На шість років.
Калинка стоїть розгублений. Стискає хлопця за плечі, наче хоче переконатись, що перед ним жива істота, а не плід хворобливої уяви.
— Зажди, як же так,— бубонить він.— Адже тобі нема ще й п'ятнадцяти...
— Скоро вже, дядьку, буде...
— А де Федько? — згадує Миколиного товариша Калинка.
— Федько вмер... Від сухот...— Очі Миколи тьмяніють, обличчя стає пристаркуватим, як у людини, яка передчасно зів’яла душею. І Калинка більше не питає нічого. Він просто пригортає Миколу до себе, дивиться сухими очима перед собою, поверх постриженої голови, що довірливо тулиться до нього.
— Де ж ти, Колю, живеш? — тихо запитує він.
— У четвертому бараці,— пошепки відповідає Микола,— Разом з Циганом.
— З Циганом!
Калинка враз пригадує слова наглядача, коли зайшла мова про те, щоб перевести хлоп’ят до загальної камери. І недвозначний жест, і бридливу гримасу.
— Слухай, Колю, ти сьогодні ж перейдеш до мене,— схвильовано каже він. Але Микола мовчить, і на обличчі його страх.
— Чуєш, Колю?
— Я не перейду,— шепоче Микола, відводячи очі.
— Чому не перейдеш? Чому? — майже кричить Калинка, торсаючи хлопця за плечі.
— Бо мене Циган заріже.
Микола скімлився, заплакав. Одвертавсь од Калинки, соромлячись сліз, витирав брудним рукавом очі.
— Він усе чіпляється до мене... Каже таке... соромітне...
— Ходім! — вигукнув Калинка, стиснувши Миколину руку. Має врятувати хлопця хай там що.
У четвертому бараці було порожньо. Лише на крайніх нарах, під невеликим вікном, сиділа група блатних. Калинка відразу ж помітив Цигана. Той сидів голий по пояс, весь розтатуйований. На ньому місця живого не було. На грудях же червоніло велике, пронизане стрілою серце, з нього стікала кров, оббризкувала зворушливий напис: "Не забуду мать родную".
Циган сидів і плакав. Він ридма ридав, слухаючи жалісливу блатну пісню про те, як посадили урку на "кічман", як він прощається з усім білим світом:
Прощай, прощай, мой бєлий свєт —
Нє уйті отсюда нікуда...
Жена найдьоть себе другого,
А мать синочка нікогда!
В цієї пісні й справді була сумовита, напрочуд хороша мелодія, і співав її невисокий урка таким зворушливим тенором, що навіть у Калинки зволожились очі. Та пригадавши, за чим він прийшов, Калинка ступні! просто до гурту.
Урки, як по команді, повернули до нього голови, пісня урвалась.
— Цигане, можна вас на хвилину?
— Хто там? — запитав невдоволено Циган, витираючи заплакані очі.
— Якийсь фраєр.
— Ану, катісь отсюда, занудо!
— Цигане, ви мені потрібні! — сказав твердо Калинка, відчуваючи, як у нього починають терпнути губи.
Циган зсунувся з нар, підійшов до Калинки і одразу ж його упізнав. Брови його насупились, очі люто зблиснули, і Калинка стулив кулаки, готуючись до нападу.
— Чівю тібє, гад, надо! — закричав Циган, божевільно витріщивши очі.
— Киньте, Цигане,— сказав Калинка бридливо: за час перебування в неволі він добре вивчив блатних.— Я прийшов сюди не спектакль дивитись.
— Ти що, сука, сам за смертю прішол?
— Я прийшов сказати, щоб ви не чіпали хлопця,— якомога спокійніше продовжував Калинка, хоч спокій цей давався зараз йому не легко.— Щоб не приставали до Миколи.
— Ти що, угрожать мінє, сука, прішол?.. Та я, знаєш, што із тобою зараз іздєлаю!
Циган підійшов до Калинки майже впритул, сморідно дихнув у обличчя. Він би міг легко збити зараз Калинку з ніг, втоптати в землю, але спогад про оту сутичку ще міцно сидів у Цигановій голові, тому він лише "строїв спектакль".
— Ти, гнида, фраєр нещасний, що тібє нада від мінє?!
— Щоб ви не чіпали Миколу.
— Ти що, сука, копати на мене підеш?
— Я вас уб’ю,— обіцяє Калинка.— Візьму молот і розвалю вам голову.
Циган вірить, що так і буде. Він все ще кричить, бризкає слиною, але так і не наважується зачепити Калинку.
— Ось так, Цигане,— втомлено каже Калинка.— Краще давайте добром.
Повертається до Цигана спиною, виходить надвір, де на нього чекає на смерть наляканий Микола.
— Тепер він не буде чіплятись до тебе,— обіцяє Калинка, обіймаючи хлопця. Він знає, що цим не кінчиться сутичка з Циганом, але не хоче зараз про це думати. Бачить лише довірливо зведені очі. підлітка, несміливою радістю осяяне худеньке обличчя. І тепло, хороше стає йому на душі.— Все буде добре, все буде гаразд,— додає він.
Того ж вечора Циган завітав до барака, де жив Калинка. Відшукавши поглядом свого ворога, посміхнувся лиховісно, мовчки пройшов до групи блатних, що різалися в очко. Ті зустріли його вітальними вигуками, поступилися шанобливо місцем, Циган так само мовчки сів, простягнув до банкомета свою від татуювання руку:
— Гоні калатушку!
І просидів за грою до ранку.
Спершу Циганові не щастило. Він. програв піджак, хромові чоботи. Червоні плями пішли по смаглявому обличчю, засмикались тоненькі вусики.
— Може, бросім, Цигане? — запитав його догідливо один з новеньких членів "кодли", який ще не встиг стати справжнім уркою, а був просто "сявкою", "мазуриком". Циган так люто глянув на нього, що в того й карти випали з рук.
Циганові все не щастило. Якась чортяча "калатушка" перла до рук, йому ніяк не вдавалося зірвати банк, і обличчя його аж посизіло.
— Гоні!
Врешті під ранок щастя повернулось до нього. Циган банкував, б’ючи усі карти підряд, поступово роздягаючи братву, яка брала участь у грі. Найдовше опирався отой "сявка", "мазурик", якому так щастило напочатку. Врешті й він програвся до нитки, навіть пайок за десять днів наперед. Отоді Циган і сказав те, по що він, власне, сюди й прийшов. Недбало тасуючи карти, запропонував:
— Бросім на фраєра?
Укра зблід. Зіграти на фраєра — означало вибрати будь-кого з незлодійської "кодли", поставити на нього, на його життя. Виграєш — твоє щастя. Програєш — мусиш убити фраєра. Побоїшся, не вб’єш — тебе виженуть з кодли, ти сам станеш фраєром і рано чи пізно, а хтось зіграє на тебе.
— Ну?
Очі Цигана глузливо примружені, зневажлива посмішечка кривить його губи.
— Кишка тонка?
Мазурик оглядається на товаришів, але не зустрічає співчуття. Лише напружену вовчу цікавість бачить у їхніх очах.
— Гоні! — каже урка охрипло і простягає спітнілу долоню.
Але Циган не поспішає.
— На кого? — запитує він.
Урка відчайдушно тикає пальцем в найближчого фраєра, що, не підозрюючи нічого, спокійнісінько спить.
— Ні,— каже Циган,— цей фраєр мінє нє наравиться. Зіграємо он на того,— і брудний ніготь простягається в бік Калинки.— Виграєш — все повертаю назад...
За хвилину Калинка був програний. Тріумфуючий Циган кинув карти, устав, потягнувся, носком чобота недбало відгорнув од себе вигране барахло:
— Забирайте: Циган корешів не зобиджає!
А другої ночі, коли усі міцно поснули, над Калинкою, що лежав обличчям донизу, виросла згорблена тінь. Прислухалась, замахнулася "пером" — гострим, як бритва, ножем. Глибокий стогін вихопився з грудей сонного, він захарчав, затіпався розпластаним тілом, а тінь метнулася поміж нарами, загубилася в темряві...
Так Калинка потрапив до лазарету. До лазарету, а не в братню могилу: його долі вдалося висмикнути щасливу карту, граючи в життя-смерть з уркаганською кодлою. За кілька міліметрів пройшло гостре перо мимо серця, і це врятувало йому життя.
Одужував Калинка довго і тяжко. Виснажений організм кволо боровся зі смертю. Калинка не один день пролежав у гарячці, лише через місяць він зміг сидіти, впираючись тонкими руками в дошки. Він сидів або лежав, кволо прислухаючись до нескінченних розмов, що точились довкола, і спершу йому хотілося лише одного: щоб люди дали йому спокій, не тривожили набридливими розпитуваннями.
Згодом разом з одужанням у ньому почала прокидатись цікавість. Калинка вже не відвертався з досадою, ловлячи на собі уважний погляд, не затуляв вух, а почав прислухатися, ба навіть іноді вставляти й собі слово-друге в розмови, часто-густо про одне й те саме: чи скоро буде амністія, що чутно із волі, хто за що сидить і коли сподівається вийти на волю.
Перший заговорив із ним сусід, що лежав ліворуч. Хоча сказати "лежав" було б не зовсім точно, бо Калинка, відколи отямився, жодного разу не бачив, щоб сусід пролежував боки на нарах. З раннього ранку непорушно сидів він на нарах, спустивши довгі худющі ноги, лише іноді неохоче сповзав на долівку, чалапав повільно до дверей туалету. Повертався і знову сідав — застигав на кілька годин.
Мав звичку довго роздивлятися один і той самий предмет — байдуже, була це людина чи шмат одежини. Дивився невідривно, пильно, зрідка скліпуючи синюватими повіками, доки потривожений отим важким поглядом в’язень починав лаятись:
— Ти довго будеш своїми баньками чортячими світити? В писок захотів?
Здригавсь, наче зі сну, відводив очі, а за хвилину вже впивався ними в когось іншого.
Якось Калинка, зловивши на собі його застиглий погляд, запитав:
— Ви давно тут лікуєтесь?
Сусід неспокійно ворухнувся, і Калинка, який уже не раз стежив за ним, знову подумав, що в нього обличчя, як у мумії. Засушене, позбавлене м’язів, непорушне обличчя мерця, вийнятого на світ божий з тисячолітньої могили.
Тільки очі й жили на тому обличчі. Глибоко запалі, приховані високим надбрів’ям, вони весь час горіли похмурим вогнем, так, наче там дотлівала душа цієї людини.
Калинка вже подумав, що сусід не почув його, коли той ще раз ворухнувся, розтулив сірі вуста:
— А нащо лікуватись?
Голос глухий, надтріснутий, немов його щойно щосили здушили за горло.
— Як — нащо? — здивувався Калинка.— Щоб видужати.
— А нащо видужувати?
Калинка не знав, що відповісти. Тоді сусід глухо забубонів:
— От... лікуються, хочуть жити. А однак всі помруть. І ти помреш, і я, і отой, і отой: ніхто звідси не вийде. Чув: кроликами нас зовуть? Кролики і є. Живемо, поки дають... А прийде час, стукнуть межи вухами, і кінець...
Він замовк і цілий день не проронив уже жодного слова. А вранці Калинка знов відчув на собі важкий його погляд і, як тільки обернувся, зустрівся очима, сусід знову заговорив, так, наче й не було отієї добової паузи:
— Лікуватись! А нащо лікуватись? Ось дивись,— показав на лисого чоловіка,— все заяви пише. А для чого? Надіється, що до Сталіна його заяви дійдуть? Та він давно уже в те сам не вірить.
— От і неправда твоя, і неправда! — заперечив чоловік, неспокійно поводячи головою.— І вірю, і вірю!
— Віриш?..