ч з О н у ч к о ю.
О н у ч к а і н т р и г у є С т е п а н а Т р о х и м о в и ч а.
Ч о г о г р о м а д я н и н О н у ч к а
з а х о т і в д о к о м у н и?
С т е п а н Т р о х и м о в и ч з а ж у р и в с я.Дальші невдачі були такі: перша — на протязі 10 днів він ніяк не міг зустрітися з Кліщем, друга — на протязі тих же днів він жодного разу не здибав секретаря осередку й, нарешті, третя — Таня й Матвій, хоч досі й не обмовились жодним словом про шефську комісію (це добре!), але й чомусь не виявляли бажання говорити з ним.
Колись, це вже було в кінці листопада, перестрів його йоркшироподібний Онучка й, затягнувши до себе, сказав:
— Здається, будуть діла, Степане Трохимовичу!.. Так що ж ви мені скажете відносно пленуму?
— Про що ви говорите, Пилипе Гордійовичу? — спитав трохи незадоволений Степан Трохимович. Ковалеві спало на думку, що Кліщ, нічого не знаючи про його розмову в комосередкові, знову щось йому підстроїв. — Ви щось з приводу незаможників?.. Так ніби ж то… там (Степан Трохимович мало не сказав: "у нас") нічого не було.
— Та я не про це! — махнув рукою громадянин Онучка. — То діло ваше: працюйте собі на здоров'я, шефствуйте. Я за тим не турбуюсь! Скажете десь за мене слово — спасибі, не скажете — й за це дякувати. Отож робіть по-божому, по совісті… Тут, Степане Трохимовичу, більш сурйозне діло! От почекайте — я вам зараз розповім!
Онучка заметушився. Покликавши свого сина Йоську (жінка його поїхала до родичів), Пилип Гордійович запропонував йому негайно ж подати самовара й миттю збігати по "медок".
— Одкушаєте зараз, Степане Трохимовичу, свіженького медку, — сказав він, потираючи свої пухкі руки. — В цьому році, скажу по правді, підвезло: бджілка Божа, спасибі їй, постаралася Совітській власті.
— Виходить, здали державі багатенько? — спитав між іншим Степан Трохимович: спитав, щоб щось сказати, бо його, власне, більш інтригував загадковий "пленум", саме про цей "пленум" він і думав зараз.
— Аякже! Якже! Все здав! Тільки на сім'ю й залишив собі! — І так відказавши, Онучка посміхнувся своїми йоркширськими очима. — Усьо здав, Степане Трохимовичу, усьо, що слід було. На мене не було нарікань, — будьте благонадьожні!
Старий коваль і без Онучки знав, що на Онучку ніколи не буде нарікань. Пилип Гордійович і справді був надзвичайно акуратною людиною. І тому, зиркнувши на широку спину восьмипудової бухті (Пилип Гордійович побіг по посуд), подумав: "Воно він і колишній крамар, але даремно все-таки Кліщ недолюблює його". І подумавши так, Степан Трохимович почав розглядати малюнки на біленьких стінах Онуччиної їдальні.
Жив Онучка в досить-таки шикарному будинкові: принаймні кращого в Кармазинівці не було. За військового комунізму Пилип Гордійович не брав участі в жодній із контрреволюційних організацій, навпаки, як людина далекозора, трохи навіть нібито співчував радянському ладові й де треба було це з охотою підкреслював. З початку відбудовчого періоду він запропонував свої послуги хлібозаготовчому апаратові й, будучи непоганим комерсантом та ініціативною людиною, зумів з часом в цьому апараті і сам закріпитися й тут же закріпити свою крамницю, що її досі було забито як непотрібне приміщення: за ініціативою Онучки, з Онуччиної крамниці зробили хлібозаготівну контору. Все це вкупі дало можливість Пилипові Гордійовичу залишити за собою дуже непоганий кам'яний будинок під бляхою й непогане дворище. Власне, ніхто на це згоди не давав, але воно якось само собою вийшло: місцева влада почала дивитись на Онучку як на службовця й тому не чіпала його. Кармазинівська громадськість, за виключенням таких активістів, як Кліщ, теж ніде не підносила свого голосу й не протестувала, що Пилип Гордійович живе в шикарному палаці, в той час як, скажімо, школа чи то медичний пункт примостилися в хатках на курячих ніжках.
Які ж такі сили стримували громадськість від протестів? Стримувала громадськість від протестів Онуччина репутація, репутація людини скромної, незлобливої і, можна сказати, веселої.
Коли ж Онучка придбав цю репутацію? Він придбав її ще далеко до революції, саме тоді, коли він був крамарем.
Та й справді, здирствував коли-небудь Пилип Гордійович? Нічого подібного! На свою користь свого часу він накидав малюсінькі копійочки — і тільки! І коли потім ці копійочки виростали в карбованці і сотні карбованців, то, по-перше, ніхто цього не помічав, а по-друге, ніхто б і не наважився обвинувачувати за це лагідного Пилипа Гордійовича.