(ти не ображайся, Валер’яне, "ми тебе не хочемо підозрівати в цьому"). І потім взагалі даремно галасуєш ти, друже! Коли і згодитись із тобою, що "найкращі представники сучасної поезії є верлібристи", то, по-перше, ти до них ніякого не маєш відношення, по-друге, ці "найкращі" досі не висунули сильного поета, по-третє, деякі з них (хоч би той же Бехер) плюнули на верлібр і перейшли… на звичайні оповідання.
І тому, хоч скільки б свистів "наш лектор", що "верлібр іде поруч із найбільшою революційністю і знає, і любить значення індустрії", — ми думаємо: "militant ardent etc". І ще ми думаємо: це — також "своєрідне" сполучення вимушеної фетишизації з неуцтвом. Бо і справді: єсть моменти в історії поезії, коли відкидалися не тільки рими чи то ямби, а й розпадався зовсім вірш. Так було, скажемо, о IV віці після Різдва Христового в Римі. І розпадався він не тому, що о IV віці була велика індустрія, а тому, що він кінчав певний цикл свого розвитку в тому чи іншому (соціальному чи національному) офарбленні. Європейський верлібр останніх років теж знаменує собою певний розпад вірша. І тільки! І коли в тій же Франції цей же верлібр жевріє, то його підтримує розпад старого суспільства, деструктивний період соціального зросту. Ми ж переживаємо період конструктивного зросту, і в нас верлібр на деякий час (і, можливо, не на малий) зникне з горизонту. Бо ж коли ми підійдемо до суті самого верлібру, то побачимо: оскільки це — дитина імпресіонізму, остільки він і мусить страждати на спадкові хвороби. На що хворів імпресіонізм — ми знаємо: включно до словесного онанізму.
Так стоїть справа з верлібром. Що ж до "теорії хвиляд", до цієї вимушеної схоластики, бездарно й "по-корінфськи" сфабрикованої на основі вищезазначених книг, то треба ще раз пошкодувати, що нам не хочуть давати всього "вістянського" додатку. Отже, скажемо, всі ці "середні" "математичні" під жирним шрифтом… не більше, як "ордер". Для Остапа Вишні, до речі, тут прекрасний матеріал. От вам зразок:
— "Марсельєза" й "Інтернаціонал", як пісні підйому й наступу, що характеризують і доби підйомів, — ямбічні".
Словом, мальчонка агітує за ямбічність як за революційний розмір. І коли він потім забуває про це, то ми тут зовсім ні при чому:
"В. Поліщук, щоб давати ритм наступу (чи не на С. Єфремова? — М. X.), почав писати верлібром. Якраз неокласик Рильський пересадив ямби поляків і Пушкіна, Зеров — латинців".
Як бачите, тут уже ямб не є вже ознакою "підйому й наступу". Словом, — "крой, Ванька, — Бога нєт!" Стіна біла? Біла! Стіна чорна? Чорна! Так би мовити, марксистська діалектика… чи то пак "поетика".
Або дивіться ще на "мої спостереження": "звуки "и" та "ы" одного порядку за артикуляцією з "г" та "h". — Правда, геніальні "спостереження"? Ну, як же: недарма ж Поліщук відчуває себе Колумбом! Або ще такі "перлини": "коли хвиляди в першому рядку будуть: перша — А, друга — В, а в другому: перша — С, друга — D, то формула виразиться так: — А : В = С : D. Звичайно, можна й так зрівняти: — А : С = В : D".
Як вам це подобається?. Анумо, шановний лекторе, скажи нам, чи не можна ще й так зробити: — В : D = А : С? Можна, каже нам друг. — А може, можна ще як-небудь? — Можна! — відповідає він же. — Ну і слава Богу, — скажемо ми. Але при чому тут "Вільдрак і Дюамель із 22 і 26 сторінки" невідомо якого тресту і, очевидно (без усякого сумніву!), Вадима Шершеневича? Ну? — Або візьміть ще цей "перл". Привівши уривок зі своєї "Європи на вулкані": "Гей ви, слиняві (от лихо, як йому подобається ця слина! — М. X.), що писком і піском плазуєте до сучасних днів, хіба ви не бачите сьогоднішніх велетнів історії" (цебто Поліщука — М. X.), — він подає такого "формалістичного" коментаря:
— "Хвиляди четвертого рядка притьмовані (по-рос. замедленны). Вони якраз тим повільнішим загальмованим темпом виявляють урочистість і шану, яку автор хотів оддати "велетням історії". Тут маємо й випадок тропа, коли за одним заходом в’яжуться різні поняття: "плазуєте писком" (зневажливо лицем) і піском — шляхом піскуватим, брудним".
Так що ви скажете на цей коментарій? Чи переконав вас В. Поліщук, що він своїм слинявим віршем "віддає шану велетням історії"? (Ах, "militant ardent etc"!) Нас він, накажи мене Бог, не переконав, бо піскуватий шлях ніколи не буває брудним.
В такому дусі написано всю "марксівську поетику"… чи то пак корінфського ордера. Але весь жах у тому, що таку-от галіматтю проповідується серед нашої молоді (в брошурі так і написано: "лекції-бесіди Валер’яна Поліщука в комуністичному університеті"). Отже, ми гадаємо: треба негайно покінчити з цим непорозумінням і з цією хлестаковщиною. Жук, хоч і сидить він на троянді, — все одно жук! В противному разі ми наробимо безграмотних "сельдяних буянів", які будуть нам варити верлібр із "тріскою".
"Тепер кілька слів по-товариському". Товаришу Валер’яне! писав ти колись добрі пересічні вірші, але тебе збентежив Филипченко і… манія величія. Покинь їх, друже! Коли тебе колись тов. Лейтес порівнював із вищеназваним російським поетом, то це ж було "яхидство": для Лейтеса Филипченко — завжди "посредственность". Не думай також, що, пробувши 2 місяці в Європі, ти пізнав "абразованость". Омана це, голубе! Приборкай себе, друже, як і ми себе приборкали, і йди на технічну виучку до Зерова. Може, з тебе ще щось пересічне й вийде, але в тому разі, коли ти послухаєш нас. Покинь також писати свої безграмотні "теорії", а краще сідай за книгу й серйозно повчись. От тобі наша порада.
Але коли ти не послухаєш нас (повір нам!), життя (а з ним жартувати небезпечно) упевненим рухом викине тебе навіть із того останнього закутку, що зветься "видавництвом автора".
Амінь.
Р. S. Цього памфлета написано було для вістянського додатку "КіП" і взято його для "ЧШ", здається, на другий день після виходу Поліщукової брошурки, цебто місяць тому. Не так давно в приватній розмові мені подали двоє "яхидних" запитань, які, очевидно, цікавлять і широкого читача. Отже, коротенький діалог.
— Ставите ви "сельдяного буяна" на своє місце цілком по заслузі. Але от що, тов. Хвильовий, як це так сталося, що "угробленому" сьогодні Поліщукові ви вчора (цебто кілька років тому) складали панегірик? Конкретно: чи не писали ви хвалебної рецензії на поему "Ленін" і статті під назвою: "Перші сонячні вибухи"?
— Охо-хо-хо-хо! Писав, дорогий читачу. Їй-богу, писав! Перша замітка під моїм прізвищем, друга — під псевдонімом, який, до речі, розшифрував "молодий учений", що "натискає" на Поліщукову "ручку". Мало того, в той час, коли "сельдяного буяна" хотіли "угробити" (точнісінько так, як він сьогодні намагається завжди коректних неокласиків), аз, грішний, був його першим і найретельнішим "ходатаєм"… Охо-хо-хо-хо!
— Чому ви так зітхаєте? Мабуть, приперчило трохи? Га?
— Їй-богу, приперчило, та… не з того боку. Перечитав оце свої позаторішні статті й подумав: Боже мій, яких-небудь 4—5 років — і така безодня! От коли слід було б мене вилаяти… — Але я говорю про стиль, про кострубатість своєї патетичної фрази — і тільки! Щодо решти, до оцінки творчості В. Поліщука, то вона, ця оцінка ще раз підкреслює, що я стою на правдивому шляху. І справді: знав я, з ким маю діло? Знав! По-перше, я знав, що "сельдяной буян" має нахил до халтури (так я тоді й написав: "такі вірші, як "Градація", ми не пропонували б авторові вміщати у збірку"). По-друге, я знав, що динамічний верлібрист уміє чужий вірш видати за свій (так я тоді й писав: "негарно", не слід використовувати так безпардонно Еренбурга, того самого, що "Шаксе-ваксей"). По-третє, я знав, що "корінфський ордер" не має "викристалізованої ідеології", про це теж було написано в тій же статті. Але навіщо ж я все-таки вихваляв його? Ах, друзі мої! Я був би страшенним наївняком, коли б інакше робив. По-перше, Поліщук був добрим пересічним поетом, який подавав надії і саме в часи народження українського пролетарського мистецтва й напруженої боротьби за нього. А "на безриб’ї і рак риба", як відомо. По-друге, й головне, він був (хотів чи не хотів цього) в боротьбі за це мистецтво маленьким гвинтиком, і не стільки поетичним, скільки політичним, якого треба було берегти й підтримувати. І коли цього гвинтика "слинила" петлюрівщина за зраду або те ж саме робили з ним русотяпи "Пупишкіни", то що я мав діяти? Я мусив кричати, рекомендувати цього гвинтика, як грандіозну махіну. І коли це не пішло на користь В. Поліщукові, то (я глибоко переконаний!) наше мистецтво в усякому разі не програло.
Років через 50—60 у своїх мемуарах я ще згадаю цей героїчний час, а поки що да простить мені св. Аполлон, син Зевса й Лети: тоді я інакше не міг робити, бо я був не тільки літератором, але і трохи розумівся в політиці. І коли вас не задовольняє моя тактика, то прошу на моє місце. Роботи й тепер не мало: по-перше, треба доконати militantardent’овщину, по-друге, ще довго доведеться доказувати "хохлам", що велика пролетарська революція не для того передала нам культурні огнища, щоб ми їх загопачили.
— Ну, добре! Далі піде, очевидно, лірика. Припустім, ви робили тактичні кроки (ну й тактика!). Тоді друге "яхидне" запитання. Хіхікаєте ви з хлестаковщини "гарячого воїна" гарно, а от на себе й не подивитесь! Чи не ви це й досі працюєте, за хрестоматією Плевако, на паровозобудівельному заводі? Га? От вам і "економічна структура сучасності"!
— "Яхидне" запитання!. Шкода тільки, що його треба адресувати до шановного професора Плевако. Бо і справді: не пошкодило б історикові літератури зробити публічне спростовання (тим паче, що я йому вже про це говорив) і публічно визнати, що вся його замітка про мене є продукт хрестоматійної фантазії (за винятком року й місця народження). А то і справді будуть курчата сміятись і з мене, і з професора. Біля станка я дійсно працював, але це було 1923 року і до революції. Кажуть, моя біографія дуже цікава (от якби до неї дорвався "сельдяной буян"!), але — на militantardent’овщину, здаться, не слабує.
— Ловко! Викрутився! Ну, нате ж вам за це ордена!. Чи то пак "корінфського ордера" і звання чемпіона полеміки. Тепер я бачу, що не всякий "авангард" є авангард, і ще я бачу: "сельдяной буян", вискочивши з конопель, в боротьбі двох сил буде грати роль "петрушки", якого подбають використати не тільки "органони", але і звичайнісінькі темні сили.
Словом, ясно.