Пригоди молодого лицаря

А поїдем туди разом. Приставай поки що до нас. Маєш що їсти?

— Спасибі, батьку, — знову вклонився Павло, — маю.

— От і гаразд… Коня постав до гурту… Це Денисів, бачу, бах­мат — звичний… Оце, дітки, — звернувся старий до січовиків, — новий товариш вам. Батько його — запорожець, наш братчик, мій великий приятель… Десь у неволі тепер, якщо живий ще. А він, оцей молодик, принагідно давнув самого польного вчора вночі так, що той ледве прочуняв сьогодні вранці, — звісно, мусив пару­бок тікати, щоб на палі не посидіти, хе-хе-хе… А куди ж і тікати, як не до нас на Січ… Прийміть же його як свого, а я тим часом піду до корчми покріпитися з дороги. Без пригод потрапив до Чути? — звернувся знову до Павла.

Павло збентежився й мняв шапку в руках, опустивши очі.

— Та як вам сказати?.. Я й не знаю, чи то добре, чи ні…

— Кажи, кажи, чого мнешся! Що там таке?

Парубок розповів свою пригоду з панськими гайдуками, а за­кінчивши, додав:

— Я не хотів той… заступитись тільки за тих людей хотів, та коли ж панок отой дуже палений, був би застрілив мене, якби не той… Я не хотів…

Братчики сміялися задоволено, а старий обурився:

— Не хотів?! Як-то не хотів?.. Та бий харцизяку на кожному місці, коли треба за душу християнську заступитись!.. Добре, леп­сько вчинив — нехай мені анциболот у саму губу начхає, коли брешу!..

— То вам із того ніякої халепи не станеться? — повеселішав Павло.

— Нам?! Що тебе прийняли?.. Дурне говориш!.. В'яжи краще коня, та гайда з нами вечеряти.

У Павла зсунулася вага з плечей: цілу дорогу до Чорного лісу сумління й неспокій гризли його: як би там не було, а чоловіка за­стрілив, та ще й панського посіпаку… дізнався б пан, то шукав би винуватця — й певне, що на братчиків нагримав би… Аж виходить, що вони бояться цього як позаторішнього снігу, а заступатися за бідних людей, хоч би довелося і вбити напасника, — це "добре, лепсько". Але — знов напосідали на парубка сумніви й непевність — чом же, як так, самі вони не встануть на все панство, що так кривдить наших людей?.. Поклав про все розпитатися згодом.

У корчмі було повно, але — жодного гамору. Братчики мирно вечеряли, прикладаючись до поставців до міри, тому над усім па­нував лише легкий гомін та принагідний сміх. Коли ввійшов старий полковник з осавулою й писарем, та ніхто навіть уваги не звернув, опріч жида, що кинувся назустріч із-за шинквасу та, зігнувшися в три погибелі, вхопився старому за полу й поцілував.

— Пане полковнику… вітаю… Прошу сюди, тут дуже вигідно…

Вужем він протисся до одного із столів у кутку, стер полами лапсердака порохи й знов почав:

— Прошу ясновельможного пана полковника… Що ясновель­можний пан полковник зволять?.. Суть у мене добра оковита, а мед такий… такий… тц!..

Жидюга аж очі примружив, щоб показати, який у нього чудо­вий мед.

— Гаразд, Гершку, гаразд, — промовив, умощуючись за стіл, старий. — Не до медів твоїх нам, а от оковитої по михайлику даси. Та й закусити, що там маєш…

— Маю, все маю! — метнувся жид від столу й за хвильку по­дав, що треба було.

Братчики тим часом оглядали молодого приблуду, що сів за один стіл з отаманом, нахилялися один до одного й напівголосно розпитувалися, що за один. Дехто з них бачив уже Павла з Кри­гою; були й ті, що постерігали парубкове змагання з лейстровика­ми на канівському майдані, але чого він тут опинився, ніхто з них не знав.

Та скоро дізналася…

Не встигли за старшинським столом і по другому михайлику випити, як під вікнами почулася кінська тупотнява.

— Ще якісь гості до тебе, Гершку, — звернувся полковник до жида, що стояв за шинквасом, витягнувши шию, як гусак, і чекаю­че дослухався.

За хвильку двері в корчму наче вітром розчинило — і поріг переступив ротмістр кварцяного війська з п'ятьма жовнірами. За ними в сінях видно було січовиків, що почули, мабуть, приїзд ква­рцяників і поспішили до своїх у корчму.

Жид, углядівши польського старшину, як навіжений, кинувся назустріч із поклонами, хотів ухопити за полу й поцілувати, але ротмістр так стусонув його чоботом, що він, болісно зойкнувши, відлетів до шинквасу. Ротмістр грізно й гостро оглянув гостей січо­вих, що сиділи аніруш, не перериваючи вечері й лише зизом пози­раючи на кварцяників (не у звичаю в братчиків виявляти надмірну цікавість).

— Є він тут? — повернувшись до одного з жовнірів, сердито запитав ротмістр.

— Ннне знаю… ніби нема… — вагався той, пильно бігаючи очима по січовиках.

— Ніби, ніби… пся крев! — розлютився старшина. — Запевне треба, а не ніби…

— Єсть! — зрадів урешті жовнір, і Павло пізнав у цім переодя­гненого за кварцяника слугу із старостянського двору — Овсія. — Ондечки він! — показав Овсій пальцем на Павла, а сам заховався за ротмістрову спину.

— Хто у вас старший? — гримнув ротмістр до запорожців.

Братчики — наче не до них.

— Кого я питаю?! — ще грізніше гукнув ротмістр і вхопився за пістоля.

Жид із ляку присів за шинквасом, а Павло через стіл нахили­вся до полковника й щось шептав йому, показуючи очима на Ов­сія.

— Хм… гаразд, — відповів старший, а далі звернувся до ротмі­стра. — Я старший поки що… А навіщо здався я тобі, небоже?

— З наказу ясновельможного пана польного гетьмана мусимо взяти того молодого хлопа, що з вами! — виголосив урочисто рот­містр.

— Чуєш, синку? — питав старий, моргнувши многозначно Па­влові.

— Чую, пане полковнику.

— То, може, підеш із паном ротмістром до польного в гості?

— Мені, батьку, й тут непогано.

— Не хоче він, пане ротмістре, — знов звернувся старий до старшини, перехиляючи в рот поставця з оковитою й протираючи сиві уса.

Ротмістр аж зачервонівся, скипівши, але ще намагався здер­жатись.

— Мені на те начхать, хоче він чи ні, — промовив кварцяник. — Звелено взяти його, то візьму, хоч там що!..

— Живого? — спитав полковник, закусуючи михайлика.

— Тільки живого, — мертвих на палю не садовлять!..

Глухий гомін обурення покотився поміж січовиками. Старий махнув на них рукою.

— Це правда… Ну, то візьміть, коли таке діло.

Ротмістр кивнув жовнірам і пропустив їх повз себе.

Павло, спокійно посміхаючись, налив михайлика, випив і ве­черяв далі.

— Ходімо! — промовив один із жовнірів, поклавши йому руку на плече.

— Куди? — озвався, не повертаючись.

— Як то куди! Ти ж чув?..

— Та чого ви панькаєтесь! — аж підскочив старший. — Тяг­ніть його за руки та за ноги, лайдака!..

Павло підвівся.

— Здоров, Овсію! — звернувся до панського челядника. Той закліпав очима. — Продав?..

Овсій мовчав відвернувшись.

— А заплату вже дістав?

Челядник спалахнув:

— Ніякої заплати я не діставав! — сказав сердито.

— Ну, то маєш!

Павло махнув рукою, й важкий, як довбня, кулак упав Овсієві на тім'я. Не скрикнувши навіть, він опустився на землю.

Жовніри всі разом кинулися на Павла, але він махнув однією рукою — й двоє покотилося в один бік, ударившись головами об стіл; махнув другою — й інших двоє покотилося ротмістрові під но­ги.

Ошелешений кварцяний старшина оскаженів і вихопив з-за пояса пістоля. Полковник моргнув комусь очима до дверей, і пале­ний пан не встиг вистрілити: його пістоль підлетів під стелю і впав за шинквас просто жидові на голову. Жид зойкнув і повалився. Го­меричний регіт розітнувся по корчмі, а ротмістр хопився шаблі, та її не було при боці: хтось із братчиків у загальнім замішанні крадь­кома відтяв її від пояса й заховав.

Ротмістр посатанів, аж посинів і запінився. Несамовито грим­нувши на своїх жовнірів, що, очунявши трохи, підводились тяжко й чухали та мацали потовчені місця на ребрах та на голові, він по­грозив січовикам кулаком і вибіг геть. Жовніри пошкандибали за ним під регіт і кпини братчиків, лишивши лежать під столом пере­браного в жовніра Овсія,

— Оце потіха! — засміялися січовики.

— Ну, й молодець же міщух!

— Вип'ємо за твоє здоровля!..

Але потіха на цьому не скінчилася й точилася далі. Розлюто­ваний до краю ротмістр убіг знову до корчми, підбіг до полковни­цького столу й почав вимахувати в нього перед очима кулаками й погано лаятись, вимагаючи вернути коней. Старий відразу зрозу­мів, у чому річ, і захотів іще повеселити товариство.

— Які коні? — спитав. — Ми не можемо дати тобі коней, бо в самих лише по одному.

— Моїх, наших, сто дияволів, коней! — репетував ротмістр, стукаючи кулаком по столі.

— Таж ви пішки прибули!

— Як-то пішки?! Що ти, старий дідьку, блазнів із нас робиш!

— От тобі й маєш! Я ще й винен… Хлопці, — звернувся пол­ковник до тих, що в дверях, — хто бачив, як пан ротмістр приблу­дився сюди, — пішо чи кінно?

— Де пак кінно?! Пішки причвалали, сам я бачив, — озвався один.

— І я!

— І я бачив!

— То яких же тобі, вражий сину, коней треба? — вдав розгні­ваного старий. — Найми в когось та й їдь під три вітри до свого польного!

— Наймати?! — кричав ротмістр. — Де я їх найму?.. Та й з якої речі?.. А наші ж як?.. Чи пішки маю вертатись?..

— Гершкову козу осідлай, а жовніри й пішки пошкандибають після хлопського штовхана!..

— Не дочекаєте! — гукнув до тих, що в дверях, ротмістр. — Сяду отут у коршмі й сидітиму доти, доки не вернете коней!

Він опустився на скамницю й, люто позираючи довкола, витяг із кишені люльку й цяцькованого кисета і став напихати тютюном.

Січовики зареготалися.

— От так би й давно! — сказав полковник. — А то чого нам сваритися? Гершку! А Гершку! Де він подівся?

З-за шинкваса почувся стогін і нерозбірне скигління.

— Та де він?.. Гершку! Панові ротмістрові дай добрий дзбан меду! Та доброго! Зараз мені!

Жид скочив на ноги:

— Я в ту ж мить!

Лапаючи себе за поранену голову, він другою вхопив найбі­льшого дзбана й метнувся до льоху.

Запорожці вже повечеряли, а тепер сиділи, попихкуючи лю­лечки, балакали й сміялися, пригадуючи окремі подробиці невда­лого ув'язнення Павлового. Згадували Канів, Кригу, польного…

— А що — як польний? — звернувся писар до ротмістра. — Вже видужав чи ще лежить?

Ротмістр зиркнув на нього лютими очима й почав кресати ог­ню.

— Лежить, — буркнув нарешті, розпалюючи люльку. А розпа­ливши, промовив: — Побував би ти в таких ведмежих лапах, то, мабуть би, й дуба дав.

Павло спаленів і відвернувся.

— А дав би, що й казати! — згодився полковник, лукаво по­глянувши на цього.

— В яких лапах? — перепитав писар і кількоро братчиків.

— Не знаєте? — здивувався лях. — Ну, то й не треба вам зна­ти.