– Десять років строку не згоріли, відсидить. Не тебе ж, роззяву, посадять. А вона не винна. Ми вихопили папірець, ми й скурили. Сади нас.
– Хто курив? Признавайтесь! – скомандувала Муська, і всі до одної урки стали кричати "Я, я, я!" і піднімати руки.
Старший вартовий не витримав, кинув:
– Кінчай базар, є копія. А всю камеру на три доби лишити без баланди.
З грюкотом зачинились двері. В камері запала тиша. Я розгублено думала, що робити. Чому через мене повинні страждати інші? Була готова негайно піти в карцер і відсидіти, скільки призначать, аби всі не голодували.
– Ні, не годиться такий варіант, – заключила Муська. – Ми отримали блискучу перемогу над ними, а тут здаватись? Ні! Ну що, бабоньки, – звернулась вона до жінок, – поголодуємо три дні? Й не таке з нами бувало.
Погодилися всі. Ось вам і блатнячки. Я вже почала розуміти, що у них є свої закони і своє почуття справедливості. Та більше всього в них мені подобалась сміливість – вони нікого і нічого не боялися. Політичні, звичайно, теж погодилися. Ці три дні всі почували себе героїнями, пишались собою, особливо урки.
Але найдивовижнішим виявився кінець цієї історії. Коли мене викликали на етап, до мене підійшла Муська. В руках у неї був трохи зім'ятий, складений у кілька разів мій вирок. Вона навчила мене, де і як його ховати при обшуках, і я переховувала його у всіх в'язницях, на етапах, у таборі та в засланні. І залишився він у мене до самої старості – потертий, потріпаний, але цілий. Берегла його, як живого свідка моєї долі і як пам'ять про Муську та її подруг-блатнячок.
Ота фраза "без конфіскації майна через відсутність такого" чомусь мене дуже засмутила. Я стала згадувати, як ми жили...
Нас було п'ятеро: батько, мама, бабуся, старший брат Віктор і я. У 1930-ому році ми переїхали з Вінниці до Києва. Поселились на Подолі, поблизу Гавані, у двокімнатній квартирі. Усі побутові зручності (вода і туалет) розташовувались у дворі, але кімнати були просторі й з високими стелями. Речей теж вистачало: батьків письмовий стіл, буфет, овальний стіл, за яким ми обідали і я робила уроки, дві величезні книжкові шафи, ніша з книжковими полицями. Книжки ми любили, багато читали – у батька була хороша бібліотека. Ще пам'ятаю старовинний підлоговий годинник з величезним маятником – дуже милозвучний, але гучний. Ми звикли до нього, і міцно спали під його бій, але як хто чужий ночував, то годинник доводилося на ніч зупиняти. Всі меблі були ще дідові, ми їх привезли з Вінниці.
У Віктора був свій письмовий стіл, значно менший від батькового. Мені, малій, суворо забороняли щось на цих столах чіпати. А там було стільки цікавого! У 1939 році, коли Віктор йшов до армії, його стіл перейшов у моє користування: "Все, що в столі і на столі, можеш брати, воно вже твоє. А ось в дивані (там під сидінням були складені фарби, кисті, мольберт, альбом, ватман – брат і батько добре малювали) нічого не чіпай!". Та через кілька місяців уже з армії писав, щоб брала все, що хочу, все-все, щоб добре вчилась і слухалась маму за двох – за нього і за себе.
Ще у нас була велика шафа з дзеркалом назовні. Одного разу я почула, як Віктор сказав мамі:
– Дивись, яке наше нещастя негарне (він іноді жартома називав мене "нещастя").
– Це тому, що вона ще росте, – пояснила мама.
Я ж підійшла до тієї шафи і уважно роздивилась своє відображення у дзеркалі: подряпані й позбивані коліна, дві тоненькі кіски, засмагле обличчя, облуплений ніс. Так, справді негарна. Що ж робити? Зняла бантики з кіс і зажурилась. Перестала сміятись, скакати по сходах через три східці, битися з хлопцями у дворі, купатися без дорослих у Дніпрі. Натомість приходила вчасно на обід, не розмовляла дуже голосно за столом і вела себе як добре вихована дівчинка. Так минув день, другий. Як же стало нудно!
Це було влітку, а восени я перейшла у восьмий клас. І коли побачила, що подобаюсь хлопцям, та ще й відразу трьом, то зрозуміла, що, мабуть, не така я вже й негарна. А може й не в красі справа...
Інша кімната була спальнею. Тут за шафою спала бабуся, а біля вікон – ми з Вітею. Брат – на кушетці, я – на диванчику. Бабуся вранці й увечері молилась Богу, підкладаючи під коліна невеличку подушечку і ставлячи на ліжко ікону. Після молитви ікону повертала до сховки – круглої коробки з-під капелюшків (які ще носили до революції), і ховала під ліжком. Ходила бабуся і до церкви – тієї, що стояла на вулиці Іллінській. Та нам, дітям, вона ніколи не говорила про Бога, не вчила нас молитов. Не робили цього і батьки. Я була піонеркою, потім комсомолкою. Вітя ж в комсомолі не був.
Як тільки ми переїхали до Києва у спальні над комодом мама повісила портрет свого першого чоловіка. Він загинув під час Першої світової війни. Та якось до нас заїхав мамин брат і наказав знищити портрет офіцера у формі з еполетами, доки ніхто не доніс. Довелося спалити його у грубці так, як і батькову дисертацію та книжки заборонених авторів.
-5-
Якось удень щось дуже заметушились вартові. Відчинялись двері камер, віддавались якісь накази. Ось дійшла черга і нашої камери. Вишикували всіх на нарах, наказавши мовчати, бо йшов обхід великого начальства.
У дверях камери з'явився огрядний генерал із цілою свитою дрібних начальників. Бадьорим голосом звернувся до нас:
– Ну, як поживаєте? Чи є якісь скарги?
– Добре, громадянине начальничку. Тільки б мужиків сюди з десяток хоч би на годинку! – відрапортували розв'язні урки.
"Начальничок" вдоволено всміхнувся, пильно обвів нас поглядом і ткнув в мене пальцем.
– Проси, що хочеш!
– Дозвольте побачення з мамою, – випалила я.
– Це можна.
Один зі свити підскочив до мене, записав прізвище, статтю, строк.
Щойно за начальством зачинились двері, мені почали дорікати:
– Дурна, от дурна! Краще б прохала, щоб випустили або зменшили строк!
Та всі сходились на тому, що і побачення мені не дозволять. Ішов час, і не було такого дня, щоб хтось з урок не починав:
– Ну, мала, де ж твоє побачення? Могла б уже дома гуляти, якби попросилася на волю, а тепер сиди, чекай, – і заводили пісню про Лук'янівську тюрму: "…пойдут свидания и слезы горькие твоей семьи…". Дуже любили вони її співати, іноді навіть плакали – багато хто з них сидів вже не вперше.
Політичні ж, навпаки, підбадьорювали мене, вірили, що побачення буде.
Нарешті цей всіма довгоочікуваний день настав. Мене завели до великої кімнати, поперек якої стояли два дерев'яні бар'єри і від кожного з них майже до самої стелі тягнулась мілка дротяна сітка. Між цими бар'єрами ходив вартовий.
Як?! Я була в розпачі. Думала, що зможу хоч обняти мамусю, поцілувати. А тут і роздивитись – не дуже роздивишся.
А мамуся вже припала до сітки, розплющуючи ніс, губи. Обличчя скривила гримаса жаху, болю. Ось, ось заплаче.
– Мамусю, мамочко, не плач, не журись. Мені тут добре, я тут з хорошими людьми, мене ніхто не ображає, не б'є…
Між нами всередині бар'єра ходив і пильно слухав вартовий – раптом ми відкрили б одна одній якусь дуже важливу державну таємницю.
Я не знала, що сказати мамі, як її заспокоїти, чим допомогти.
– Мамочко, а як ти, де живеш?
– Я? Я... добре, у мене все є, думай лише про себе, – заспокоювала мене мама, хоч я знала, що у неї все погано – ні дому, ні грошей.
До болю в очах крізь мілку сітку вдивлялась в рідне обличчя. Чи побачу коли-небудь його знову?
– Може бачимось востаннє, – хриплим голосом сказала мама, і по її щоках покотилися сльози. – Я принесла твоє зимове пальто, адже вже грудень надворі, та як не просила, як не благала – його не взяли. І передачу не взяли, сказали: "Не дозволено!"
– Мамуся, не проси їх нічого, не принижуйся! Мені і в цьому тепло, а в камері навіть жарко. І їсти я не хочу, у нас тут є, багато є!
– А етап взимку? – з острахом запитала мама.
– Ну, досить! Кінчилось побачення!
У вухах чомусь шуміло. Матусине обличчя розпливалося, я бачила лише зажурені, вицвілі від сліз голубі очі, розбиті дрібною сіткою на квадратики. Чому, чому вона так далеко від мене, відділена якоюсь дротяною сіткою? Чому? Навіть не обійняти, не поцілувати!
– Ну-ну, закінчуйте побачення! – вартовий уже починав злитися.
Глибоко вдихнула повітря, ковтнула клубок, що підступив до горла, трималася з останніх сил, щоб не заревіти.
А мамуся не витримала. Побілілими пальцями вчепилась у сітку і почала сповзати. Вже не бачила її, лише пальці дряпали сітку, немов намагалися її розірвати чи просто затримати цю мить.
– Води, нашатир! – гукнув комусь з того боку загороди вартовий.
А вартовий, що стояв з мого боку, штовхнув мене до дверей. Я ж озиралась і побачила, як двоє попід руки потягли зомлілу маму до протилежних дверей…
Не пам'ятаю, як опинилася в камері. Вже в обіймах Платоніди Володимирівни забилась в гіркому плачу.
– Чому, чому плачеш? Що, хтось із твоїх рідних помер? Що трапилося? – розпитували урки.
"Мамусю, тримайся! Мамусю, виживи!" – ридала я, подумки прощаючись з мамою, може, назавжди.
-6-
Наприкінці грудня мене і двох блатнячок викликали "з речами", тобто на етап. Тривожним поглядом обвела камеру, похапцем попрощалась з усіма, поцілувалась з Платонідою Володимирівною.
– Може зустрінеш там мого Богдана, – сказала вона.
Відвезли нас недалеко – у пересильну тюрму. Закрили у вузькій довгій камері без нар. Тут на цементній підлозі вдень сиділи, підібгавши під себе ноги, а вночі лежали покотом в'язні. Серед них привертала увагу групка жінок з білими хусточками, пов'язаними по самі брови, міцно стиснутими вустами і змарнілими обличчями, на яких наче світились запалі очі. Це були віруючі. Вони ні з ким не розмовляли і нічого не їли – голодували. Віра не дозволяла їм їсти із загального посуду, свого ж мати у в'язниці "не дозволено". Все в них дихало якоюсь вищою силою, викликало велику повагу. Навіть урки їх не чіпали.
В обід у дверях камери ставили бачок з баландою. Всі швидко сідали вздовж стін по-турецьки. Жінка з обслуги наливала черпак у залізні миски, які по цементній підлозі пересували по черзі кожній з жінок, минаючи віруючих. Через кілька хвилин порожні, вилизані миски (ложок не було) пересовувались у протилежному напрямку.